Амбіції
(Самому собі)
Ти будь у мене тверда як небо осіннє уночі.
Будь чиста як плуг, що оре.
Будь мамою, що нічков темнов дитину хитає та тихонько, тихонько приспівує до сну.
Вбирайся, як дівчина раненько вбираєся; як виходить до милого, ще й так вбирайся.
Шепчи до людей, як ярочок до берега свого.
Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить.
Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі.
Всякай у невинні душі, як каплина роси у чорну землю всякає.
Біжи, як нам’єтності* мої, що їх більше батогів жене, як сонце проміння має; біжи та лови чужі нам’єтності та сплітайся з ними.
Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокійний став.
Така будь, моя бесідо!
*
ОЛЬЗІ ПРИСВЯЧУЮ
І чого ти, серце моє, гріху богато в собі маєш? І чому ти, серце моє, не пукнеш?*
Вечір. Місяць на небі розгарається, парубоча пісня мостить собі мости до звізд, сира сопілка наймицька жалібно стогне з ясел до вікон панських. Дими спокійно долинами синіють, гуртки чорних овець шукають воріт своїх, за ними діти куряву збивають.
І чого ти, серце моє, квилиш мені в грудях, як покинена пташка? І чому ти, серце моє, не пукнеш?
Вечеряють. Мама дає порядок на столі, ложки тарахкотять, громада споживає мамину страву.
Сирота тисне голову до острого одвірка і нагадує собі щось давнє дуже. Кажуть молитви, розбридаються спати, вікна приймають місяць на себе...
І чого ти, серце моє, тремтиш як листок на вітрі? І чому ти, серце моє, не пукнеш?
* * *
Чесала волосся раненько. Крізь вікно тиснулися проміні осінні. Сповзали з волосся, як срібні кругленькі ниточки з брили золотої.
Чесала волосся, а широке листє оріха під вікном хиталося поволеньки і перегонило проміні з одної шибки в другу.
Шум оріха вкрадався в єї гадки. Помаліще, помаліще совала гребенем — та й лишила гребінь у волоссю.
Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало. Заслонило плечі і крісло.
Спадало, як водопад золотих филь би спадав. Ті филі золоті, опадаючи, вижолобили собі дорогу і підмивають тепер дальше шию.
Чиста, сполокана, як камінь білий, тота шия.
«От осінь вже. Чи ти, листє, шепчеш. що він вже мене не любить? А може ти за людьми говориш, що я пропаща, що даламся на підмову? Або приносиш єго гадки, що я старіюся та не можна мене любити? Скажи, скажи, горішку, що ти шепчеш?»
Склонила голову на білі руки. Жмит волосся впав і закривав сині лінії, що ними руки уткані.
— Скажи ж бо, горішку, скажи, небоже!
Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплі, що відірвалися від водопаду.
А за вікном шепотів оріх широким листєм: з весною прийде твій милий.
* * *
У воздухах пливають ліси, а серед них села. Над заходом гори хмарів стали каменем. Осінні хмари. Якби розбив ті гори, то би став старший від сонця той. Був би батьком звіздам, бо їх багато за тими хмаровими скалами. Якби-м розбив ту скалу, що душу мою сковала! Ліси би зашуміли, села би заспівали. У душі моїй закований спів і шум.
З за молодості та є там сопівка, що сумно виграває. Тогди луг до схід сонця хилився як зачував ту сопівку.
Ще є там шум листочків придорожних. Йду я за вівцями, а вони шумять, аби вівця в шкоду не забігла. Заковані там слова коханки. Файні, як найкраща співанка життя.
Лиш аби сопілка заграла, лиш аби мої вівці повернули та аби коханка заговорила!
Я би розбив ту скалу і не нагадувався, як сонце.
Зі скали тої вилетіла би дівчина у біленькій сорочці.
Ліси би єї вздріли та й зашуміли, села би вздріли та й заспівали.
* * *
Городчик до бога ридає: сонечка, ой сонечка!
Айстри та вони багато уміють терпіти, а вони також посхиляли голови тай ридають: сонечка!
І біла рожа підіймає квіт та просить сонечка. Ще не докаже просьби, а вже хилить жмит цвіту понад жовте своє листя.
Каже вона:
Ще не набуламся на цім світі, я ще біла, як сніг біленька, тай усихати!?
Краями цвіт мій застиває. Чую мороз аж у серці, у тім жовтенькім листочку, що ще побіліти має.
В полуднє надходиш, сонце, та мене від смерті збавляєш. Лиши вже, най умру, бо вночі зорі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.
Або ліпше, сонечко боже, дай, найко я розцвітуся. Прийди зранку до мене та будь до ночі.
Я зорі перейду, бо людям білою рожою зацвіту.
Не послухало сонечко, а рожа схилила голову та потихоньку ридала: сонечка, ой сонечка.
ВНОЧІ
«Твої очі пробиті чорною хмарою. Стадо чорних птахів вилітає з хмари, як лелики і кругом тебе облітає. Без нас тебе облетіли».
Японська рожа похилилася і било кактуса до півночі обернулося від голосу.
Другий голос: голосом своїм — перлами тебе обсиплю, зором своїм — вогнем тебе скупаю, очима своїми — чорними стрілами тебе напою. Перлами чорні птахи загулю, вогнем їх спалю, стрілами чорними пострілю.
Японська рожа цвіт упустила і лист кактуса д’нему схилився.
Третій голос: всі зорі з неба стягну до тебе. Всі пасма ясні висную із очей ясних і зв’яжу з пасмами зорів на небі. Та й над землею під небесами буду в’язати срібні проміні мої, а з золотими. Впаду на серце коло ніг твоїх і звізди потягну і, звізди впадуть. Поріжемо чорную хмару срібними промінями до половини, а золотими від половини. І будеш ясний у зорях ясних а через мене.
Упав цвіт другий і лист, що другий схилився.
Четвертий голос: рукою мо́ю махну — всі лебеді злетяться; рукою махну, голосом зазву — рай-птаха з’явиться; рукою махну, голосом зазву і очима погляну — та раєм тобі стану. Припливу з стадом до тебе, любий, як стадо филь синих моря д'нам припливає.
Цвіт рожі вітер займив у море і лист д’морю похилився.
П'ятий голос: є в мене поле, широкі ниви рожі зродили, рожі зродили та ще колючі. А по при ниву все у долину ручай лентою срібного шовку спливає. Там підеш зо мнов, там, на ту ниву, що рожі зродила. Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде, чорная хмара пропаде.
А вже цвіт поплив і лист ще дужче на воду схилився.
Ой, листе, листе, глянь там на море. Пливе д’нам стадо островів з архіпелягу. Цвіт твої рожі з ними назад поверне.
1.VI 1897 р.
_____________________
* Автографи поезій в прозі зберігаються в рукописному відділі Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Публікуються вперше. Правопис виправлено на сучасний.
* пристрасті
* не тріснеш, не розірвешся.
===========
«Рад.Україна», 1941, №2, травень, с.103-105
07.05.1941