І
У 1772 році на територію Галичини увійшли війська імператриці Марії-Терезії.
Вже майже тисячу років корона єдиної імперії католицького світу перебувала в руках німців. Від середини XV століття кайзерами обирали Габсбурґів. Відень був столицею Священної Римської імперії німецької нації, що обснувала своїми кордонами всю Центральну Европу. На той час Імперія являла собою конґломерат напівнезалежних князівств, вільних міст, єпископств – держав у державі. Найбільшою була Австрія, спадкове володіння ерцгерцогів Габсбурґів. Внутрішня логіка спонукала до об’єднання німецьких земель, проте на заваді стояли сусіди, насамперед Франція. З цієї причини енергія Габсбурґів була спрямована на схід. Завойовано могутнє колись Угорське королівство вкупі з Трансільванією і Хорватією, інкорпоровано Чехію, Моравію, Силезію – їх вони долучили до своїх спадкових володінь. Однак все тече, все змінюється. На роль лідера в Райху щораз гучніше претендує Пруссія, посуваючи габсбурзьку династію з її примарним імператорським титулом. Глобальні процеси – торгівля на океанських просторах, промисловий переворот, модернізація, що базувалася на ідеях европейського Просвітництва, вимагали більшої анґажованости. Політичну гегемонію в цивілізованому світі втримувала Франція – заклятий ворог Габсбурґів, за нею ревно спостерігала Англія. Коли на престол вступала Марія-Терезія, німці замислились, чи має жінка право успадкувати імператорську корону. Французька традиція цього не допускала, але, скажімо, в Англії не переймалися такими дрібницями. Через цю заминку Габсбурги втратили Силезію, найрозвинутіший промисловий реґіон Імперії. Справді, Марія-Терезія отримала корону у важкі часи. Австрії необхідні були реформи.
Наприкінці XVIII століття слов’янські народи Центральної Европи переживали політичний та економічний занепад, опинившись під скіпетром Габсбургів і поповнивши перелік «селянських націй». Настала черга поляків. Російська імперія, що по фіяско Швеції перетворилася на гегемона Північно-Східної Европи, щораз більше напирає на архаїчну Річ Посполиту – її територією туди-сюди шастають російські війська. Пруссія сподівалася за її рахунок підправити свої кордони й анексувати південний берег Балтики, що раніше належав Тевтонському ордену – це давало можливість з’єднати суходолом Померанію і Кьоніґсберґ. До союзу Росії і Пруссії долучилася Австрія – сформувався «Союз Трьох Чорних Орлів проти Білого», зважаючи на особливості геральдичної атрибутики майбутніх учасників гри. Австрійські домагання базувалися на тяглості монархічних традицій: опанувавши Угорщину, яка у XII–XIІІ століттях намагалася посадити на галицький трон когось із Арпадів, Габсбурґи перейняли її геополітичні претензії. Поляки покладали надії на Францію й Англію, але ті кинули їх напризволяще. У 1772 році війська сусідніх держав зайняли прикордонні території, довершивши перший розбір Речі Посполитої. Росіяни окупували Східну Білорусь (якщо аналізувати сучасну мапу), Пруссія повернула собі територію колишнього Тевтонського ордену без Гданська, Австрія зайняла Галичину. По тому як російський гарнізон покинув Львів, сюди 19 вересня увійшли австрійські частини під командуванням фельдмаршала графа Андраша Гадіка, словака з походження. За два тижні відбулася інауґурація губернатора новонабутого Kronland (коронного краю) графа Антона фон Перґена. Королівство Галіції і Лодомерії, як іменували його у середньовічних угорських хроніках – під цією назвою наш край стає відомим тогочасній Европі.
З автентичного погляду це означало реновацію середньовічного Руського королівства, що охоплювало терени давніх Галицького та Волинського князівств. Головним субстратом стала територія Руського воєводства часів польської займанщини, лише без Холмської землі. З тих часів відомий топографічний казус. За домовленістю, російське військо мало вийти на лінію річки Серет, якою делімітовано кордон зі Священною Римською імперією. Росіяни вже стояли на Збручі. Але польська шляхта, воліючи радше скіпетр західного кайзера, аніж посох східного царя, втрафила переконати москалів, що Збруч то й є Серет. Таким чином, територія Червоноґродського повіту повернулася до складу Галичини. Колишнє Белзьке воєводство – уламок старого Волинського князівства, теж стало нею. Крім того до новоствореного, чи пак відновленого Королівства долучили польські етнічні території у передгір’ї Татр аж по Малопольщу, Сандомєж і Замостя. Вони отримали зовсім невмотивовану назву Західна Галичина, хоча ніколи до Галицько-Волинської держави не належали. Цим закладено засадничу несправедливість, оскільки пропорції польського і руського населення на сукупній території Королівства Галіції і Лодомерії виглядали співмірними, при тім польський чинник мав перевагу за рахунок привілейованої шляхетської верстви.
Засягнувши Галичину, австріяки застали тут сумну картину. Ось типовий вигляд тогочасного галицького містечка – крайня занедбаність, поруйновані вулиці, площі, колись забруковані, а тепер порослі травою й бур’яном, все поринає в болоті. У глибині кварталів, витворених дерев’яними халупами, стоять стайні, в них мекають кози, ремиґають воли. Повсюди бруд, нечистоти, на місці зруйнованих хат – згарища й пустки, захаращені сміттям і зарослі ліщиною. Міщани за своїм виглядом не відрізняються від селян, хіба що каптан носять довший. Тлуми жидів, що скуповують у селян товар на ярмарку, народ, що пропиває гроші в них же в шинках – таким був спадок Речі Посполитої, котра програла війни за гегемонію.
Як доповідав у Відень новоспечений губернатор Перґен, джерелом усіх бід були свавілля і деспотизм польської шляхти, не обмеженої «ані законами, ані звичаями, ані обіцянками». Як наслідок, русинів, здебільшого селян, «поглинуло найжалюгідніше рабство», вони «жили у поганих будинках, зле вдягалися, були схильні до пияцтва, лінощів і байдужості […] більше схожі на тварин, аніж на людей». Загалом пияцтво було властиве усім верствам галицького суспільства, включно зі сеймами, цехами, римо- і греко-католицьким кліром. Звідси й відсутність щирої християнської ревности, і суцільне неуцтво. У містах – а ними у повному сенсі могли вважатися лише Львів, Перемишль, Ярослав, Тарнів, Ряшів, Кросно і Замостя, жидівська спільнота переважала польську – з тих самих причин. Багато ремесел та промислів перетворилися на єврейську монополію, хоча й виглядало все те примітивним і застарілим. Німецьке ж бюрґерство, що колись складало значний відсоток у галицьких містах, вже асимілювалося з польським міщанством, «якщо не мовно, то бодай у шкідливих звичках – втративши усі свої німецькі чесноти». Чи не в тім причина поновлення німецької колонізації Галичини в Габсбурзьку епоху? Тож головним завданням, на думку Перґена, було перетворити колишніх «підданих» на «автономних» громадян. Польську шляхту перевиховати, просвітити, позбавити безвідповідального егоїзму, «соціально дисциплінувати», при тому не відчужуючи від нової влади. Русинів визволити від «рабських утисків», повернути їм «людські права», підтримати греко-католицьку церкву, урівнявши з римо-католицькою, одночасно реформувати обидві. Євреїв «з окремої нації слід перетворити на окрему конфесію», наділену такими ж правами й обов’язками, як і решта релігій в Імперії.¹
Непорозуміння у віденській владній централі щодо облаштування новонабутої провінції – уніфікація чи автономізація, спричинилося до того, що наступного року Перґена відкликали до столиці; згодом його змінив Андраш Гадік. З тієї причини новий адміністративний устрій Галичини впроваджено лише у середині 1773 року. Замість воєводств, земель і повітів створено 6 циркулів (лат. «circulus», нім. «Kreis» – коло) – Львівський, Самбірський, Галицький (центр скоро переїхав до Станиславова), Белзький (з центром у Замості), Пільзненський (центр Ряшів), Велицький (центр Велічка). Циркули ділилися на дистрикти (нім. «Kreisdistrikt», пол. «okręg») загальним числом 60; наступного року їх кількість зменшили до 19-ти.²
Репрезентаційну роль відігравав Галицький становий сейм (Постулатовий сейм, Стани Галицькі), скликаний патентом Марії-Терезії від червня 1775-го. В ньому засідали представники трьох верств Королівства Галіції і Лодомерії – магнатів, рицарів і королівських міст (фактично лише два представники від Львова, один із них – ректор університету). З них обирали Становий комітет у числі семи осіб терміном на шість років. Однак його функції були декоративними – управляв краєм австрійський губернатор.
Реформаторські кроки Марії-Терезії були позначені шармом Просвітництва. Передова европейська думка вимагала державного контролю над справами Церкви. Найнеприйнятнішою видавалася діяльність єзуїтського ордену, тож у 1773 році Папа римський підписав буллу про його заборону. Того ж року кайзерін, подолавши особисті сумніви і дослухаючись до порад інтелектуалів, зважилася на закриття Львівської єзуїтської академії. У 1774 році в габсбурзьких володіннях запроваджено обов’язкову освіту для дітей віком від шести до дванадцяти років за державний кошт. Створено народні школи трьох типів: 1-класні парафіяльні, де навчали рідною мовою читати, писати і рахувати, 3-класні (тривіальні) з німецькою або польською мовою викладання і 4-класні (головні, «нормальні») німецькомовні для підготовки вчителів початкових шкіл. У більших містах засновано ґімназії. Також дозволялося навчатися вдома за умови, що батьки спроможні оплатити кваліфікованого вчителя. Аби за короткий період підготувати достатньо вчителів, у більших містах при школах запровадили 3- і 6-місячні навчальні курси («препаранди»), на яких викладали педагогіку й дидактику; вужчі дисципліни опановували у процесі роботи самостійно. Попри невелику оплату, вчительський фах набув значного авторитету. Церква, поміщики і батьки опиралися запровадженню обов’язкової освіти, але на її захисті стояла держава.
Керуючись принципом еґалітарности, австрійська влада підтримувала русинів, витіснених на марґінес суспільно-політичного життя. Натоді вони вповні перетворилися на «селянську націю» без власної буржуазії, з нечисленним міським населенням, та й міста в Галичині деґрадували. Лише зі священницького середовища можна було сподіватися творчого імпульсу. Для підготовки руського духівництва Марія-Терезія у 1774 році відкрила Королівську греко-католицьку Генеральну семінарію при церкві Святої Варвари у Відні (Barbareum).
По смерті кайзерін на трон зійшов її старший син Йозеф II. Новий кайзер, «король за фахом», як називав себе сам, рішуче взявся за реформи. Точніше, взявся за них стрімголов. Йозеф був неприхильним до всяких привілеїв; головне – уніфікація, централізація, моральність і безпека. Державні структури повинні стверджувати освічене правління, реформи – здійснюватися на благо народу. Ідеалом уявлялася благодійницька поліційна держава.
Стрижнем реформ стали церковно-політичні заходи. Йозеф був переконаним католиком, але толерантним. У жовтні 1781 року він видав Toleranzpatent (Патент про толерантність), яким гарантував громадянську рівність між римо-католиками, протестантами, греко-католиками і православними – окремо для кожної провінції; для Галичини його підписано 10 листопада. До сект кайзер ставився з недовірою. У січні наступного року підтверджено громадянські права юдеям, нехай і з певними обмеженнями – відтепер Відень здобув у їхньому середовищі найлояльніших підданих. Аналогічним патентом у грудні 1785-го легалізовано масонські ложі, хоча теж не всі. Також упорядковано межі християнських парохій та єпархій, деякі з них ліквідували. Священники мали дбати, аби до церкви можна було добратися не довше як за годину, якщо більше – парохію урізали. Заборонено зайві церковні свята, розпущено різноманітні братства, обмежено прочанство. На парафіях мали прищеплювати державний патріотизм. Також Йозеф був неприхильним до монастирів, оскільки целібат не сприяв приросту населення. 1781 року він прийняв важке рішення закрити ті монастирі, котрі не займалися вихованням молоді або доглядом за хворими – так звану Йосифінську касату. Замість монастирських притулків відкрили цивільні шпиталі – у Відні в 1783 році, у Львові в 1785-му. Церкви, які перебували в аварійному стані, теж касували. Декретом 1783 року знесено всі прицерковні цвинтарі в межах міських мурів, як того вимагали епідеміологічні норми. Замість них зобов’язали виділити ділянки подалі від житлової забудови для облаштування християнських некрополів, подібно до єврейських кіркутів.
У 1782 році проведено новий адміністративний поділ краю. Великі округи ліквідували, натомість лишили 18 дистриктів, за якими затрималася назва циркули; 12 із них охоплювали терени колишнього Галицького князівства. Кількість і межі їх неодноразово змінювалися і стабілізувалися лише 1817 року; статус циркульних міст затримали Львів, Перемишль, Сянок, Самбір, Жовква, Стрий, Золочів, Бережани, Станиславів, Коломия, Тернопіль, Чортків. Циркульну адміністрацію очолював крайсгауптман, призначений кайзером, йому підлягали 4–5 крайскомісарів, секретар, протоколіст, рахунковий конфіцієнт, реєстратор, 6 канцеляристів. До компетенції циркула належали адміністративні, поліційні справи, нагляд за торгівлею й промислами, набір до війська. У 1786 році до складу Галіції і Лодомерії на правах 19-го дистрикту (циркула) включено Буковину, яку Австрія прихопила від Молдови у 1774 році.
Аби класифікувати населені пункти, ординацією 1783 року їх поділили на три категорії: міста (Stadt), містечка (Markt) і села (Dorf). Міський статус зберегли Рогатин, Бучач, Теребовля. Такі як Підгайці, Завалів чи Монастириська отримали статус містечка, а Зарваниця і Язловець перетворились на села. Маґдебурзьке право в 1786 році остаточно ліквідували, міське самоврядування значно обмежили. Так у компетенції львівської громади залишилося неповне судочинство і управління міською господаркою, та й то під контролем губернатора. За виборами до маґістрату наглядали цісарські комісари. По селах організовано домінії, котрі об’єднували кілька сільських громад із панським маєтком. На домінії призначали державних урядників мандаторів та юстиціарів, які підлягали циркульним органам влади. Мандатор відав збором податків, поліційним наглядом, постачанням рекрутів до цісарсько-королівської армії, юстиціар вирішував суперечки, в тому числі, між селянами й панами, зокрема у питаннях розмежування земель. Їхню роботу оплачував пан, але старшим над ними був крайсгауптман.
Дух Просвітництва вимагав негайно полегшити життя селян. Патентом про підданих від 1 листопада 1781 року Йозеф ІІ скасував кріпацтво в корінній Австрії та Богемії, 5 квітня 1782-го – в Галичині й решті земель Імперії. Панщину залишили, обмеживши до трьох днів на тиждень – до цього спонукав тимчасовий патент від 20 листопада 1781 року, підтверджений Панщизняним патентом від 16 червня 1786 року. Останній також скасовував усі дотеперішні побори, законні й незаконні, якими шляхта обкладала селян – комірне (за постояльця, котрого тримав у хаті), сольове (за кожну топку купленої соли), чопове (за кожну куплену бочку пива чи горілки), міркове (за перемірювання привезеного на панський двір збіжжя), вагове (за зважування привезених до двору тютюну й овочів), торгове (від кожної фіри, якими селянин їздив на торг), виборове (від громади за обраних війта і присяжних), святочне (дарунки для панських офіціялістів), гайдучне (на панських лакеїв), куниці (дарунок горілкою за дозвіл взяти шлюб). Панам заборонили накладати на селян грошові штрафи і збирати податки – ці функції передали домініям. Селянам натомість дозволили безоплатно збирати дрова в панських лісах і користуватися панськими пасовиськами (сервітут). На випадок голоду чи неврожаю патентом від 1 червня 1784 року зобов’язано галицький губернський уряд закладати громадські шпихліри зі збіжжям. Патент від 17 серпня 1786 року забороняв панам судити селян. Точніше дідич мав право судити, але тільки склавши відповідний іспит; оскільки таке траплялося вкрай рідко, цю функцію передали юстиціарові. У справах, що стосувалися громади, селянам дозволили обирати уповноважених (пленіпотентів).
Аби оптимізувати фіскальну систему, Йозеф ІІ запровадив загальний ґрунтовий податок – вкупі з домовим чиншем по містах він мав стати єдиним податком в Імперії. Для того необхідно було зафіксувати всі об’єкти, що могли давати прибуток. В результаті упродовж 1785–1788 років укладено детальний поземельний кадастр Галичини, за іменем Йозефа ІІ названий Йосифінською метрикою. Губернатором був тоді граф Йозеф Бріґідо. Нічого подібного не робилося за Польщі, де в податковій системі, та й не тільки у податковій, панував хаос. Як з’ясувалося, пани приховали і не внесли до попередніх шток-інвентарів третину своїх дібр.³ Окрім того завдяки Йосифінській метриці маємо безцінні відомості про об’єкти, які не дійшли до наших днів.
До 1787 року довершено розмежування земель: камеральних (цісарських, державних), домінікальних (панських) і рустикальних (селянських). Тут пани також всіляко обходили закон – урізали селянські наділи, замінювали кращі землі на гірші, забирали собі пустки; судові позови і суперечки тривали до революції 1848 року. Їм на всі часи заборонили скуповувати в селян землю – оскільки шляхетські маєтки мали привілей сплачувати менший податок, Відень намагався обмежити їх загальний обсяг. Це однак стало причиною того, що в новонабутих провінціях не з’явився численний міський пролетаріат. Врешті Йозеф 10 лютого 1789 року підписав ще й патент про ліквідацію панщини.
Рівно ж тривали освітні заходи в дусі Просвітництва. 1784 року у Львові відновлено академію вже як світський заклад у складі чотирьох факультетів: філософського, теологічного, юридичного і медичного. Того ж року при ній створено ґімназію, за якою закріпилася назва Академічна. Оскільки з наступного 1785 року єдиною державною мовою в Імперії стала німецька, навчання в Університеті й Академічній гімназії велося німецькою мовою. Барбареум закрили, натомість у 1783 році відкрили у Львові дві державні Генеральні семінарії, римо-католицьку і греко-католицьку; навчали в них польською й церковнослов’янською мовами відповідно. Крім того для руських студентів, котрі бажали студіювати академічний курс теології, але не володіли латиною, при Львівському університеті 1787 року відкрили Руський інститут (Studium Ruthenum); навчання в ньому теж провадилося церковнослов’янською мовою.
Назагал можна виснувати, що у висліді Терезіянських і Йосифінських реформ Австрія мала втішатися лідерством у втіленні ідей Просвітництва – принаймні серед держав континентальної Европи.
_______________________
¹ Франц А.Дж. Шабо. Перші враження австрійців про міжетнічні відновини на Галичині: випадок губернатора Антона фон Перґена / ПОЛІН: Вибрані статті. Дослідження історії та культури євреїв Східної Європи. За редакцією Ентоні Полонськи. Київ: Дух і Літера, 2011. С.60–73
² Роман Кобзяк. Головні етапи і тенденції формування адміністративно-територіального устрою Галичини в австрійський період (1772–1918) / Вісник Львівського університету. Серія географічна. 2013. Випуск 42. С.160–169
³ Іван Франко «Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині» (1897)
28.02.2021