Самому собі
Ти будь у мене, як небо осіннє, уночі — тверда. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічки темненької дитину хитає та тихонько-тихісенько до сну приспівує.
Вбирайся, як дівчина рано вбирається; як виходить у сад до милого, і так ще вбирайся.
Шепчи до людей, як ярочок до берега свого шепче.
Ломи, як блискавка, що найдужчого дуба валить і коле.
Плач, як ті міліони плачуть, що тінню по світі вандрують.
Біжи, як пристрасті мої, що їх більше батогів гонить, як сонце має проміння, лови чужі пристрасті та сплітайся з ними та й разом спалюйтеся.
Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на став тихий.
Така будь моя бесідо!
У воздухах плавають ліси...
У воздухах плавають ліси та й села серед них.
На небі хмари, як той мох, що примерз до землі у лісовій тишині — сірий, ледом укритий. Сірі хмари станули над заходом та й закаменіли.
Сонце, якби з нього кров спустив. Саме бліде і проміні такі.
Воно засунеться за ті сірі скали над заходом. Обійде, як злодій, і прокрадеться.
Якби розбив хто оті примерзлі хмари, то станув би понад сонце. Створив би нові зорі, бо їх багато закованих там сидить.
— — — — — — — — —
Якби-м розбив ту скалу, що душу мою закувала!
Ліси би зашуміли, заспівали би села.
Там закований голос сопілки моєї, що, як вона грала, то луг до , сходу хилився.
Там схований шелест листків придорожніх, що шептали, аби вівці мої їх не переступили, аби в шкоду не забігали. Там закляті слова коханки. Що слово промовляла, то кожде співало.
Лиш аби сопілка заграла, аби вівці мої повернули та коханка заговорила!
Ой, вже ні!
Душа сидить у скалі, як злодій. Не вилетить відти дівчина у біленькій сорочці, бо нема сопілки моєї, бо моїх овець нема та й коханки не маю.
Не зашумить ліс, не. заспівають села.
Городчик до бога ридав...
Городчик до Бога ридав: Сонечка, ой, сонечка!
Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка, Ще просьби не доказала, а вже похилила жмут цвіту понад жовте листя.
Каже вона:
— Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг біленька, та й вже усихати?!...
— Краями квіт мій застигає. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменьший, що ще жовтавий. — Вполудне приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерти. Не приходи вже! Най зів’яну разом з найменьшим листочком жовтавим.
— Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.
— Або приходи до мене зранку та будь до вечера. Най-ко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею.
Сонечко схилило сполудня і рожа похилила голову, як маленька дитина.
Стрімголов звисала та шептала: Сонечка, ой, сонечка!
Під горою коло ліса...
Під горою коло ліса стоїть хатина. Повзає по землі, як перевалений хрущ. Віконця якурат такі, як хрущеві пасують. Маленька сіточка шибок у рямках.
У тій хатині сидить стара баба на стільці. У руках тримає костур, утроє довший від неї. Рушає губами, але вони не сходяться, бо шкіра, як ремінь у воді, збіглася та й не досягає.
Так до опівночі ціпеніє. Вопівночі всувається кінська голова через поріг та й „славайсу" каже.
— Навіки слава! То ти, пашкудо? — зашепеляла баба.
— Я. Принесла-м лопуховий лист зав’єлий, завтра вмреш.
Сказала голова та й поклала той лист коло баби.
— А стара шо казала?
— Казала, аби-сь цвіт папоротин дала.
— Не дам, не дам! Най би була мині порошку з него не вкрала. Хоть я маю тот цвіт, то нічим стала.
— Мусиш дати.
Голова підлізла на полицю. Взяла цвіт з платочком і пересунулася через поріг.
Стара ворожка над раном умерла.
Всі люди знали, що у ворожки була кінська голова, що лист лопуховий принесла, а цвіт папоротин взяла для найстаршої ворожки.
Раненько чесала волосся
Вацлавові
Раненько чесала волосся. Крізь вікно протискалися проміні осінні. Сповзали з волосся як срібні, тоненькі ниточки з золотої брили.
Як вона чесала, то широке листя горіха під вікном хиталося поволеньки і перегонило проміні з одної шибки в другу.
Шум горіха вкрадувався в її гадки. Помаліше, все помаліше водила гребенем по волоссю — та й перестала.
Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало та й плечі закрило, та й крісло. Спадало, як водоспад золотих хвиль спадає. Спадаючи вижолобили собі хвилі дорогу і підмивали тепер дальше шию.
Чиста, сполокана, як білий камінь, тота шия.
— От осінь вже. Чи ти, листя, шепчеш, що він мене вже не любить? А може ти за людьми говориш, що я негідна, бо-м далася на підмову? Або, приносиш його мислі, що я старіюся, та не можна мене любити? Скажи, скажи, горішку, що ти шепчеш?
Склонила голову на білі руки. Жмут волосся впав і закривав сині лінії, що ними руки уткані.
— Скажи бо, горішку, скажи, коханий!
Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплі, що відірвалися від того водоспаду.
А за вікном шепотів горіх широким листям: Чешися, дурна, він тебе любить!
Вночі
— Твої очі пробиті чорною хмарою. Стадо чорних птахів вилітає з хмари, як лелики, і кругом тебе облітає. Без нас тебе облетіли.
Японська рожа похилилася і било кактуса до півночі обернулося від голосу.
Другий голос:
— Голосом своїм — перлами тебе обсиплю, зором своїм — вогнем тебе скупаю, очима своїми чорними стрілами тебе напою. Перлами чорні птахи загулю, вогнем їх спалю, стрілами чорними пострілю.
Японська рожа цвіт впустила і лист кактуса д’нему схилився.
Третій голос:
— Всі зорі з неба стягну до тебе. Всі пасма ясні висную із очей ясних і зв’яжу з пасмами зорів на небі. Та й над землею під небесами буду в’язати срібні проміні мої, а з золотими впаду на серце коло ніг твоїх і звізди потягну і звізди впадуть. Поріжемо чорную хмару срібними промінями до половини, а золотими від половини. І будеш ясний у зорях ясних, а через мене.
Упав цвіт другий і лист, що другий схилився.
Четвертий голос:
— Рукою моєю махну — всі лебеді злетяться; рукою махну, голосом зазву — рай-птаха з’явиться; рукою махну, голосом зазву і очима погляну — та раєм тобі стану. Припливу з стадом до тебе, любий, як стадо хвиль синіх моря д’нам припливає.
Цвіт рожі вітер займив у море і лист д’морю похилився.
П’ятий голос:
— Є в мене поле, широкі ниви рожі зродили, рожі зродили та ще колючі. А попри ниву все у долину ручай лентою срібного шовку спливає. Там підеш зо мною, там, на ту ниву, що рожі зродила. Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде, чорная хмара пропаде.
А вже цвіт поплив і лист ще дужче на воду схилився.
Ой, листе, листе, глянь там на море. Пливе д’нам стадо островів з архіпеляґу. Цвіт твої рожі з ними назад поверне.
1. VI 1897 р.
І чого ти, серце моє...
Ользі присвячую
І чого ти, серце моє, гріху багато в собі маєш? І чому ти, серце моє, не тріснеш?
Вечір. Місяць на небі розгаряється, парубоча пісня мостить собі мости до звізд, сира сопілка наймитська жалібно стогне з ясел до вікон панських. Дими спокійно долинами синіють, гуртки чорних овець шукають воріт своїх, за ними діти куряву збивають.
І чого ти, серце моє, квилиш мені в грудях, як покинена пташка? І чому ти, серце моє, не тріснеш?
Вечеряють. Мама дає порядок на столі, ложки тарахкотять, громада споживає мамину страву.
Сирота тисне голову до острого одвірка і нагадує собі щось давнє дуже. Кажуть молитви, розбридаються спати, вікна приймають місяць на себе...
І чого ти, серце моє, тремтиш, як листок на вітрі? І чому ти, серце моє, не тріснеш
==========================
«Твори». (1941), с.1—11
06.06.1941