22 лютого 1848 року в Парижі вибухнула революція, яка проголосила республіку і громадянські права. Цим чи не востаннє Франція ствердила своє реноме головної лабораторії світової політики. За нею здійнялася хвиля европейських буржуазно-демократичних революцій, звана Весною Народів, яка охопила італійців, німців, угорців, румунів і слов’ян. Настав час підкореним народам заявити про своє право на самостійне існування.
Синхронно з паризькими почалися заворушення в італійських реджіоне. Збунтувалися Ломбардія й Венето. Їх підтримав П’ємонт, який розпочав бойові дії проти Австрії. Так само инші італійські державки прагнули звільнитися від австрійського домінування. На устах у всіх було об’єднання Італії. Патріоти з Молодої Італії вимагали встановити республіку. До них долучився Джузеппе Ґарібальді, який прибув з Уругваю.
З Парижа революційне збудження поширюється в німецьких державах. Народ повсюди вимагає громадянських свобод і скликання загальнонімецького парламенту. 13 березня почалися сутички у Берліні. Під тиском громадськости було звільнено політичних в’язнів, у тому числі Людвика Мерославського, який очікував смертної кари в тюрмі Моабіт. Берлінська юрба вітала його як героя. До Парижа він однак не повернувся, натомість подався до Познані вербувати добровольців для продовження боротьби за свободу Польщі. Його вітали як головнокомандувача.
13 березня у Відні відкрилося засідання ландтаґу (Станового сейму) землі Нижня Австрія. На площі зібрався народ, вимагаючи Конституції й демократичних свобод. Найбільшим подразником була персона Меттерніха, чий застарілий формалізм і догматизм викликали скепсис і насмішку, його відставки вимагали все настирливіше. В той час на престолі сидів хворобливий і безвольний Фердинанд. Того ж дня він підписав відповідний указ. Наступного дня було скасовано цензуру і дозволено формувати Національну ґвардію з числа віденських міщан і студентів університету. Також народові пообіцяли Конституцію.
По тому почалися заворушення в Пешті, Празі, Загребі, Львові. Однак у кожного народу своя історична доля. Категорично проти Імперії виступали італійці, угорці, поляки, чехи – вони мали державницький досвід і чітко сформульовані національні завдання. Инакше складалася справа з хорватами, словаками, воєводинськими сербами, трансільванськими волохами, закарпатськими русинами. Для них гнобителями були угорці, тож у своїх сподіваннях вони покладалися на Відень. Так само й галицькі та буковинські русини, з огляду на польські й молдавські амбіції. Проблемним виглядало становище німців, які становили всього п’яту частину населення Імперії – серед них ширилася ідея німецької єдности, однак її не толерували Габсбурґи, остерігаючись впливу Пруссії і втрати колишніх завойованих територій, а також незліченні фюрсти й князі церкви. А ще було численне єврейське населення, яке дозріло до національної емансипації.
В Галичині рушіями революційних процесів виступали поляки. 18 березня у Львові почалися демонстрації. В ніч на 19-те було складено петицію до кайзера з вимогами автономії Галичини, демократичних свобод, запровадження польської мови в адміністраціях і школах, скасування панщини. На роль громадського лідера стихія винесла Францішка Смольку. Було обрано депутацію до Відня, її очолив князь Леон Сапєга, учасник Листопадового повстання 1830 року. Чи не найголосніше вимагали відставки Леопольда фон Захер-Мазоха з поста директора галицької поліції; скоро по тому він з родиною виїхав до Праги, отримавши нове призначення. Губернатор Франц фон Штадіон оголосив про звільнення політичних в’язнів і дозволив формувати у Львові Ґвардію народову. За урядовими приписами Національні ґвардії мали обороняти конституційну монархію, закон і громадський порядок, підпорядковуючись Міністерству внутрішніх справ, а на місцях – цивільним органам влади. До них набирали чоловіків віком від 19 до 50 років, окрім ремісничих челядників і слуг. 8 квітня командування львівською Ґвардією народовою обійняв генерал граф Юзеф-Бонавентура Залуський, учасник наполеонівських легіонів і Листопадового повстання. В її складі створено Академічний леґіон зі студентів Львівського університету під рукою директора університетської бібліотеки Францішка Стронського. Попри багатонаціональний склад – існував навіть окремий жидівський батальйон, Ґвардія народова була просякнута польським духом. Її відділи формуються по містах і містечках Галичини, загальна чисельність сягнула 20 тисяч, з них 4 з половиною тисячі у Львові. Ґвардійці марширували вулицями у традиційних польських мундурах темно-синього кольору і шапках-рогатівках з орлом.
14 квітня виникає польський представницький орган Центральна рада народова. Її очолив Ян Добжанський, колишній гувернант в родині Леона Сапєги і недовчений правник, віднедавна редактор літературного часопису «Dziennik Mód Paryskich», чоловік, схильний до демагогічних закликів. Заступником став його співробітник по редакції Юзеф «Болєста» Дзєржковський. До Ради вписалися Александер Фредро і Францішек Смолька. Центральна рада народова вважала себе репрезентанткою всієї галицької громади, що мали демонструвати двоє русинів в її складі і два євреї, зокрема Авраам Кон. Вона конкурувала з Галицьким становим сеймом, який планував зібратися на засідання після двох з гаком років перерви, також виступала за встановлення республіки, проти привілеїв шляхти і за знесення панщини. Стосовно міжнаціональних стосунків зазначалося, «що всі ми поміж собою єсьмо братами, рівними перед богом і правом, але і мешканцями землі польської».*
Аби не перехопити ініціативу в справі, що давно вже виглядала очевидною, і втримати на своєму боці селян, губернатор Штадіон запропонував скасувати в Галичині панщину. У 1782-му було ліквідовано кріпацтво, але панщина залишалася. 28 квітня 1848 року оприлюднено цісарський патент, яким, починаючи від 15 травня, скасовувалася панщина у Королівстві Галіції і Лодомерії, а також всі повинності без викупу. Іншим провінціям довелося зачекати. На згадку про цю подію по галицьких селах дотепер стоять пам’ятні хрести. Відтепер селяни перестають цікавитися революцією.
25 квітня оприлюднено проект першої Конституції Австрійської імперії, складеної за бельгійським зразком. У ній не згадувалися ні демократичні свободи, ані загальне рівне виборче право, тож у Відні це викликало обурення. На вулицях з’явилися барикади, почалися сутички. Імператорський двір був змушений переїхати до Інсбрука. До Чехії відвели цісарсько-королівські війська. В столиці запанувала революційна ейфорія.
26 квітня у Кракові – оскільки там вимагали очистити місто від польських еміґрантів, що напливали з-за кордону, теж виросли барикади. Проте у відповідь залунали канонади. Повстання ліквідували того ж дня – дався взнаки позаминулорічний фальшстарт.
Галицькі русини, за якими Центральна рада народова не визнавала жодних прав, теж заявили про свої домагання. Дотеперішня політична стратегія, вироблена митрополитом Ангеловичем і Михайлом Гарасевичем, спонукала стати на бік імперського Відня. Однак справа посувалася повільно. Лише 19 квітня було укладено петицію до кайзера. В ній ішлося про збільшення числа сільських народних шкіл, запровадження руської мови в освіті, державних установах і театрах, припинення дискримінації греко-католицького духівництва, забезпечення русинам доступу до державних посад. Звісно заявили і про підтримку Габсбурзького двору. 2 травня організовано представницький орган Головну руську раду, провідну роль у ній відігравав греко-католицький клір. До Ради вписалися Захар Авдиковський і Денис Зубрицький. Головою обрали ректора Львівської греко-католицької семінарії Григорія Яхимовича. Перше засідання почалося зі вшанування пам’яті Маркіяна Шашкевича, який помер п’ять років тому.
15 травня вийшов перший номер першої руської газети «Зоря Галицька» під редакцією правника Антонія Павенцького. В ньому опубліковано Відозву Головної руської ради: «Ми, Русини Галицькі, належимо до великого руського народу, которий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтреття міліона Землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись самодільним, рівнал ся в славі найможнійшим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів». Відозва стверджувала геополітичний вибір Шашкевича і орієнтацію на Наддніпрянську Україну. 18 травня на таємному засіданні Головної руської ради вирішено, що національними символами Галицької Русі будуть синьо-жовтий прапор і герб «Руський Лев»; їх затвердили у Відні через місяць. Вірш Івана Гушалевича «Мир вам, браття», надрукований у «Зорі Галицькій», набув значення національного гимну. В усіх циркульних містах почалося формування циркульних Руських рад, також у містечках і навіть селах. Найголовнішою політичною вимогою був поділ Королівства Галіції і Лодомерії на дві частини руську й польську – Головна руська рада проголосила її 9 червня. Циркули з переважно руським населенням пропонували виділити в окремий коронний край і до нього долучити Закарпаття; Буковина ще від 1786 року належала до Галичини. Австрійська влада була готова підтримати це рішення, проте шалено противилися поляки.
Втім Головна руська рада не змогла виробити єдиної політичної лінії, петляючи поміж різних політичних орієнтацій – української, проавстрійської, пропольської, проросійської. Очевидно, завадила передчасна смерть Шашкевича. На другому засіданні ухвалили триматися народної мови, однак дозволили використовувати етимологічний правопис, проти чого виступав Маркіян. Показово, що до Ради не вступив Іван Вагилевич, якого поляки перетягнули до свого табору. Як видно, потрібен був час, аби викристалізувався єдиний стратегічний напрям і виросли нові потужні лідери.
За той час у Франкфурті-на-Майні 18 травня скликано Франкфуртські Національні збори, які стали загальнонімецьким парламентом і замінили дотеперішній Бундестаґ. Його депутати мали ухвалити демократичну Конституцію і вирішити долю майбутньої Німеччини; у питанні державного устрою більшість схилялася до республіки. Також планували, що до складу демократичної Німеччини увійдуть Чехія, Моравія і Силезія. Аби протиставитися німцям, чехи скликали 24 травня у Празі Слов’янський конґрес. Ініціатором був історик Франтішек Палацький. Аби уникнути будь-якого об’єднання з німцями і зважаючи на недостатність у Чехії сил, він висунув ідею австрославізму, пропонуючи перетворити Австрійську імперію на федерацію рівноправних націй. Делегацію галицьких русинів очолив заступник голови Головної руської ради адвокат Іван Борисикевич. Він наполягав, аби перевести Львівський університет на руську мову, адже польський університет вже існував у Кракові. Участь у конґресі взяли Павел Шафарик, лідер словацького відродження Людовіт Штур, навіть російський анархіст Михаїл Бакунін. Поляки на чолі зі Смолькою на конґрес прибули, здається, лише, аби пересвідчитися, що не буде прийнято якогось рішення на користь русинів.
У Чехії на той час перебувало цісарсько-королівське військо під командою фельдмаршала Альфреда фюрста фон Віндішґреца. Він запам’ятався словами «Чоловік починається лише від барона». Під час роботи Конґресу у Празі почалися заворушення, які переросли у барикадні бої. Від випадкових пострілів загинула жінка Віндішґреца і був поранений його син. У відповідь фельдмаршал наказав бомбардувати місто з гармат. Загинуло півсотні повстанців. 17 червня чехи оголосили капітуляцію.
Далі імперські сили взялися за Італію. Тут опорою режиму була Тіроль. Іґноруючи накази революційного Відня, фельдмаршал граф Йозеф Радецький розвинув наступ у Венето і 6 серпня взяв Мілан. З приводу його тріумфального повернення до Відня Йоганн Штраус-батько написав «Марш Радецького».
У Львові поляки так само готувалися до збройного виступу і свої надії покладали на генерала Юзефа Бема. Той 18-літнім офіцером брав участь у наполеонівській кампанії в Росії, в час Листопадового повстання командував польською артилерією, отримавши звання бригадного генерала. 19 серпня Бем прибув до Львова очолити повстання. Однак тут панував безлад. Центральна рада народова поринула в демагогію. Командантом Ґвардії народової був полковник Роман Вибрановський, так само учасник Листопадового повстання. Бем вимагав у нього навести дисципліну, але не добився нічого. У вересні він покинув Львів і подався до революційного Відня.
22 липня у Відні почав роботу перший Райхстаґ. Він мав стати Установчими Зборами, Конституантою, і виробити Конституцію Імперії. Однак новий парламент репрезентував лише частину держави – Ломбардія й Венето на той час проголосили об’єднання з П’ємонтом, там ішли бої. Угорщина ще в березні домоглася права на автономію, підпорядкувавши собі території, котрі вважала своїми. До того ж усе голосніше лунали пангерманістські заклики. Тим не менше, Райхстаґ спромігся на радикальне рішення – скасував панщину на всій території Імперії; кайзер підписав його 7 вересня.
Десь тоді ліквідовано й домінії, так само в Галичині. Для гуцулів, що знемагали в Устєріцьких катушах, нарешті скінчилася неволя. Карл Грдлічка пішов до димісії, переїхав до Коломиї, де й помер. Юріштан залишився доживати віку в Стебнах.
У принципі, галицькі русини досягли певних успіхів. 13 вересня 1848 року у Львівському університеті відкрилася кафедра руської мови і літератури (поляки мали аналогічну вже в 1826 році), її очолив Яків Головацький, на той час секретар окружної Руської ради в Чорткові. Проте невирішеним залишалося головне питання – вироблення правопису і літературної мови. На Соборі руських учених, що відбувся у Львові в жовтні 1848 року, лунали заклики: «для письма нашого пріймити найстосовнійшу писовню, висвітити рожницю мовы нашои одъ языка старословяньского, такоже одъ російського і одъ польського», а також «во имя розуму чоловіческого, абы не творено нового ученого языка». І лише тепер русини замислилися над створенням власної мілітарної сили. Оскільки монополію в Ґвардії народовій захопили поляки, Головна руська рада 20 вересня закликала вступати до Руської Національної ґвардії. Її мав очолити Іван Борисикевич. Першим створено загін у Дрогобичі, далі в Яворові, Стрию, Бережанах, Станиславові, Жовкві, Тернополі. Незважаючи на протидію поляків, скоро її чисельність сягнула трьох тисяч.
Найнебезпечнішими супротивниками Імперії були угорці. Вони мали харизматичних лідерів і талановитих командирів. На чоло угорського руху став адвокат Лайош Кошут, за походженням словак. У березні 1848 року Відень дозволив створити автономний уряд у межах земель Корони Святого Іштвана – включно з Трансільванією, Закарпаттям, Воєводиною і Хорватією. Державною мовою ще від 1843-го була запроваджена угорська. Скоро з Імперією їх пов’язувала лише персональна унія. Як і поляки, угорці категорично відкидали будь-які домагання автохтонів. «Де ваша Хорватія? Я не бачу її на мапі!», – розводився Кошут.
Але найбільшою проблемою залишався революційний Відень. Тут виступали проти Габсбурґів, за встановлення республіки, вимагали об’єднання з Німеччиною і підтримували Угорську революцію.
Серед народів, які орієнтувалися на Габсбурґів, найбільш змобілізованими були хорвати. Вони мали військову еліту, загартовану у безнастанних прикордонних війнах з Туреччиною. Хорвати прагнули відділення від Корони Святого Іштвана. У березні Сабор проголосив баном (намісником) Хорватії барона Йосипа Єлачіча. Тож Імперія зробила ставку на хорватів. Віденський уряд затвердив Єлачіча баном, заодно передав під його командування війська, дислоковані на території Хорватії. У вересні 50-тисячний хорватський корпус вторгся до революційної Угорщини. Одночасно імперська влада без погодження з місцевим революційним урядом призначила головнокомандувачем цісарсько-королівських військ, розташованих в Угорщині, австрійського фельдмаршал-лейтенанта графа Франца фон Ламберґа. У відповідь вибухнуло повстання. Лайош Кошут очолив Комітет національної оборони. У Пешті повсталі студенти схопили Ламберґа і повісили на дунайському мосту.
Коли 6 жовтня стало відомо, що імперський уряд відправляє армію на придушення угорської революції, Відень збунтувався. Студенти Академічного леґіону розібрали залізничні рейки, аби не виїхав жоден вагон. Почалися вуличні бої, в яких загинуло дві сотні городян. Військового міністра графа Теодора фон Латура витягли з приміщення Міністерства війни і так само повісили на ліхтарі. Францішек Смолька, іменований «диктатором віденської вулиці» і тільки-но обраний віце-президентом Райхстаґу, не міг зарадити нічим. Народ захопив Цейхгауз і почав озброюватися. Фердинанд зі своїм двором знов утік до Інсбрука, а згодом осів в Ольмюці (Оломоуц) у Моравії. За ним подалася чеська депутація Райхстаґу, заявивши про вірність Габсбурзькому двору і закликаючи перенести сюди роботу парламенту. Маніфестом кайзера його осідком визначено містечко Кремзір (Кромержиж).
В той час команду віденської Національної ґвардії погодився обійняти 35-літній пенсіонований обер-лейтенант Венцель Мессенгаузер. Чиста душа, уродженець Моравії, весь свій вільний час він присвячував бібліотечним студіям, працюючи над книгою зі всесвітньої історії. «Ах, Ганнібале і Фрідріху Великий, ведіть мене своїм духом», – раз по раз примовляв Венцель. Та він і сам був чимось схожий на прусського короля. Якийсь час Мессенгаузер служив у Львові, потім був переведений до Кракова, звідки, абшитований у березні 1848-го, подався до революційного Відня. Тут перед ним постала проблема оборони столиці, зусібіч оточеної цісарсько-королівськими військами, дислокованими в землі Нижня Австрія, під командою фельдмаршала графа Вольфґанґа-Карла фон Ауершперґа. На поміч останньому вирушив зі своїм корпусом Єлачіч. Заступником Мессенгаузера був генерал Юзеф Бем. Повсталі кинули клич про захист революції. До Відня почали прибувати добровольці. Лайош Кошут так само пообіцяв надіслати військову допомогу. Наввипередки угорцям поспішив Віндішґрец зі 70-тисячною армією; його призначили головнокомандувачем всіх імперських військ.
У Львові теж зростала напруженість. Відколи у червні Штадіон пішов до димісії, досі не призначили губернатора. В Ратуші засідав новообраний Міський виділ, який уособлював місцеву владу. Провідну роль у ньому відігравала Центральна рада народова. Назагал витворювалася ілюзія перемоги революційних сил. Поляки сподівалися на перемогу повсталого Відня і чекали моменту, аби виступити відкрито.
«…нїмецькі урядники купами тїкали зі Львова, військо не могло спокійно ходити по вулицях, сварки і бійки ґвардияків та міщанської молодїжи з вояками були щоденною справою, так що головний комендант львівської залоги ґенерал Гаммерштайн заборонив воякам виходити на місто. По касарнях стояло день і ніч оружне поготовє, на цитаделї набиті гармати були нацїлені на ратуш, де урядував революцийний „Міський видїл“, і на театр, де галасувала неменше революцийна „Рада Народова“. Обопільне роздразненє змагало ся. Всї почували, що мусить прийти до вибуху, та нїхто не хотїв починати».**
А у Відні все йшло до катастрофи. Віндішґрец висунув повсталим ультиматум про капітуляцію і 26 жовтня почав бомбардувати місто. Даремно віденці чекали допомоги від угорців – їх розбили на підступах до столиці. Мессенгаузер, попри встановлену жорстку дисципліну, виявився слабким стратегом. У шестиденних боях загинуло 5 тисяч повстанців. 31 жовтня урядові війська взяли Відень; вони здебільшого були укомплектовані галицькими русинами, яких прозивали «тірольцями сходу». У висліді Юзеф Бем подався на Угорщину – вкупі з Юзефом Висоцьким, сподвижником Мерославського, вони організували два польські леґіони на захист угорської революції, до них долучився підполковник Єжи Булгарин. Мессенгаузер теж міг утекти, проте зголосився стати перед військовим трибуналом. Через два тижні його розстріляли у фортечному рові.
З Відня до Львова увесь час надходили суперечливі звістки. 27 жовтня прибув новий губернатор Вацлав Залєський, уродженець Олеська, за покликанням драматург і літературознавець, він привіз цісарський патент, яким Вибрановського іменовано генерал-майором і начальним командантом Національних ґвардій Галичини. Проте хаос продовжувався. Врешті хтось оголосив про перемогу революційних сил у Відні. Поляки негайно кинулися захоплювати арсенали. 30 жовтня Міський виділ оголосив себе єдиною владою в місті. Увечері 1 листопада в День Всіх Святих двоє цісарських артилеристів зарубали шаблями ремісника-ґвардійця. Це стало приводом до виступу. Навколо Середмістя виросли барикади. Вибрановський намагався втримати ситуацію під контролем, але його ніхто не слухав. Вранці 2 листопада почалася перестрілка, що переросла у барикадні бої. Найбоєздатнішим виявився Академічний леґіон, над яким перебрав команду абшитований офіцер Антим Нікорович, учасник Листопадового повстання, з походження галицький вірменин. Студенти захищали Університет, що містився тоді на вулиці Театральній. Однак сили були нерівні. Оскільки ґвардійці не виконали наказу роззброїтися, комендант Львова генерал Вільгельм фон Гаммерштайн, наслідуючи Віндішґреца, звелів бомбардувати Середмістя. О 10-й годині ранку почалася артилерійська канонада. Загорілися Ратуша, Університет і Зимовий театр. Загинуло 55 осіб. О 12-й годині дня поляки оголосили капітуляцію.
За день до того кайзер Фердинанд зрікся корони. На імператорський престол сів його 18-річний племінник Франц-Йозеф. Було сформовано консервативний уряд на чолі з Феліксом фюрстом цу Шварценберґом. У січні 1849-го розпущено всі Національні ґвардії. На території Королівства Галіції та Лодомерії запровадили військовий стан. Добжанський зістав ув’язнений у фортеці Йозефштадт (тепер Яромерж, Чехія). Дзєржковський подався на Угорщину в леґіон Юзефа Висоцького. Аби позбавити ініціативи пангерманістів, нова влада відкликала з Франкфуртських Національних зборів депутатів від Австрії. Так само не взяли до уваги конституційних потуг революційного Райхстаґу, що далі засідав у Моравії. 4 березня Франц-Йозеф підписав власну Конституцію – Октройовану (даровану), виписану Францом фон Штадіоном, якого призначили міністром внутрішніх справ. Після цього Райхстаґ став непотрібний і за три дні його розпустили. Президент Францішек Смолька заявив, що парламентарі поступаються винятково супроти мілітарної сили.
За Октройованою конституцією Габсбурзька імперія з їхніми італійськими, угорськими та слов’янськими надбаннями мала перетворитися на унітарну централізовану державу подібно до наполеонівської Франції. Всі землі отримали однаковий статус. Угорщину позбавили автономного уряду і традиційного поділу на комітати, відняли Трансільванію, Хорватію, Славонію, Воєводину і Банат, які перетворили на окремі провінції, також скасували державний статус угорської мови. Єдиною офіційною мовою в Імперії знову стала німецька. До певної міри прожекти Йозефа ІІ здійснилися. Тих, що лишилися вірними престолу, нагородили. Хорвати отримали, що прагнули, але русинів не почули. Про поділ Галичини вже не йшлося, ба більше, Буковину виділили в окремий коронний край із власним Сеймом та адміністрацією – як просили молдавські бояри.
Очевидно, що ключовим аргументом при формуванні симпатій, була наявність у нації боєздатної армії. Це добре розуміли хорвати і звісно ж угорці, які не складали зброї. Усвідомивши поразку під стінами Відня, Кошут призначив військовим міністром 30-річного капітана Артура Ґьорґеї, за походженням німця. Той був прекрасним військовим спеціалістом, дарма, що молодим, за короткий час організував і вишколив 170-тисячну боєздатну армію. У березні 1849 року Ґьорґеї розгромив Віндішґреца, і 14 квітня Угорщина проголосила незалежність.
Зважаючи на перспективу затяжної війни, імперський Відень 10 березня 1849 року видав наказ про формування кінного батальйону «Ruthenisches Bergschützen-Corps» («Руські гірські стрільці»). Він мав забезпечити охорону карпатських переходів з угорського боку. Здавалося, мрії галичан про відродження власного війська збуваються. Головна руська рада закликала нарід вступати до батальйону. Комплектацією займався генерал Гаммерштайн. Із трьох з половиною тисяч добровольців сформували шість рот («компаній») по 235 стрільців кожна – у Львові, Стрию, Самборі, Станиславові, Коломиї, Бережанах; всього 1400 вояків. Командиром призначили майора Ватерфліта, офіцерами були німці й русини. Батальйон мав власну уніформу – синій капелюх з високим дашком, червоний кабат зі синьою облямівкою і сині штани з жовтими лампасами, а на озброєнні – карабіни. Вишкіл провели у Львові на початку травня.
Угорська проблема однак виглядала надто серйозною, тож австрійська централя звернулася за допомогою до царя Ніколая Романова. У червні 100-тисячна російська армія під командуванням того ж Паскевича рушила з Варшави через Галичину і Дуклянський перевал в Угорщину. Ще 80 тисяч вторглися з Бессарабії у Трансільванію. Угорці боролися героїчно, Ґьорґеї і Бем проявляли чудеса військового мистецтва, проте шансів було мало. Врешті-решт все скінчилося капітуляцією 13 серпня 1849 року під Віляґошем у Банаті.
Остерігаючись партизанської війни, руський батальйон поповнили ще однією ротою і 6 вересня відправили до Кошіце. Гірські стрільці марширували під синьо-жовтою фаною, яку вишила мати кайзера ерцгерцогиня Софія-Фридеріка. Проте у боях участи не брали, оскільки війна закінчилася. У січні 1850-го батальйон повернувся до Перемишля і був розформований.
Загалом революційні здобутки галицьких русинів не вражали. Ще гіршими були справи у закарпатців. Відтоді як угорці виклопотали собі державну мову на території земель Корони Святого Іштвана, там почалася інтенсивна мадяризація. Тож коли прийшов час активних дій, закарпатські русини виявилися не готовими.
Так само євреї, котрі переживали засадничий конфлікт між традиційно зорієнтованими ортодоксами й хасидами і прихильниками Гаскали. Загалом єврейські вимоги були враховані під час укладання петиції до кайзера у березні 1848 року: рівноправність з іншими націями, скасування принизливих кошерного і свічкового податків. У депутації до Відня брав участь Авраам Кон. У результаті кошерний і свічковий податки скасували, в Національній ґвардії сформували жидівський батальйон, проте це, здається, і все. Рухатися далі можна було, тільки подолавши внутрішнє протистояння. Конфлікт натомість поглиблювався, набуваючи драматичних форм. 7 вересня 1848-го раптово помер Авраам Кон. Того дня він готував до друку перший номер єврейської газети «Israelitischer Volksfreund», витриманий в дусі Гаскали. До його помешкання прокрався хасид, найнятий ортодоксами, і підсипав миш’яку в зупу. Так Авраам і його молодша донька загинули від руки єврея.
На перший погляд, революція 1848 року зазнала поразки, перемогу святкували консервативні сили. Але так було тільки на перший погляд. Насправді Весна Народів дала поштовх до кардинальних змін у суспільстві. Селяни отримали звільнення від панщини, євреї – зрівняння поміж иншими націями, всі народи разом – сподівання на конституційні права і можливість вільного розвитку. Прокинувся творчий дух, який вів їх до свободи й прогресу, змагаючи «за поступ, щастя й волю», наближаючи для кожного свій золотий вік.
______________
* Іван Франко «Життя Івана Федоровича і його часи» (1884)
** Іван Франко «Гриць і панич» (1898). Цит. за виданням: Іван Франко. З бурливих лїт. Львів, 1903, с.39–179
28.03.2021