Присвячую Семенові Зінкевичові   І .   Я знаю Снятин від року 1881 як мене післали там учитися у другу нормальну клясу. По школі я вилазив на найвищу яблоню у сусідів міщан і довго дивився на Русів, але його ніколи не бачив, бо він у долині. Моя мати приходила до мене і давала „шустку", щоби я не вилізав високо на деревину, бо можу розбитися, а Русова однако не побачу.   Директор школи, як я мав до нього діло, не дозволяв мені іти з ним разом, лише ззаду за ним.   Я дуже дивувався.  

Давня мелодія   Я з сестрою у білих сорочках сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів. Її біло - мережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.   — Діти, як прийдуть браття, то не пустуйте, а тихонько сидіть, там на горні є медівники і цукор. Беріть собі скільки хочете, лиш будьте чемні.   Небавом перед вікнами ми почули скрепіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудей. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь.  

Оце я вернув з похорону моєї приятельки з дитинячих літ. Ледве витягав ноги з русівського, густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Не багато нас було і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.  

Стара Верижиха ішла до своєї доньки і підпиралася довшим костуром від себе й думала: Осінь багата, всі горобці, як грудка масла, а бідні діти також товстіють.   — Славай-су.   Сіла на лаву в доньки і, глянувши на неї, подумала: „Але-ж файна!“.   — Та що ти, донько, поробляєш? Забулась за нас та за свого хлопця, що дідові не злазить з рук і не дає робити.   Лиш зелений листок перед бурею так тріпочеться, як її Катерина.  

Думає собі Касьяниха, що то буде. Чоловік вчора вернувся з фронту, напився води і спить. Чути від нього саджу із колійового вугля. На горні блимає каганчик. Коло неї з одного боку раз-по-раз розкривається величенька дівчинка слюбна, з перед війни. А московський байстрюк раз-по-раз шукає грудей. На стіні відбивається її кругла грудь, як гора, а губи байстрючка виглядають на стіні, як пажерливий змій. Думає вона собі: „Цей хлопець, як опир, витягнув в себе всю мою жіночу честь і ще всю мою кров витягне".  

Присвячую Миколі Хвильовому.   —  Г0споди Боже, із замолоду то Ти рідше до мене приступав із моїм гріхом, а тепер ні годину не відступаєш.   А я Тобі кажу, що ніц не жалую.   — Що ти старий говориш, та не гріши!   — Заберайтеся всі з хати.   Вийшли і мати, розповідає донькам, що їх тато вже сімдесять років має, що ослаб, що вже десять літ, як ледво як чутно говорить, а тепер гремить як грім та з Богом правдається. Плаче мама і доньки плачуть. За хвилю тихенько всуваються до хати.  

Мій батько Семен та матір Оксана повмирали та ще мої сестри —Марія (старша від мене на два роки) та Параска й мої братики— Юрко та Володимир. Від мачухи живуть тепер чотири сестри та один брат. Моя жінка, Ольга з Гамораків, умерла на початку року 1914 й оставила мені троє хлопців: Семена, тепер університетського студента, та Кирила й Юрка, гімназистів у Коломиї. Я лишився вдівцем. Се минуле й теперішнє моєї родини в числах.   ———  

Я з сестрою, у білих сорочках, сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів. Її біло-мережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.   — Діти, як прийдуть братя, то не пустуйте, а тихонько сидіть, там на, горні є медівники і цукор. Беріть собі кілько хочете, лиш будьте чемні.   Небаром перед вікнами ми почули скрегіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мельодїї вирвався з дужих грудий. Іде коляда про лицаря як йому дорікає його вірний кінь.   — Продаш ти мене, згадаш ти мене...  

(Присвята моїм друзям).   І.   — Моя матір Оксана казала мені: —-Хіба я покритка, а ти байстрюк, що тікаєш від мене.   І я вернувся до неї.   Мій батько Семен колисав мене на руках вже великим хлопцем цілу ніч, а рано молотив, — сильний був.   — Сестра Марія у »Вечірній годині«.   — Сестра Параска мій безмежний жаль.   — Брат Володимир з очима ангела.   — Брат Юрко добрий у своїх блудах.  

  (Із споминів про Леся Мартовича).     При кінці минулого літа мав мене відвідати в Русові мій приятель Лев Бачинський. У хаті підбілювали та прятали, чекалося на гостя.   Вечером, як стемніло, ненадійно прийшла до мене... Людміла, наймолодша сестра пок. Леся Мартовича.   Пане Стефаник, можеби Ви мені помогли що, аби мене прийняли до шпиталю в Снятині, бо я дуже хора, ревматизм мучить мене. Платити не маю чим, бо я дуже бідна.