Присвячую Іванові Семанюкові   У хаті тихо, вікна чорні. Матір Божа ледви отвітлена і кужіль.   Її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло нього Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, найменшим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить, і її люблять.   У хаті чисто, сідати би до кужілі. Він у мене дужий, я ще буду мати діти.   Кілько дітий я ненароджу... то він усіх погодує.   Мушу їх накривати, любити і на них робити.  

Присвячую Володимирові Дорошенкові   Ще до сходу сонця сходилися вони до голяря Тимка що неділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи. їх було вже небагато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трицяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.   *   — Кобисте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.   — Сиди, Насте, тихо, а глуха — то ти давно.  

Я поїхав відвідати мойого старого приятеля Гриця. Він давно оглух і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.  

Сивий комісар в'їздив в село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.   — Цим мужикам, думав він, і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати...   Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби скритися.   — Відки Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо тай возимо тай перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.  

Присвячую памяти мойого батька   То як Семен із заходом сонця вернув до дому, то застав на своїм подвіррі пять кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска на верху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнайомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:   — Славайсу Христу, люде добрі! Відки ви і як вас маю звати?  

Присвячую памяти Івана Франка   Марія сиділа на приспі й шептала.   — Бодай дівки ніколи на світ не родилиси: як суки валяютси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитси на світ Божий ? І дурне і пусте, ще і з вінком на голові.   Вона саме закопала свої дві донці в потайничок в льоху, як у селі счинили крик, що йдуть вже свіжі козаки.  

— Васильку, бери Настю та веди до вуйка; о туди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку лехко, не сіпай, вона маленька; тай не неси, бо ти ще негоден.   Сіла, дуже боліло, і лягла.   — Ніби я знаю, куда в ночи єї провадити ? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.   — Видиш, Насте, куля брінькнула тай убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі шо вадило ? утікалим, а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...  

Сидить мала пістунка Парася й держить у подолку дитину; кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Група виглядає так, якби хто стряс із дерева великих лісниць, які на землі повалялися.   Парася каже, щоби гратися в похорон, і щоби голосити.   — Та чого в похорон? та чого голосити?  

Присвячую мойому другові Левкові Бачинському   Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на рілю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви зпід борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люде з сусідних нив говорили до себе:   — Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, із замолоду добре годований, та втратив обох синів і від тогди все кричит і на поли і в селі.   Максим спер коні.

Я поїхав відвідати мойого старого приятеля Гриця. Він давно оглух і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.