Австрійський порядок і реновація Галичини. III.

I.

 

ІІ.

 

ІІІ.

 

 

Бурхливу наполеонівську добу у Центральній Европі змінив затишний період міщанського романтизму, званий бідермаєром. Здавалось, усі проблеми й непорозуміння вирішено і нарешті запанував мир і спокій. На варті стояв Священний Союз, укладений у вересні 1815-го – цар, кайзер і прусський король домовилися не допустити більше заколотів і революцій ніде й ніколи. Вже не геній-одинак, не виклик стихіям будять творчу уяву, а маленький світ маленької людини, буденні справи, колообіг природи. Все звично, неквапно, ритм сповільнений, зайвих емоцій нема, суцільна пасторальна ідилія. На австрійському престолі сидів Франц, його змінив старший син Фердинанд, відомий висловом: «Я імператор і хочу локшини». Відсутність у спадкоємця державницьких талантів жодним чином не вплинула на загальний плин подій. Бюрократична машина функціонувала злагоджено, проваджена зручною рукою Меттерніха, іменованого «лікарем від революцій».

 

 

В економічному плані Австрійська імперія залишалася відсталою. На той час в Европі поширювалися мануфактури, на яких існував поділ праці за спеціальностями, а не як у цехах, коли один майстер виробляв продукцію від початку і до кінця. Спершу працювали вручну, згодом стали ставити машини – так з’явилися фабрики. Перед у Промисловій революції вела Англія, її намагалися догнати Франція й Пруссія. Однак Австрії бракувало дешевої робочої сили – не в останню чергу через заборону поміщикам скуповувати землю. Також не вистачало вугілля, тож мануфактур і фабрик було мало. З цієї причини знову зросло значення цехів, особливо в наполеонівський період, оскільки вони забезпечували армію зброєю, амуніцією й харчами.

 

Колись найпотужнішим економічним реґіоном, головними торговими воротами на схід була Силезія, однак її давно втратили. З цієї причини постала необхідність розвивати нову промислову базу. З-поміж Габсбурзьких спадкових володінь такою стає Чехія. Державні чинники перестають втручатися до виробничих справ, кайзер Франц гарантує підприємствам вільний розвиток. Серед промисловців збільшується число вихідців із народу. Поширюється прогресивне ведення сільського господарства, популяризація добрив. Аби вирішити проблему голоду в неурожайні роки, запроваджено вирощування картоплі – вона стає головним харчовим продуктом, окрім того придатна для виробництва горілки. Оскільки в континентальну блокаду припинилося постачання цукру-сирцю з британських колоній, в Імперії починають вирощувати цукрові буряки. Нові промислові підприємства потребують багато деревини, тож зростає лісівництво. Новими воротами на схід стають Броди, розташовані на кордоні з Російською імперією. Розвиток торгівлі вимагає надійних доріг, тому будуються державні муровані гостинці. Впорядковуються міста, давні фортифікації, доведені до аварійного стану, розбирають, рови засипають, вали розкопують. Прикладом слугував Париж, де замість старих оборонних мурів і кварталів облаштовують площі й сквери. Аби впорядкувати податкову систему, необхідно було уточнити Йосифінську метрику. У 1819–1820 роках укладено новий земельний кадастр, від імені кайзера названий Францисканською метрикою.

 

Загалом в Австрійській імперії встановився поліцейсько-бюрократичний режим. Цензура і суворий нагляд реґламентували щоденне життя. Становий сейм збирався рідко. Міське самоврядування вважалося небезпечним, тож бурґомістра призначав циркульний уряд. Втіленням твердого австрійського консерватизму був Меттерніх з його кредом зберігати статус-кво і нічого не міняти. З тієї ж причини він ставився з відразою до ідеї німецької єдности, до того ж Австрія програвала конкуренцію з Пруссією.

 

Найнеспокійнішим реґіоном, як і слід було чекати, залишалася Італія. В ході воєн між наполеонівською Францією та іспанськими Бурбонами на півдні країни виникають таємні осередки, відомі з перших років ХІХ століття. Повстанці (bandito) збираються в лісах у тимчасових бараках (італ. «baracca»), де випалювали дерево на вугілля, заодно продавали («vendita» – продаж), від того їх прозвали карбонаріями (вуглярами). Первинний осередок теж називався бараком; якщо налічувалося 10 осіб, можна було творити вендіту. Приміщення, в якому проводився таємний збір вента («venti» – двадцять), іменувався Гоноровою палатою. Всі осередки однієї округи підлягали директивам високої вендіти (alta vendita) і творили «провінцію», або ж «республіку». Для вирішення спірних питань вони могли створювати трибунали, проте єдиного централізованого керівництва не було. Існувало два ступені посвяти – учні й майстри. В складі вендіти були великий маестро, два асистенти, оратор, секретар, скарбник, архіваріус. Себе карбонарії називали «добрими кузенами» (buon cugino). Кожен мав придбану власноруч зброю. Від масонів вони перейняли сувору конспірацію – шифри, паролі, псевда. Члени одного осередку не знали, хто належить до иншого, також їм не конкретизували мети, поставленої високою вендітою. Збори, прийом новаків супроводжувалися ритуалами, базованими на євангельських сюжетах.

 

 

Вхід до приміщення, в якому проводиться вента, охороняють вартові зі сокирами в руках. По один бік стола сидять майстри, по другий – учні, в останніх голови непокриті. У глибині під стіною всідаються великий маестро, оратор і секретар, перед ними лежать сокири. Кожен підперезаний мотузкою, що символізує солідарність. Кімнату замаяно стрічками трьох барв – синя означає дим і надію здобути свободу, червона – полум’я, чесноти й обов’язок, чорний – вугілля і непохитність віри. До стіни прихилено драбину, котра засвідчує важкий шлях до мети. Ось великий маестро вдаряє сокирою об поліно, за ним так само два асистенти. Наперед з’ясовують, чи всі на місці, чи все гаразд із бараком і добрими кузенами. Бесіда насичена алегоричними словесними формулами, закодована – невтаємничений не зрозуміє нічого. Далі секретар зачитує звіт, який іменують композицією Форнелло – стравою, приготованою в печі. Коли настає черга приймати прозелітів, зазвичай одного-двох, розігрується сцена Христових мук. Знову чути удар сокири – хтось із присутніх просить слова, або ж виноситься рішення. Секретар підписує протокол словами: «Во славу нашого побратима, Великого Майстра Всесвіту». Коли неофітові нарешті знімають із голови мішок, він бачить спрямовані на нього вістря кинджалів. Зрада в підпіллі карається смертю. «Очистити ліс від вовків» є головною метою і означає звільнити країну від тиранії.

 

Жоакен Мюрат, одружений зі сестрою Наполеона і в 1808-му призначений королем Неаполітанським, сподівався, що карбонарії виступатимуть проти Бурбонів, і попервах підтримував їх. Це спряло поширенню карбонарського руху. Однак британці, чий флот курсував біля берегів Сицилії, підбурювали їх проти французів, постачали зброєю, коштами, переконували, що отримають конституцію, тільки-но Бурбони повернуться в Неаполь. Тож скоро Мюратові довелося перейти до репресій. Повстанці укріпилися в горах Калабрії й Абруццо. Заразом вони утвердилися у прагненні боротися проти всіх окупантів за незалежність і об’єднання Італії. Щоправда невирішеним залишалося питання державного устрою – республіка чи конституційна монархія, проте всі погоджувалися з майбутньою лібералізацією країни.

 

За умовами Віденського конґресу Габсбурґи відновили контроль над більшістю італійських держав і державок. Це тільки посилило карбонарський рух. Кількаразові спроби збройних виправ у різних реґіонах однак зазнали невдачі. Їх душили австрійські війська, як було погоджено Священним Союзом. Із цим карбонарська мережа поширюється за межі півострова. Спочатку серед італійських еміґрантів, згодом виникають автентичні національні венти у Франції, Швейцарії, Іспанії, Португалії, Нідерландах – соціальні проблеми всюди були схожі.

 

Наприкінці липня 1830 року вибухнула революція у Парижі. За пів року до того була створена конспіративна організація, котра акумулювала досвід карбонарських повстань. Її члени забезпечили себе зброєю й опанували тактику вуличних боїв. Номінальним лідером був маркіз Жільбер де Лафаєт, учасник Американської війни за незалежність, карбонарій і масон, він взяв на себе командування Національною ґвардією. У результаті Бурбонів детронізували. В ході подій виникло Товариство друзів народу («Société des amis du Peuple»), яке надихалося карбонарським міфом і обстоювало республіканський устрій. Все ж перемогу святкували прихильники конституційної монархії, звівши на престол «короля-громадянина» Луї-Філіппа, представника Орлеанського Дому, дальнього родича Бурбонів. Лафаєт підтримав його, задовольнившись сентенцією «Луї-Філіпп – найкраща з республік».

 

 

У серпні 1830-го з Брюсселя до Парижа прибув Філіппо Буонарроті, італійський еміґрант, якобінець часів Великої Французької революції, затятий республіканець. На той час йому підпорядковувалася розгалужена таємна мережа, що діяла під прикриттям масонської ложі й дедалі ширше проникала у карбонарські венти.

 

Одночасно під впливом Липневої революції заворушилися франкомовні провінції Нідерландів. У вересні почалися сутички на вулицях Брюсселя. На поміч повсталим парижани відрядили добровольчий батальйон Товариства друзів народу. Буонарроті закликав установити в місті республіку. Французька влада навпаки звинуватила «друзів» у підбурюванні до насильства, тож у жовтні їм довелося перейти у підпілля.

 

У висліді бунтівні провінції проголосили незалежну державу Бельгію і запровадили конституційну монархію. У відповідь Буонарроті у 1832 році реформує підпорядковані йому карбонарські осередки в Універсальну демократичну карбонерію, спрямувавши їх в русло республіканської ідеї і забезпечивши жорстке централізоване керівництво. В її рамках групуються венти за національною ознакою – італійські, французькі, польські. Вони підлягають директивам Великої космополітичної вендіти, базованої в Парижі.

 

Одночасно на авансцену виходить нове покоління революціонерів. У 1831 році італійські еміґранти на чолі з Джузеппе Мадзіні створили в Марселі таємну організацію Молода Італія. Мадзіні, хоч сам карбонарій, жорстко критикував їх за пропаганду революційної диктатури та орієнтацію на французький режим, наполягаючи натомість на широкій взаємодії осередків зі всіх італійських реджіоне. До Молодої Італії потягнулося багато колишніх карбонаріїв, у тому числі, Джузеппе Ґарібальді. Звільнені від зайвих містичних ритуалів, керуючись принципом «З народом і для народу», вони вимагали встановлення республіки. За якихось два роки їх налічувалося 60 тисяч. За прикладом Молодої Італії аналогічні «молоді» організації створюють німці, поляки, швейцарці. У квітні 1834-го вони під проводом Мадзіні об’єдналися в організацію Молода Европа з осідком у Берні, репрезентуючи своєрідний Священний Союз народів проти Священного Союзу монархів.

 

 

Віденський Конґрес підтвердив полякам право вільного перетину кордонів між імперіями, що сприяло накопиченню ресурсу для майбутніх повстань. Головний потенціал зосереджувався у Королівстві Польському, де намісником був великий князь Константин Романов, старший брат царя Ніколая І, відомий своєю нерішучістю під час декабристського бунту. Наполеонівським комбатантам пообіцяли амністію, Ян-Генрик Домбровський перейшов на російську службу. Польські ветерани групувалися в масонських ложах і плекали патріотичні плани.

 

Велике піднесення викликала Липнева революція у Франції і заворушення у південних провінціях Нідерландів. Царський режим однак діяв як завше. Коли прийшла звістка, що поляків збираються відправити на придушення Бельгійської революції, у Варшаві вибухнуло повстання. Наприкінці листопада 1830 року офіцери й курсанти Кадетської школи взяли штурмом палац Бельведер, де перебував Константин Романов, одночасно Королівський арсенал і казарми варшавського гарнізону. Їм допомагали цивільні мешканці, серед яких був поет Северин Гощинський. Шістьох вищих офіцерів, які відмовилися приєднатися до повстання, розстріляли на місці. Константинові вдалося втекти, переодягнувшись у жіночий одяг. Разом з ним утік Александер Рожнецький, який устиг зробити кар’єру на російській службі, очоливши таємну поліцію Королівства Польського – його ненавиділи найбільше. Повстання стрімко поширилося Конґресувкою і перекинулося на Литву й суміжні українські та білоруські території, де по маєтках сиділа польська шляхта. З-за кордону прибували добровольці, зокрема з Галичини Юзеф «Болєста» Дзєржковський, майбутній письменник. Дехто числився учасником паризького Товариства друзів народу. Було сформовано Національний уряд на чолі з князем Адамом-Єжи Чарторийським. До нього ввійшов історик Йоахім Лелевель, колишній професор Кременецького ліцею і Віленського університету, полонізований німець і можливий автор гасла «За нашу і вашу свободу!». В лютому 1831-го на територію Конґресувки увійшли чотири російські корпуси, проте їх зуміли відкинути від Варшави. Все ж повстанцям забракло талановитих воєначальників і підтримки Европи. У кількатижневих боях палац Чарторийських у Пулавах був зруйнований вщент, Ізабелла Чарторийська еміґрувала до Галичини. У червні 1831-го головнокомандувачем російських військ у Польщі став генерал-фельдмаршал Іван Паскевич, українець з Полтави і реакціонер. До осені все було скінчено. Рятуючись від репресій, повстанці втікали до Краківської республіки і в Галичину, користуючись правом вільного перетину кордону.

 

 

Кинувши оком на тогочасне руське становище супроти польської займаншини, бачимо геть невідрадну картину. Одинокі вогнища опору жевріли в карпатських горах у формі опришківства, яке не згасало від часів Довбуша. Жодної ідейної бази воно не мало, максимум – архаїчні уявлення про соціальну рівність. Найвідомішими були опришки, котрі орудували у Чорногорі. З-перед 1814 року діяв Дмитро Марусяк зі села Космача; його справжнє прізвище було Пилип’юк.¹ Дмитра рекрутували до армії, звідки він дезертирував. У 1814-му зловили і відвезли в Кути, але звідти він теж утік. Однак через три роки про Марусяка вже не чули, можливо він перейшов на інший бік Карпат.

 

 

У 1817 році стає відомо про Штолу. Мирон Штолюк зі села Розтоки на правому березі Черемоша (тепер Чернівецької области) зібрав ватагу в 30 осіб і ходив горами й долами, в тому числі, Закарпаттям, Поділлям і Волощиною. Новаків випробовував на твердість – на долоню клав розжарену букову грань: хто витримував, того брав у ватагу. «Комору» мав на кичері біля села Барвінків на буковинському боці Черемоша. Його довго не могли піймати. Терпець урвався після вбивства у серпні 1829-го Андрія Кундака на прізвисько Каштан, війта села Стебні (Івано-Франківської области). Десь тоді до Коломийського циркула прислали мандатором Карла Грдлічку.² За походженням чех, за молодих літ, здається, сам ходив з опришками – попри те, що домінія включала Косів, Кути і Пістинь, своїм осідком зробив Устєріки, ближче до головного поля діяльности. Оскільки військова поліція в горах була неефективною, Грдлічка набрав пушкарів (гірських стрільців) із числа місцевих мешканців і старшим над ними поставив Юрія Павличука на прізвисько Юріштан. Юріштан походив зі Стебнів на правому березі Білого Черемоша (ця частина села тепер належить до Чернівецької области) – все це на той час було Королівством Галіції та Лодомерії. У 1830 році Юріштан зловив Штолу там-таки в Розтоках. Коли його привели до Грдлічки, той відразу затопив кулаком в лице:

 

– А, це ти рабував людей?

 

– Йой, пане, пане! Чому ви не били мене там, у лісі, а лиш тепер, йк я маю руки зєзані.³

 

Штолу повісили у Білоберезці по сусідству з Розтоками. Як накинули на шию шнур, він сказав:

 

– Отепер усї гонорові пани тай маґнати узнїт та поцулуйте мене в сраку.

 

По тому ватагував Антін Панкевич на прізвисько Ревізорчук.¹ Той походив зі села Красноїлова, був письменний, певний час служив ревізором, потім приєднався до Штоли. Через кілька років, здається, втік на Угорщину.

 

Упродовж двадцяти літ Грдлічка з Юріштаном виловлювали опришків у довколишніх горах. Аби відбити охоту брати награбоване, а навіть впоминатися за свої права, місцевих мешканців буквально тероризували. Юріштана Грдлічка теж не трактував як рівного собі, знай, примовляючи: «Фрайтер не шаржі, гуцул не чоловік».⁴

 

 

Тож аби зрушити народний спротив, необхідно було починати з базових завдань. За відсутности аристократичної верстви найочевиднішою виглядала республіканська версія. Однією зі засадничих була ідея національности.

 

Поразка Листопадового повстання стимулювала Велику еміґрацію. Адам-Єжи Чарторийський у Парижі придбав Отель Ламбер на острові Святого Людовіка, до нього потягнулася польська аристократична еліта. Будь-яку революційну діяльність тут вважали зайвою, покладаючись на допомогу Франції та Великої Британії у майбутній війні проти держав-засновниць Священного Союзу. Навколо паризького помешкання Чарторийських формується правоконсервативний табір. В Адамові-Єжи вбачають короля майбутньої Польщі.

 

Инші сили гуртуються навколо Йоахіма Лелевеля. Тут у провалі Листопадового повстання звинувачують Чарторийського і магнатів. Відновлена Польща уявляється федеративною демократичною республікою, побудованою на принципах свободи, рівності й братерства. Федеративною – оскільки її бачать у кордонах 1772 року, запевняючи, що не допустять жодного національного гноблення. Попри демократичні наміри, тут погоджуються на провідну роль шляхти. Також не заперечують проти того, аби русинів-українців трактувати всього-навсього як иншу відміну поляків.

 

Внаслідок ідеологічних розбіжностей від Лелевеля відкололася радикальніша група на чолі з Шимоном-Тадеушем Кремповецьким. Учасник Листопадового повстання, єврей-вихрест із франкістів, той у падінні Речі Посполитої звинувачує анархічну шляхту і посилається на досвід Хмельниччини й Коліївщини у боротьбі з нею. Оскільки більшість населення майбутньої незалежної Польщі становитимуть селяни, необхідним є звільнення селян – скасування панщини і перерозподіл землі на їхню користь. Звісно шляхта виступає проти.

 

Паралельно республіканці обох відламів вливаються в карбонарський рух. В рамках Універсальної демократичної карбонерії виникають осередки у Парижі та Безансоні (400 добрих кузенів), що підлягають директивам Польської венти народової; її, здається, теж провадив Кремповецький. Революційну діяльність і підготовку збройного повстання тут вважають єдиним шляхом, засилаючи емісарів до Конґресувки й Галичини. Того ж 1832 року у Вільному місті Кракові створено карбонарську вендіту, і так само у Львові. Серед засновників львівського Związku węglarzy polskich був Єжи Булгарин, уродженець Ґродненщини, албанець за походженням; у час Листопадового повстання він командував полком уланів, потім перебував у таборі інтернованих у Безансоні. Обидва осередки підпорядковувалися Польській венті народовій.

 

Аби протидіяти польським інспіраціям, віденська централя взялася навести твердий порядок. Дотеперішнього генерал-губернатора Галичини Августа-Льонґина фюрста фон Лобковіца, за чиєї каденції відкрито Оссолінеум, звинуватили у надмірному потуранні полякам і відкликали з посади. Замість нього у вересні 1832 року призначено ерцгерцога Фердинанда д’Есте. Цивільним губернатором (Gubernial-präsident) став барон Франц Кріґ фон Гохфельден, так само скерований з Відня; за цісарським рескриптом йому належалося і президентство в Галицькому становому сеймі. Директором поліції Королівства Галіції і Лодомерії в листопаді 1832-го іменований Леопольд фон Захер, дотеперішній окружний комісар у Бохні.⁵ Він походив із Калуша, куди у 1785-му в час складання Йозефінської метрики прибув з Богемії його батько Йоганн-Непомук Захер, онімечений чех. Йоганн служив в управлінні камеральних маєтків, потім перебрався до Львова, де за якийсь час очолив Об’єднане управління державних маєтків і солеварень і здобув шляхетський титул. Його стопами пішов молодший син Йозеф; старший Карл став тернопільським крайсгауптманом², а Леопольд був середульшим.

 

По тому як півсотні польських еміґрантів вкупі з галичанами навесні 1833-го вернули з невдалої виправи до Конґресувки, конспіративний рух у Галичині пожвавився. На підросійській території «партизанти» розраховували підняти повстання, взоруючи на італійських карбонаріїв. Проте акція була непідготовлена, її не підтримала польська карбонерія і так само тамтешня шляхта. Тож на панів вже не надто сподівалися, натомість покладалися на простолюд. У листопаді 1833 року в маєтку графа Казімєжа Дідушицького в селі Ріпнів Золочівського циркула, де інсурґенти знайшли прихисток, створено Stowarzyszenie Przyjaciół Ludu – як видно, назва дублювала паризьке Société des amis du Peuple. Серед засновників були Северин Гощинський і Кароль Борковський, обидва еміґранти з Росії, учасники Листопадового повстання. Борковський, побутуючи у Франції, брав участь у карбонарських вентах і нову організацію торував на її взір. Однак львівська вендіта скоро занепала. Єжи Булгарин виїхав на Угорщину, де знайшов місце державного службовця в одному з маєтків Ужанського комітату. Борковського у березні 1834-го арештували в Заліщиках. Натомість Stowarzyszenie Przyjaciół Ludu розростається, формує підпільні осередки (роти), ті, своєю чергою, поділяються на секції по п’ять осіб кожна. До нього вступають львів’яни Гуго і Теофіл Вісьньовські, Францішек Смолька. Краківська вендіта намагається підпорядкувати мережу собі, реформувавши її на карбонарський кшталт. Для того в Галичину прибуває з-за кордону емісар Наполеон Новицький.⁶ Вже в травні 1834-го у Львові функціонували три «поруби» (аналог бараків, можливо, вендіт), у кожному був майстер, секретар, вартовий і відпоручник для зв’язку з дикастерією (відповідник високої вендіти; назва за аналогією зі структурами Римської курії). До останньої увійшли брати Вісьньовські. Практикувався карбонарський ритуал прийому і конспіративні псевда. Члени Stowarzyszenia не були знайомі з проводом. До мережі Węglarstwa Polskiego приєднався директор Оссолінеуму Константи Слотвінський, колишній поручник артилерії Герцогства Варшавського. Також вдалося затягнути 12-ьох русинів, студентів Львівського університету. Існував осередок і в середовищі греко-католицьких семінаристів у Перемишлі, його провадив префект семінарії Адам Білецький.

 

У відомстві Леопольда фон Захера були певні, що організація постала зусиллями закордонних емісарів, тож усіх новоприбулих поставили на облік і депортували за межі Імперії. Однак коли у квітні 1834-го виявлено підпільні листівки й брошури з друкарні Оссолінеуму, заснованої позаторік Слотвінським, почалися репресії. Слідчі органи координували свої дії з прусськими й російськими службами відповідно до укладеної в січні домовленості про взаємну видачу небезпечних осіб. У числі арештованих були Гуго і Теофіл Вісьньовські. Судовий процес тривав два роки. У висліді  семеро осіб, зокрема Борковський і Слотвінський, отримали смертну кару, замінену тривалим ув’язненням до фортеці Куфштайн (Тіроль). Гощинський був змушений переховуватися за кордоном на території Краківської республіки.

 

На місце Вісьньовських до складу дикастерії кооптовано нових членів, зокрема Казімєжа Ґрохольського і Францішка Смольку; останній як майстер одного зі львівських «порубів» очолив організацію. Викінчений правник, співробітник однієї зі львівських адвокатських контор, він стояв на поміркованих позиціях. Від збройного повстання вирішили поки що утриматися, зосередившись на пропагандистській роботі.

 

Натомість у липні 1835-го до Кракова прибула група членів Молодої Польщі на чолі зі Шимоном Конарським, учасником Листопадового повстання і соратником Джузеппе Мадзіні. Нова організація, створена в Берні минулого року на взір Молодої Італії, заступає собою карбонарську традицію, успадкувавши від неї ідеал народної згоди і сподівання залучити селян до національної революції. Ідейним лідером Молодої Польщі був Йоахім Лелевель, що перебрався з Парижа до Брюсселя. Він вимагає поширити підпільну мережу на всі польські території, що перебували під Австрією, Пруссією та Росією. На той час у Кракові заіснувало Stowarzyszenie Ludu Polskiego, що напряму комунікувало з Молодою Польщею. До нього приєднався Северин Гощинський. Влітку 1835-го він прибув до Львова, залучивши до справи учасників Stowarzyszenia Przyjaciół Ludu і Węglarstwa Polskiego. Було створено філії в Перемишлі, Станіславові, Самборі, Золочеві, Сяноку. Існував навіть осередок серед питомців Львівської греко-католицької семінарії.

 

Наприкінці липня або на початку серпня Конарський перейшов під Бродами російський кордон. Скоро підпільні осередки з’являються на Волині, в Києві, Одесі, Вільнюсі, до них вступає місцева шляхта. Окрім демократичного будівництва, змовники планують убити царя Ніколая І і російського намісника в Королівстві Польському Івана Паскевича.

 

У січні 1836-го в Кракові було ліквідовано агента, викритого в середовищі Stowarzyszenia Ludu Polskiego. На вимогу урядів Священного Союзу з міста вислали всіх еміґрантів. У лютому Краківську республіку окупувало австрійське військо. Северин Гощинський перебрався до Львова і сюди переніс головний осідок Stowarzyszenia Ludu Polskiego.

 

Поборюючи польський рух, Леопольд фон Захер певну противагу йому природно вбачав у русинах. У 1836 році в нього народився син, якого теж нарекли Леопольдом – майбутній письменник, епонімічний батько однієї зі сексуальних девіацій. Малого віддали на виховання в руське середовище у Винники біля Львова, де віднедавна управителем камеральних маєтків служив його стрийко Йозеф фон Захер. Через два роки кайзер підтвердив Леопольдові-старшому подвійне прізвище, на чому наполягав тесть емеритований ректор і професор медицини Львівського університету Франц Мазох, бануючи з приводу смерті єдиного сина; відтепер він і його нащадки іменуються Захер-Мазохами.

 

 

Через пару десятків літ Леопольд фон Захер-Мазох молодший, полюючи в околицях Гриняви, піднімався з вишуканим товариством у Чорногору. Провідником був колишній опришок, старий ватаг.

 

– Я знав ще Вашого діда, – промовив він, прискіпливо розглядаючи мене. – І Вашого батька, а вуйка з Калуша знав особливо добре.

 

На становищі директора галицької поліції Леопольд-батько поборював звісно й опришківський рух. Щодо вуйка чи пак стрийка – у 1842 році Йозеф фон Захер числився у Солотвині у передгір’ях Ґорґан, а в 1845-му – управителем камеральної промислової контори в Калуші.²

 

Батькові симпатії до русинів успадкував Леопольд-син. Хвилювала його й опришківська тема. Романтичний образ шляхетних розбійників штибу Рінальдо Рінальдіні був популярним у тогочасних романах. Їхніх творців надихала боротьба карбонаріїв. Так само в Карпатах точиться безкінечна війна проти суспільної несправедливости й чужоземного гніту, її ведуть народні месники опришки. Вони орудують проти панів, жидів і глитаїв, а потім піднімаються високо в гори на край світу, подалі від мандаторів та урядових комісарів.

 

«У горах – мир, мир і спокій тут, де ніщо не живе окрім злиденного моху на вивітреному камінні, де людське серце не годне битися довго, бо його стукіт означає незгоди, суперечки, вічний неспокій і погоню, але ж за чим?

 

Тут закінчується царство живих. Глянь, у яких вузьких рамках ти живеш, людино! Тут паную я, тут панують правічні сили природи! Глянь у вічі смерті, людино, смерті, яка вічність була до тебе і буде після тебе. Вічність! – промовляє природа кам’яними устами».⁷

 

(Далі буде)

__________________

¹ Народнї оповіданя про опришків зібрав Володимир Гнатюк / Етнографічний збірник НТШ. Т.XXVI. – Львів, 1910. – С.238

² Provinzial-Handbuch der Königreiche Galizien und Lodomerien. Für das Jahr 1845. – Lemberg, 1845. – S.63,71,151,168

³ Гнат Хоткевич «За Юріштаном»

⁴ Іван Франко «Гуцульський король» (1906 або 1907)

⁵ Галина Сварник. Джерела до біографії Леопольда фон Захер-Мазоха та його родини у Галичині / Ї, №87, 2017)

⁶ Іван Франко «Польське повстання в Галичині 1846 року» (1884)

⁷ Цит.: Леопольд фон Захер-Мазох «Опришок» (в оригіналі «Гайдамак»; 1882). Переклад з німецької Наталії Іваничук.

 

 

 

14.03.2021