Як почали просити старого Палату тай врешті упросили, аби оповів їм, молодим товаришам, яку цікаву історію з селянського життя. З його білих вусів курилася іронія.
— Я вже маю вісімдесять літ тай живу мабуть вісімдесяти літ отут на однім місці. Були такі часи, коли я був паном, тоді як служив у дворі писарчуком під рукою економа. А були такі часи, що я не вилазив з церкви, як був дяком і тоді говорив так, як всі попи говорять, боявся потім всіляких духів. Як був музикантом, чито нечищена горілка чито нервове заняття по ночах з циганами, все те наводило перед очі всіляку нечисту силу. Отак сидиш допізна з молодими парубками, байка іде така безконечна і страшна, що святі на образах ховаються у свої яскраві шати. А сопілка висотує з грудий такий сум, що молоді парубки хилять дуже широкі плечі додолу і брудними рукавами обтирають сльози, а потім складаємося на око горілки та посилаємо найсміливіших двох або трьох до коршми. За ними тягнуться всі чорти, визвані в хаті, там їх так багато, як на весіллю. А по дорозі пристають до них страхи зпід мостів, з нечистих місць, злітають з тих деревин, де повісився хто, йде з парубками ціла банда. То вже як створить арендар, то розливає зо страху горілку, бо руки йому трясуться, бо цих парубків ловила нечиста сила аж під його двері. Розповідають так докладно про тих дітьчиків, що все були існіські такі, як арендар. Жид рахує гроші або й без гроший вигонить їх з хати і засуває двері на всі спусти. Нераз заходили, як жид дуже скоро гасив, до його курника та що попало, тому крутили відразу вязи. Гуска — не гуска, курка — не курка. З горілкою і з добичею приходили веселі, бадьорі, здається, що чорти не хотіли брати участи в каригіднім ділі і вже не приходили з парубками до хати. Заслонювали веретами вікна, на сопілці не грали ані не співали, але ломили сусідські плоти, і піч незабавки гуділа від червоної полуміні. Господиня і сусідські дівки поралися та варили мясо, господар хати шукав келішка, але великого, і все йшло скоро вперед. За півтора години сиділи всі коло стола, пили та їли, але байок не вповідали. Дисципліна була коло стола велика, найдужчий мав власть і карав, хто лиш голосніше крикнув. Як різне по морді, то й кров ллється в порцію. Так мусіло бути, бо буки тоді ще давали. Піде злодюга-жид до війта, нанесе горілки йому, а той збере радних і як знайдуть в хаті при забаві, то найменше по двайцятьпять буків дістане кождий. Як бачите, дисципліна мусіла бути, небезпека перед ворогом велика...
Та пийтеж цей най, горілки тепер нема тай не можу пити, а ви не парубки, але учителі з високими пенсіями.
*
— А за теперішні часи, панове колєґі, дійсно тяжко вам до забави що розповісти. Я учителював по своїй карієрі музиканта, довго, трийцятьпять років, привик до неписьменних мужиків, то були діти і їх міг хтобудь повернути в свій бік. Ще боялися дуже панщини і панів, жидів отак не мали за нічо, сміялися з них. Потім зачали заводити товариства тверезосте, бо дуже стали ґрунти тратити. Зайдуть до мене до школи, війт тай радні тай плєніпотенти, повигонять дітий зі школи, порозсідаються в лавки і пють та співають, що аж саля шкільна, пять метрів широка і пять довга, вилазить з вуглів. Досвітком приходять жінки шукати чоловіків, намовлять їх додому і намовляючи сідають та пють горілку з ними і знов на двайцять чотири годин є мішане товариство. То тут, аби вже був професор університету, то не видержить довше, як добу так, що я нераз вставав зпід лавки, а на лавках, на катальозі валялися недоїджені оселедці, кавалки сала, а чути було горілкою катальоґи ще з місяць. Не то що тепер, панове колєґі! Збереться бувало рада і ухвалить: „так і так, це професор нелюдєний, він дітий нам не вчеє добре“, зберуться до старости, вернуть з паперем, но і дадуть пару волів, заладують тебе з родиною і їдь в инше село годитися: кілько корців збіжа дістанеш, кілько дров, чи маєш псалтир читати в церкві чи цілу службу співати. Мука була, і тому треба було і пити, і терпіти, і вонітувати разом. Та, як кажу, прийшла тверезість, а потім парасолі, а як підросли хлопці ті, що навчилися читати, то й книжечки і ґазета, наука Наумовича, змінювався селянський світ та поволи. А потім вибори та хрунівство та „Січи“, вже ні панів ні жидів ніхто не боявся. Йшла така велика лава в червоних стяжках, що всі вступалися з дороги.
*
— А найновійшого інтересного я небагато годен розповісти.
А отут дивіться через вікно. Це такий кутик мого села, навіть має назву. Цей кутик під панським лісом. Ліс шумить, навіває в душу всілякі забаганки, то платви треба, то оголоблів до саний, то молодої смерічки на деревце весільне, богато люди потребують ліса. А з того ревізії по хатах, процеси, кошта і кримінали. Тамті кути села не мають тих лісових навичок, а ці одідичили по предках. Дідичність, як знаєте, річ тяжка, аби її злизати параґрафом. Десь давно по другім кінци села, того вже відси не видите, то був великий став, то там довгі роки, і я памятаю, ще валялися сіти та неводи, але то давно, здається, що і той кут ставовий мав свою дідичність, але став висох тай дідичність також. А тут ліс росте і дідичність. Черезто цей кутик, перед вікнами в мене, дивний є, розпроцесований, розжертий, щодня ліцитації, бо такої зажертости між властями і мужиками я не тямлю. Селяни всі ненавидять від маленького урядничка аж до великого, я такого, що тепер, ніколи не бачив. Йде боротьба безпощадна і отаку вам забавну історію скажу. Я вже і очий добрих не маю, але дивувало мене тото, що майже щодня бачу вулицями людий святочно вбраних. І хлопці і жінки і діти. Чи памятка, чи яке церковне свято, забогато свят. Питаю свого старого сусіда: „Даниле, а кажіть, чи таких багато свєт у вас настало?“ — Ге, пане навчитель, такі свєтошні чьиси настали, бо видите приходє з дзвінками пани та всю одежину хапают, котра добра, а коло церкви стоїт наш вартівник. Як лиш вздрит бричку з панами то біжит щодуху на цей кутик. Все, що жиє, кидає з рук роботу і вбирає си в світошне, а на постели тай на лаві все дрантє стоїт так, що пани то в руки не хотє брати. Отож пани спаціруют тай мужики спаціруют тай таких, свєт у нас кілька раз на тиждень, бо Бог знає до кого прийдут. Оден за кримінал, оден ручьив, тепер межи людьми нема рєду. Зразу то ховали в такого ґазди, що він без мотилиці, але прийшли такі зрадники, то як напали пани на того ґазду, то вівезли відти шос сім фір найкращої одежини. А що млинків, січкарень і возів. Зойк під небо був, але не помогло, то відтогди, пане навчитель, як пани є в нас, то мужики свєткуют і ходе по-світошному. А ви фасуєте пенції, то можете ходити подерті.
*
— Так, панове колєґі, це є найцікавійше, що я вам мав вповісти, а більше нічого не знаю, бо вжем дуже старий, но, і дурний.
===========
«Твори» (1933), с.219—222
06.06.1933