(Із споминів про Леся Мартовича)   При кінці минулого літа мав мене відвідати в Русові мій приятель Лев Бачинський. У хаті підбілювали та прятали, чекалося на гостя.   Вечером, як стемніло, ненадійно прийшла до мене Людмила, наймолодша сестра покійного Леся Мартовича.   Пане Стефаник, може б Ви мені помогли що, аби мене прийняли до шпиталю в Снятині, бо я дуже хора, ревматизм мучить мене. Платити не маю чим, бо я дуже бідна.   І подала мені:  

  Присвячую Семенові Зінкевичові   І .   Я знаю Снятин від року 1881 як мене післали там учитися у другу нормальну клясу. По школі я вилазив на найвищу яблоню у сусідів міщан і довго дивився на Русів, але його ніколи не бачив, бо він у долині. Моя мати приходила до мене і давала „шустку", щоби я не вилізав високо на деревину, бо можу розбитися, а Русова однако не побачу.   Директор школи, як я мав до нього діло, не дозволяв мені іти з ним разом, лише ззаду за ним.   Я дуже дивувався.  

Давня мелодія   Я з сестрою у білих сорочках сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів. Її біло - мережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.   — Діти, як прийдуть браття, то не пустуйте, а тихонько сидіть, там на горні є медівники і цукор. Беріть собі скільки хочете, лиш будьте чемні.   Небавом перед вікнами ми почули скрепіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудей. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь.  

Оце я вернув з похорону моєї приятельки з дитинячих літ. Ледве витягав ноги з русівського, густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Не багато нас було і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.  

Стара Верижиха ішла до своєї доньки і підпиралася довшим костуром від себе й думала: Осінь багата, всі горобці, як грудка масла, а бідні діти також товстіють.   — Славай-су.   Сіла на лаву в доньки і, глянувши на неї, подумала: „Але-ж файна!“.   — Та що ти, донько, поробляєш? Забулась за нас та за свого хлопця, що дідові не злазить з рук і не дає робити.   Лиш зелений листок перед бурею так тріпочеться, як її Катерина.  

Думає собі Касьяниха, що то буде. Чоловік вчора вернувся з фронту, напився води і спить. Чути від нього саджу із колійового вугля. На горні блимає каганчик. Коло неї з одного боку раз-по-раз розкривається величенька дівчинка слюбна, з перед війни. А московський байстрюк раз-по-раз шукає грудей. На стіні відбивається її кругла грудь, як гора, а губи байстрючка виглядають на стіні, як пажерливий змій. Думає вона собі: „Цей хлопець, як опир, витягнув в себе всю мою жіночу честь і ще всю мою кров витягне".  

Присвячую Миколі Хвильовому.   —  Г0споди Боже, із замолоду то Ти рідше до мене приступав із моїм гріхом, а тепер ні годину не відступаєш.   А я Тобі кажу, що ніц не жалую.   — Що ти старий говориш, та не гріши!   — Заберайтеся всі з хати.   Вийшли і мати, розповідає донькам, що їх тато вже сімдесять років має, що ослаб, що вже десять літ, як ледво як чутно говорить, а тепер гремить як грім та з Богом правдається. Плаче мама і доньки плачуть. За хвилю тихенько всуваються до хати.  

Мій батько Семен та матір Оксана повмирали та ще мої сестри —Марія (старша від мене на два роки) та Параска й мої братики— Юрко та Володимир. Від мачухи живуть тепер чотири сестри та один брат. Моя жінка, Ольга з Гамораків, умерла на початку року 1914 й оставила мені троє хлопців: Семена, тепер університетського студента, та Кирила й Юрка, гімназистів у Коломиї. Я лишився вдівцем. Се минуле й теперішнє моєї родини в числах.   ———  

Я з сестрою, у білих сорочках, сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів. Її біло-мережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.   — Діти, як прийдуть братя, то не пустуйте, а тихонько сидіть, там на, горні є медівники і цукор. Беріть собі кілько хочете, лиш будьте чемні.   Небаром перед вікнами ми почули скрегіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мельодїї вирвався з дужих грудий. Іде коляда про лицаря як йому дорікає його вірний кінь.   — Продаш ти мене, згадаш ти мене...  

(Присвята моїм друзям).   І.   — Моя матір Оксана казала мені: —-Хіба я покритка, а ти байстрюк, що тікаєш від мене.   І я вернувся до неї.   Мій батько Семен колисав мене на руках вже великим хлопцем цілу ніч, а рано молотив, — сильний був.   — Сестра Марія у »Вечірній годині«.   — Сестра Параска мій безмежний жаль.   — Брат Володимир з очима ангела.   — Брат Юрко добрий у своїх блудах.