Культура стійкості

Щорічний проєкт «ОАЗА» : виставка «РЕЗИЛЬЄНТНІСТЬ» із супровідною перформативною програмою у Львівському палаці мистецтв 4 квітня - 12 травня

Резилієнтність…

Нам важко придумувати нові слова, а старі вже не працюють. Резилієнтність. Адаптація. Витривалість. Ми перебираємо їх, як чужі речі після чиєїсь смерті, і жодне не підходить до кінця. Бо ми вперше так довго живемо під час війни і нам бракує слів. А війна є не лише зовнішнім фронтом, вона відбувається всередині, коли зовні все ніби тримається купки. Якось тримається…

На черговий рік повномасштабного вторгнення ми виявили, що «адаптація» – це про те, щоб затамувати подих і перечекати. Але чекати вже немає куди, бо є тільки «тепер», і питання не про те «як вижити», а про те «ким ми стаємо» в процесі такого виживання. Ганна Арендт писала, що здатність починати щось нове є єдиною справжньою відповіддю людини на незворотність втрати. Не повернення. Не відновлення того, що було. А почати з того місця, де ти стоїш, з тим, що у тебе залишилося після втрати. Саме це ми називаємо резилієнтністю. Не героїзм і не оптимізм, а щось набагато тихіше і важче. Слова нам потрібні, щоб розповідати нову історію нас, історію про нас… Поль Рікер говорив про «наративну ідентичність»: ми стаємо собою через те, як розповідаємо власну історію, навіть коли ця історія говорить про руйнування. Мистецтво в такому розумінні не є прикрасою і не завжди виступає розрадою. Воно є способом не дати досвіду залишитися німим. Мистецтво допомагає «говорити» і шукати нові слова…

Тож ця виставка не про те, як ми виживаємо, а радше про те, ким ми стаємо. Вона про якісну зміну нашої внутрішньої оптики, яка дозволяє не просто триматися за уламки минулого життя, а будувати нову цілісність посеред руйнувань. У час війни мистецтво перестає бути лише естетичною практикою; воно стає способом орієнтації в реальності, способом збереження людського виміру у світі, де щодня руйнуються міста, домівки і біографії.

Резилієнтність у мистецтві проявляється не лише в тематиці робіт, але й у самому акті творення. Художник працює з матеріалом так само, як суспільство працює зі своїм досвідом: переробляє, трансформує, шукає нові структури сенсу. Створення образу є певним способом впорядкувати те, що здається неосяжним, знайти форму для того, що не має мови. У цьому сенсі мистецька практика стає лабораторією внутрішніх змін, простором, де випробовуються нові способи бачити й переживати реальність.

Роботи, представлені на цій виставці, свідчать, що резилієнтність не є героїчним жестом чи миттєвим відновленням, а радше складається з багатьох малих актів – вона «ліпиться» з пам’яті, турботи, творчості чи взаємної підтримки. У мистецтві ці акти набувають видимої форми і нагадують, що культура здатна не лише фіксувати руйнування, але й створювати нові горизонти можливого. Тому художники пропонують не готову відповідь, а радше запрошують до роздумів: Як змінюється наше бачення світу під час війни? Які образи допомагають нам витримувати тиск реальності? І чи може мистецтво стати тим простором, де ми вчимося не лише виживати, а й знову уявляти майбутнє?

У виставці беруть участь три художники, Костянтин Зоркін, Влодко Кауфман та Сергій Радкевич – це люди з різних регіонів, різного віку і цілком відмінного досвіду, яких разом об’єднує тема життя, витривалості та резилієнтності. Їхні роботи належать до різних художніх мов і матеріальних практик, однак між ними виникає спільний простір роздумів про трансформацію та внутрішню стійкість. Кожен митецьпропонує власну естетичну модель переживання війни, але спільністю є те, що вони не практикують пряме зображення катастрофи, а шукають нових опор у реальності, що радикально змінилася. Іншими словами ви не побачите тут сцен насилля чи образів смерті, перед глядачем розгорнуті метафори та «іншомови», які намагаються показати те, що часто показати неможливо. 

Естетичні об’єкти не фіксують катастрофу як стан, натомість митці створюють простір, у якому руйнування може бути переосмислене як початок нового процесу. Саме в цьому полягає естетичний вимір резилієнтності, в здатності бачити в уламках не лише кінець, але й потенціал для іншої форми життя.  Мистецтво тут не є дзеркалом війни, воно будує метафори перетворення. Через матеріал, образ і символ воно створює можливість дистанції, тієї необхідної відстані, яка дозволяє людині осмислити власний досвід і не бути повністю поглинутою травмою. Художники не шукають повернення до норми, бо її більше немає. Вони шукають, і це болить, шукають нову форму життя – таку форму, що не робить вигляд, ніби нічого не сталося. Бо жити, а не просто виживати, це вже вибір, і можливо, це єдине, що отепер у наших руках. І, можливо, саме в цьому повільному, складному, але незворотному русі народжується нова культура стійкості.

Перед нами постають різні стратегії – показати крихкість, показати матеріальність, чи говорити мовою, якою зазвичай показують невидиме… 

У роботах Костянтина Зоркіна звучить тема матеріальної пам’яті, а дерево, з якого він робить об’єкти, несе в собі природну історію часу: річні кільця, сліди зростання, тріщини і зміни структури. Робота з деревом, з грубим, живим та опірним матеріалом, стає для художника способом діалогу, часто діалогу з пам’яттю і сьогоденням. Вирізані фігури виглядають як застиглі оповіді, матеріалізовані історії, що зберігають сліди людського досвіду. У цьому процесі різьблення є чимось терапевтичним: хаос досвіду поступово перетворюється на форму, а історія, яку неможливо стерти, отримує нову візуальну мову. Кожен надріз у дереві нагадує, що навіть пошкоджена структура може зберігати силу і тривалість життя.

Практика Влодка Кауфмана розгортається у площині «візуального звуку», простору і перформативної присутності. У цій виставці з’являються музичні інструменти, позбавлені звичної опори, вони «ніби» завислі у повітрі і створюють атмосферу крихкості, але водночас відкривають можливість нового звучання. Інструмент без музиканта, звук без джерела, простір без стабільної точки – усе це перетворюється на метафору стану, у якому опинилося суспільство під час війни. Джудіт Батлер сказала б, що тут ми зустрічаємо вразливість, бо саме вразливість і є умовою нового звучання. Водночас саме ця нестійкість породжує новий резонанс і тиша починає звучати, а порожнеча стає простором для появи іншої музики, яка народжується з досвіду втрати, але не зводиться до нього.

У роботах Сергія Радкевича центральним стає звернення до сакральної традиції, де використання кодів іконопису та сакральної символіки не є реставрацією минулого чи ностальгією за втраченою гармонією. Радше це спроба знайти тривкі образи, здатні витримати вагу теперішнього часу, особливо коли світ навколо розпадається. Його образи нагадують (до речі, як і у Зоркіна) якісь дивні архетипи, що накопичувалися у культурі століттями і здатні вмістити складний досвід людського існування. Тут сакральне постає як сучасне: воно відкриває можливість говорити про війну мовою символу, де біль і надія поєднуються у новій іконографії стійкості.

Фото: anastasiasoroka.pixover.gallery