Австрійський порядок і реновація Галичини. IV.

I.

 

ІІ.

 

ІІІ.

 

ІV.

 

 

Ідею національности підказали Европі французькі інтелектуали напередодні Великої Французької революції. Наприкінці XVIII століття Йоганн-Ґотфрід Гердер проголосив, що кожен народ має творити власну літературу, сповнену національного духу, коріння якого слід шукати у власному минулому. Для цього необхідно кодифікувати національні літературні мови, які замінять латину й церковнослов’янщину.

 

 

Національна ідея для німців означала національну єдність. Це ж саме вона означала для італійців, щоправда, їм ще належало звільнитися від чужоземного гніту. За ними піднімаються инші народи Австрійської імперії, зокрема слов’яни. Більшість із них – чехи, словаки, словенці, серби, лужицькі серби, хорвати, білі хорвати, походили з одного анклаву Паннонії, розсіявшись в епоху Великого Переселення народів і з приходом мадярів, по периферії середньоевропейського геополітичного котловану. Так само галицькі русини – визначивши в наполеонівську епоху свої орієнтири, вони мали сформулювати ідеологічні підстави власної ідентичности. Її наріжним каменем природно стала новостворена Галицька митрополія.

 

 

По смерти в 1814 році Антона Ангеловича справами Галицької митрополії упродовж чотирьох літ завідував Михайло Гарасевич. Аби обґрунтувати її відновлення, він тривалий час студіював архівні документи і до 1833 року підготував фундаментальний збірник «Історія церковної унії з римською церквою» латинською мовою. В ньому подано автентичний погляд на історію Галичини й остаточно відкинуто ідею асиміляції русинів у польському середовищі. Довгий час ця праця поширювалася в рукописах, сприяючи пробудженню національної свідомости в середовищі руського студентства; її видали вже по смерті автора, в 1862 році під назвою «Annales Ecclesiae Ruthenae» («Церковні аннали Рутенії»). Із цим Михайло Гарасевич постає ключовою постаттю в цьому поколінні галицьких діячів.

 

Далі необхідно було розбудовувати національний ідеал. Зосередження на територіальній автентиці нагадувало шлях малих слов’янських народів Габсбурзької імперії, в тому числі, позбавлених власної державної традиції словаків чи словенців. Так починали закарпатські русини, котрі довгі століття перебували в складі Угорської Корони і раніше від галичан зазнали благодатного німецького впливу. Наприкінці XVIII століття виникає культурний осередок в Унґварі (Ужгороді) навколо єпископа Андрія Бачинського. Нащадок переселенців з Галичини, він у 1775 році переніс свій осідок із Мукачева до недавно закритого Марією-Терезією єзуїтського монастиря в Унґварі. Одним із перших плодів став латиномовний «Короткий нарис фундації Федора Корятовича», укладений колишнім ігуменом Мукачівського василіянського монастиря Іоаникієм Базиловичем; метою була ствердження прав Мукачівської греко-католицької єпархії супроти зазіхань угорського католицького кліру. Книга, видана в Кошицях у двох томах (у 1799 і 1805 рр.), стала першою історією Закарпаття.

 

Инший шлях пропонували поляки, які наслідували італійців та німців. Оскільки їхні землі були розірвані поміж трьома державами, в середовищі польської еліти здомінувала ідея національної єдности. По суті, вона ніколи й не переривалася. Галицьким русинам імпонував саме цей варіант. Щоправда, залишалося невизначеним, в яких межах необхідно втілювати цей ідеал.

 

Пошуки ідентичности були нерозривно зв’язані з потребою створення національної літературної мови. Оскільки головним чинником історії за Гердером є народ, значить необхідно було працювати для народу. Починати з початкових шкіл, для яких створювати підручники живою розмовною мовою, зрозумілою простолюду, оскільки досі грамоти вчили по Біблії, перекладеній церковнослов’янським письмом. Цю справу започаткували священнослужителі, які гуртувались навколо Перемиської єпископської катедри; єпископом тоді був Михайло Левицький. Після запровадження в 1815 році руського шкільництва в Галичині й передачі його у відання Галицької греко-католицької консисторії у Перемишлі наступного року створено дяко-вчительську школу. Її ректором призначили Івана Могильницького, випускника богословського факультету Віденського університету. Того ж 1816 року Могильницький заснував «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних на основі християнської релігії» і склав для нього статут. Наступного року він став крилошанином (каноніком) Перемиської капітули та інспектором шкіл Перемиської єпархії, а в 1823-му уклав «Грамматыку Языка славено-руского». На жаль, цей підручник був недосконалим, до того ж, сам автор дотримувався погляду, що жива розмовна мова не вповні відповідає потребам освіченого класу, а значить її треба «окультурити», поєднати з церковнослов’янщиною. Все це дуже заплутало справу. Свою граматику Могильницький так і не видав, і вона  ходила в рукописах.

 

 

Ідея єдности руських земель свого часу надихнула Хмельницького і Дорошенка на визвольні походи в Галичину. Пам’ять про це жевріла в народі, погляди галицьких русинів раз по раз зверталися на схід. У статті «Вѣдомѣсть о Руском Языцѣ», вміщеній Могильницьким як передмова до своєї граматики, скорочений переклад якої 1829 року був опублікованій у львівському польському часописі “Czasopismie naukowym“, автор наголошує: «Народ руський є племенем і паростком роду слов’янського, як і кожен інший народ слов’янський. Теж саме і про мову руську вважати належить». Іван Могильницький стверджує, що галицькі русини є частиною народу, який живе по обох берегах Збруча і має давню державну традицію. Втрата власної монархії, закладеної Володимиром Великим, не може бути підставою для зникнення народної мови, адже «нема вже сліду сили і слави грецького чи римського панування, але існують мови грецька і римська». Автор заперечує, що руська мова є реліктом церковнослов’янської, або ж діалектом російської чи польської мов, і нагадує, що колись вона була офіційною у Великому Литовському князівстві. Із цим Могильницький виростає на найвидатнішу постать наступного покоління галицьких діячів. На жаль, через два роки він нагло вмер у Перемишлі під час епідемії холери.

 

 

Наступником Ангеловича на Львівській митрополичій катедрі став у 1818 році Михайло Левицький. Він заходився розширювати мережу руських початкових шкіл. Нові школи потребували нових підручників. Для цього необхідно було вирішити питання правопису – традиційний етимологічний, яким послуговувалася церковнослов’янщина, безнадійно застарів, та й містив занадто багато букв. Натомість існував передовий фонетичний, яким пропонувалося писати, як чуєш – його принципами ми користуємось дотепер.

 

Першою стала «Граматика рутенської або малоросійської мови в Галичині», укладена перемиським священиком Йосипом Левицьким, викладачем церковнослов’янської мови і членом «Товариства...» Могильницького; її видали 1834 року в Перемишлі. Левицький однак виступав за збереження етимологічного принципу, його граматика була писана незрозумілим русько-російсько-польсько-церковнослов’янським вінеґретом, важким і нестравним, що вочевидь мав нагадувати стару руську книжну мову. Проте остання розвивалася тривало, упродовж століть і природним чином, а не штучно, як чинив Левицький; згодом цей мовний сурогат назовуть язичієм. До слова, подібним ґанджем грішив Григорій Сковорода.

 

 

На противагу Левицькому священник Йосип Лозинський, що мав парафію під Перемишлем, відстоював фонетичний принцип правопису і пріоритет живої розмовної мови. Етимологічне письмо він вважав застарілим і громіздким, заодно відкидав і кирилицю, і наполягав на переході на латинську графіку. В липні 1834 року Лозинський опублікував у Львові статтю польською мовою «Про впровадження польського абецадла до руського письменства», висловлюючи сподівання, що руська мова здобуде авторитет у поляків, які не бажали вивчати незручну й невироблену кирилицю, хоча добре розуміли руську мову на слух. Свою «Граматику мови руської (малоруської)» Лозинський уклав латиницею, вона теж довго ходила в рукописі, поки була видана в Перемишлі у 1846 році.

 

 

Подібна тенденція спостерігалася на Закарпатті, де ужгородський священник Михайло Лучкай уклав «Граматику слов’яно-руську або старослов’янську» живою розмовною мовою латинськими літерами; її видали 1830 року в Буді.

 

Стаття Лозинського започаткувала в Галичині дискусію про шляхи розвитку руської мови – так звану «азбучну війну». Того ж 1834 року Йосип Левицький опублікував відповідь, слушно зауваживши, що греки не переходять на латинку від того, що називають свої літери альфа, бета чи ґамма, і що букви насправді читаються за їхнім звучанням, а не по назвах. Проте вирішувати цю проблему довелося вже наступному поколінню діячів, які володіли ширшим світоглядом і відповідною освітою. Инші народи Імперії вже мали таких будителів: словенці – Єрнея-Бартола Копітара, серби – Вука Караджича, чехи – Вацлава Ганку, Яна Коллара і Павела-Йозефа Шафарика; двоє останніх були словаки з походження.

 

 

Лідером галицьких будителів став Маркіян Шашкевич, студент Львівської греко-католицької семінарії і вільний слухач Львівського університету, «найсміливіший серед усіх нас на всякий подвиг», як згадував Яків Головацький. Восени 1829 року Шашкевича за дрібну провину відрахували зі семінарії і виселили з бурси. Батько-священник влаштував йому обструкцію, тож Маркіянові довелося шукати притулок у Львові. Він оселився у свого вуйка Захара Авдиковського. Той служив управителем міського лазарету і був руським патріотом. Близько 1832 року Шашкевич розпочинає фундаментальні філологічні студії в бібліотеці Оссолінеуму. Найбільше його цікавили процеси культурного відродження слов’ян. Тут він зійшовся зі семінаристом Іваном Вагилевичем і студентом Львівського університету Яковом Головацьким; згодом їх прозвали Руською Трійцею. До будинку Авдиковського потягнулася передова молодь. У 1836 році Маркіян, поновившись на той час у семінарії, включився в «азбучну війну» – у брошурі «Азбука і abecadło», виданій у Перемишлі, він чітко аргументував потребу збереження кирилиці і заперечив перехід на латиницю. Того ж року на Покрову Шашкевич уперше виголосив проповідь руською народною мовою у львівській катедрі Юра.

 

Енергія козацьких змагань вилилася в українське національно-культурне відродження на Лівобережній Україні. Тут затрималася стара козацька шляхта, яка сповідувала мазепинські традиції і могла стати донором майбутньої інтелектуальної еліти. В цьому середовищі наприкінці XVIII століття з’явилася «Історія Русів». Вона довго поширювалася в рукописах і була видана лише 1846 року в Москві. Книгу написано по-російськи, тодішньою державною мовою, автор невідомий, проте в ній присутня виразна автономістська домінанта. В той же час на Лівобережжі починає творитися нова українська література живою розмовною мовою. Іван Котляревський і Григорій Квітка-Основ’яненко у своїх творах послуговувалися російською графікою – зреформованим «гражданским шрифтом» Петра І, що узгоджувався з фонетичним правописом. Ця обставина стала ключовою при виборі культурної орієнтації галичан. Оскільки ініціатива перебувала у наддніпрянців, а в основу самоідентифікації покладено принцип національної єдности, значить внутрішньогалицька дискусія рано чи пізно мала завершитися переходом на російський «гражданский шрифт». До слова, територіально галицького походження: його ескіз з’явився в час побутування Петра у Жовкві на початку 1707 року в ході Великої Північної війни.

 

Одночасно було запропоновано ще один варіант. У пошуках сили, що зможе втихомирити польське свавілля, дехто з галицьких русинів звертав погляд у бік російського царя. Серед них був Денис Зубрицький, судовий слідчий і юрист-самоук. Від 1830-их років він занурився в історичні архіви, виявивши при тому чимало таланту. На його думку, руським народом слід вважати весь східнослов’янський конґломерат, «сильно розгалужене плем’я» на величезній території «від Білого моря аж до Криму, від окраїн Курляндії до меж Казанського царства і волзьких гір, від Печори, границь північної Азії аж до джерел Тиси». Відсутність спільної мови Зубрицький пояснював великим числом діалектів, а як приклад, наводив німців, у яких майже 90 діалектів, що надто різняться між собою, але при тім існує спільна літературна мова. Основою такої для слов’ян він вважав запозичену з Болгарії церковнослов’янщину. Проте на той час росіяни-московити встигли вибудувати національний ідеал навколо правлячої царської династії і кодифікувати власну літературну мову – незважаючи на потреби галичан, які все ще вели дискусії. Отож, ця ідея була ефективною лише з точки зору русько-польського протистояння, а на ділі означала звичайну асиміляцію. Залишалося просто влитися в російське море, до чого закликали в Петербурзі та Москві. Для чого тоді ідейні пошуки? Фальш підживлювала термінологічна плутанина – Русь, Russia, руський. До того ж, якщо у формуванні нації має значення власна монархічна традиція, що тоді робити з галицько-волинською династією та її претензіями на київський престол?

 

Вирішальним аргументом став вихід альманаху «Русалка Дністровая» в 1837 році в Буді. «Судило нам ся послѣдним бути. Бо коли другі Славяне верха ся дохаплюют, и єстли не уже, то небавком побратают-ся с поуним ясним сонцем, нам на долинѣ в густій студенній мрацѣ гибѣти. Мали и ми наших пѣвцѣв и наших учителів, али найшли тучи и бури, тамті занѣмѣли, а народови и словесности на доуго ся здрѣмало» – мовив у передслів’ї Маркіян Шашкевич. Ця книжка вирішувала цілий оберемок складних проблем – щодо розмовної мови, фонетичного правопису, пріоритету кирилиці і геополітичної орієнтації на Лівобережну Україну. Таким чином було закладено підвалини сучасної історичної схеми, за якою Галичина стає конкурентом деспотичної східної імперії, ідеологічним гравцем на величезному історичному терені, викликаючи на себе найгостріший спротив, лють і ненависть Москви.

 

Головним явищем у єврейському світі Галичини після приєднання до Священної Римської імперії була Гаскала.

 

 

В епоху Просвітництва перед євреями постало завдання досягти національної єдности і рівноправности з иншими народами; про потребу власної державности ще не йшлося. Прийшов час покидати ґетто, здобувати світську освіту в університетах, вивчати европейські мови, чого не передбачалося в гедерах і талмудичних школах. У 1750 році берлінський філософ і поет Мозес Мендельсон почав видавати перший єврейський часопис «Кохелет мусар» гебрайською мовою (івритом). Підтримуючи контакти з німецькими просвітителями, зокрема з Гердером, він для одноплемінників, котрі читали на їдиш, переклав німецькою мовою Старий Завіт, а текст записав гебрейськими літерами. Завдяки цьому євреї отримали доступ до німецької літератури. Тож першим вогнищем Гаскали стає Пруссія. Послідовники нової течії (маскілім, реформісти, прогресисти) сповідували ідеї Гердера і пропонували відродити іврит як літературну мову, бо тільки так можна об’єднати євреїв усього світу. Проте пройшло надто багато часу, гебрейська перестала бути розмовною мовою, затримавшись лише у священних книгах. До того ж, на письмі відсутні голосні літери, тож невідомо як вона звучала у давнину. Література івритом була німою, нагадуючи «книжкову шафу». Тим не менше, маскілім вимагали писати саме нею, трактуючи їдиш лише як локальний єврейсько-німецький жарґон. Цьому гостро противилися ортодокси й хасиди, котрі наполягали, що не можна обговорювати світські справи мовою священних книг.

 

В Галичині життя євреїв реґламентував Toleranzpatent Йозефа ІІ від січня 1782 року; він дублював відповідні патенти для инших країв Імперії. Ним євреїв виведено з-під юрисдикції рабинів, на них поширилося державне цивільне судівництво. Також рабинів позбавили права накладати херем. Зі скасуванням Маґдебурзького права ліквідували й автономію кагалів. Замість кагального правління єврейські громади мали обирати трьох старост терміном на три роки, їх затверджували циркульні адміністрації. Тільки Львів і Броди мали по сім старост. Загальне представництво здійснювала Генеральна єврейська дирекція Галіції і Лодомерії на чолі з верховним рабином, якого призначав кайзер. Її головною функцією був збір податків, число яких значно збільшилося. У 1797 році запровадили податок на суботні свічки, у 1822 – на кошерне м’ясо. Євреям, що проживали на селах – а таких була третина, заборонили тримати корчми, орендувати землю і млини, наполягаючи натомість, аби поверталися в ґетто. Також для них запровадили військову повинність; по смерті Йозефа ІІ скасували, але в час наполеонівських війн поновили знов. Проте загалом нововведення мали демократичне спрямування. Євреїв зрівняли в правах зі всіма підданими «без огляду на віру і походження», дозволивши вступати в ремісничі цехи й купецькі ґільдії. Закон від 1787 року запровадив їм обов’язкові прізвища. Також австрійська влада наполягала, аби єврейські діти здобували світську освіту. Того ж року започатковано єврейські німецькомовні школи, до яких скеровували вчителів зі західних провінцій Імперії – на їх утримання і був запроваджений свічковий податок. Це викликало спротив, особливо серед ортодоксів і хасидів, тож через двадцять літ школи позакривали. Згодом юдеям дозволили орендувати промисли, шинкувати, вступати в усі навчальні заклади Імперії та скасували військову повинність.

 

Тож головними завданнями натепер були вихід із ґетто і модернізація духовного життя. Дотепер у єврейських громадах зберігали свої позиції ортодоксальні рабини й цадики, що в епоху Просвітництва виглядало анахронізмом. Необхідно було здійснити прорив у духовній сфері, підняти єврейські студії до наукового рівня. Його забезпечило наступне покоління маскілім, котрі походили з Галичини. Маючи за плечима лише навчання у талмудичних школах та інтенсивну самоосвіту, галицькі прогресисти зуміли закласти основи наукової юдаїстики і стали учителями єврейського світу. Із цим головне вогнище Гаскали перебазовується в Галичину. Інтелектуальним лідером галицьких маскілім був Нахман Крохмаль із Бродів. Його батько часто їздив до Берліна і був знайомий з Мендельсоном, а проте мати воліла за краще платити штраф, аби не посилати сина до єврейської німецькомовної школи. Одружившись, як і належало юдеєві, у 14-річному віці, Нахман переїхав до Жовкви. В тестя була велика бібліотека, тож він засів за вивчення мов, природничих наук, німецької філософії. Скоро Нахман почав писати івритом. Так минуло із десять літ. У 1808-му він зійшовся з 18-річним Соломоном-Єгудою «Шир» Раппопортом зі Львова, на якого справив вирішальний вплив – той після першої зустрічі відчув себе иншою людиною. Близько 1816 року у Львові виникло «Товариство сприяння прогресу галицьких ізраелітів», що збиралося напівтаємно у приватному помешканні біля старого окописька на вулиці Шпитальній. Лідером був Раппопорт; на діяльності гуртка позначився вплив Крохмаля. Ортодоксальний рабин Львова поспішив накласти на них херем, але його не підтримала австрійська влада. Одним з результатів діяльности гуртка стало видання Раппопортом у 1828–1831 роках у Відні серії книг про видатних єврейських учених Середньовіччя, це стало сенсацією в тодішньому єврейському світі.

 

 

Нахман Крохмаль, хоча вважався учителем галицького жидівства, проте уникав публічних виступів. По смерті дружини у 1836-му він повернувся до Бродів, де засів над книгою «Море невухей ха-зман» («Настанова для нинішніх розгублених»), яку задумав давно. Його ідея була вписати історію єврейського народу до історії народів світу. Також Нахман звернув увагу, що від XIII століття в єврейському духовному житті триває застій. Попри те, що твір ходив у рукописах, були видрукувані лише окремі уривки, він став духовним маніфестом Гаскали. Повністю книгу в двох томах видали у 1851 році, вже по смерті філософа.

 

Майбутній вихід із ґетто унеможливлював дотримання ритуальної чистоти. Безладність синагогальних богослужінь вимагала змін, це особливо впадало у вічі на тлі впорядкованих літургій у протестантських кірхах. 1810 року в Берліні постала реформістська синагога. В ній велася служба німецькою мовою, лунали дзвони й органна музика. Ця тенденція поширилася в Галичину. Першу реформістську синагогу збудував у 1819 році в Тернополі Йосеф Перль, учасник львівського гуртка маскілім. Від того, що в ній співав хор, її назвали хоральною. За сприяння Перля тернопільським рабином став Шир Раппопорт, який повів наполегливу боротьбу з місцевими хасидами. Це допровадило до конфлікту, через що той мусив покинути місто і податися до Праги. Ще потужнішим був спротив ортодоксів у Львові. Коли тут у 1844-му звільнилося місце головного рабина, місцеві євреї запросили 37-річного Авраама Кона, який служив рабином у Гогенемсі на заході Австрії. Кон походив з Богемії, закінчив Празький університет і був активним прихильником Гаскали. Прибувши до Львова, заснував «нормалшулє», а 1846 року збудував реформістську синагогу Темпель на площі Старий Ринок. Богослужіння провадив івритом, проповідь читав німецькою мовою. Кон домагався скасування кошерного і свічкового податків, однак місцеві ортодокси виступили категорично проти, оскільки втрачали відкупне за їх збір. Його переслідували, кидали камінням, погрожували вбити. Авраам думав покинути Львів, проте не вірив, що єврей може заподіяти смерть євреєві.

 

На відміну від русинів та євреїв, поляки давно вирішили питання своєї національної ідентичности і змагали за відновлення державної незалежности.

 

У травні 1838-го на території Литви російська поліція арештувала Шимона Конарського; наступного року його розстріляли у Вільнюсі. Із тим масштаби конспіративної мережі стали очевидними. Для її розкриття репресивні органи обидвох імперій координували зусилля. Леопольд фон Захер-Мазох уживав усіх можливих засобів – до підпільних середовищ засилали шпигунів, провокаторів, заохочували доноси, проводили обшуки, ревізії, превентивні арешти, на затриманих чинився психологічний тиск. Фердинанд д’Есте пропонував залучити армію. Було ув’язнено три сотні активістів. У результаті Северин Гощинський був змушений еміґрувати до Франції. Фактичним лідером Stowarzyszenia Ludu Polskiego залишився поміркований Францішек Смолька. Тим не менше, арештували й його, ще й присудили кару смерти, яку проте відразу ж скасував кайзер.

 

Четверту спробу польської інсурекції здійснено в 1846 році. Ініціаторами виступило Towarzystwo Demokratyczne Polskie, найпотужніша на той час еміґрантська організація, що по відвороті Лелевеля і Кремповецького об’єднала республіканців-карбонаріїв. До неї влилися члени забороненої у 1838-му Молодої Польщі. Тут погоджувалися з роллю шляхти в суспільних процесах і ратували за звільнення селян. Учасники Towarzystwa Людвик Мерославський і Юзеф Висоцький, обоє ветерани Листопадового повстання, уклали план збройного виступу на трьох відламах колишньої Речі Посполитої. Туди відрядили численних емісарів. Базою мала стати Краківська республіка, Мерославського призначили головнокомандувачем. За підготовку повстання в Західній Галичині відповідав Едвард Дембовський, 23-літній еміґрант із Конгресової Польщі, він прибув до краю в лютому 1845 року. За його участи зав’язано таємні революційні комітети у Львові й Тарнові. Справами Східної Галичини опікувався Теофіл Вісьньовський, однак той дістався туди щойно у червні. До повстання зголошуються шляхта, студенти, робітники, ремісники. Шляхті пропонують залучити селян, попередньо озброївши їх і пообіцявши волю в майбутній державі.

 

Однак назагал справа була поставлена зле. 12 лютого 1846 року напередодні повстання прусська поліція на території Великого герцогства Познаньського затримала Мерославського. Так само Леопольд фон Захер-Мазох в ніч з 13 на 14 лютого провів у Львові превентивні арешти. До цюпи втрапило 30 осіб, чим декапітовано майбутній зрух.

 

Тим не менше, у Кракові вирішили діяти. Збройний виступ призначили на 19 лютого. Довідавшись про те, австріяки відправили невеликий відділ, щось із тисячу вояків, який перейшов кордон на Віслі і вступив до Кракова. На Ринку і прилеглих вулицях було виставлено збройні патрулі. За два дні однак повстанцям вдалося вибити їх за Віслу. На хвилі ентузіазму створено революційний уряд під рукою Яна Тисовського, учасника Листопадового повстання. Його визнало середовище Отелю Ламбер.

 

Серед тих, хто зголосився до виступу, був майор Єжи Булгарин, колишній карбонарій. 18 лютого він через Лупківський перевал перейшов у Галичину і обійняв команду над одним із повстанських відділів. 21 лютого його загін зі 180 вояків вирушив на Сянок. В кількох сутичках з озброєними селянами вони дісталися Загутина. Проте обіцяна підмога не прийшла. Повстанці почали розбігатися, тож Булгарин із кількома десятками відійшли на Угорщину.

 

Теофіл Вісьньовський у той час перебував на території Бережанського циркула. 19 лютого він зі збройним загоном у 60 осіб організував напад на австрійський гусарський ексадрон, що стаціював у Нараєві. Двох гусарів убили, п’ятьох чи шістьох поранили, решта втекли до Бережан. Однак наступати на Бережани сил було недостатньо. Добровольці з Потутор не прийшли, а в Поморянах до них поставилися вороже. З того всього інсурґенти розійшлися по хатах. Вісьньовський два тижні переховувався по селах, доки його не спіймали. 

 

 

Найтрагічнішим моментом став контрвиступ польських мазурів у Західній Галичині, яких нацькували на повстанців-шляхтичів. Патентами Йозефа ІІ селян звільнили від підданського невільництва (кріпацтва) – тепер їм пояснювали, що вертається шляхетська сваволя. 19 лютого в циркулах Тарнів, Бохня, Вадовіце, Ясло, Сянок запалали панські маєтки. Невдатних інсурґентів в’язали і на санях припроваджували до фервальтерій (нім. «Verwaltung» – адміністрація). Хто опирався, тих убивали. Пішла чутка, що за мертвого шляхтича платять удвічі більше, ніж за полоненого, тож селяни різали їх просто на постерунках. За кілька днів загинуло пів тисячі потенційних повстанців; польські джерела твердили про дві тисячі й більше. Серед полеглих був Константи Слотвінський, який після звільнення з тюрми проживав у своєму маєтку під Дембно.

 

 

А в Кракові панував хаос. Полум’яні оратори кудись пощезали, тож Тисовському 24 лютого довелося оголосити себе диктатором. Однак через два дні австрійське військо вкупі з озброєними мазурами увійшло на територію Краківської республіки. Аби перетягнути селян на свій бік, хоча й невідь яким робом, із Кракова 27 лютого виступив мирний марш. Надхненником був Дембовський, гаряча голова. Святочна процесія зі співами, ксьондзи й костельні «діди» з хоруґвами й образами ступали просто на австрійські лави. Попереду з хрестом у руках йшов Дембовський. Його убили зустрічним залпом. За кілька днів Вільну республіку було повалено. Тисовський опинився в Пруссії. Краків з околицями у статусі Великого герцогства вирішили приєднати до Австрійської імперії.

 

Оскільки тепер селяни очікували позитивних кроків від уряду, канцлер Меттерніх задумався над урівнянням їх у правах із панами, а то й знесенням панщини в Галичині. Здогадуючись, що шляхта буде чинити спротив, надто генерал-губернатор Фердинанд д’Есте, він порадив цісареві відкликати ерцгерцога з Галичини. На його місце призначили, хоча й не відразу, графа Франца фон Штадіона-Вартгаузена, дотеперішнього губернатора Австрійського Примор’я (Österreichisches Küstenland в складі Королівства Іллірія), що мав репутацію ліберала. Поїхав до Відня і барон Кріґ. У день вступу Штадіона на посаду 31 липня 1847 року у Львові мала відбутися екзекуція – повішення Теофіла Вісьньовського на Гицлевій горі. Зважаючи на це, новий генерал-губернатор зразу подався на провінцію, а до міста прибув наступного дня.

 

V.

 

 

21.03.2021