Присвячую Іванові Семанюкові   У хаті тихо, вікна чорні. Матір Божа ледви отвітлена і кужіль.   Її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло нього Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, найменшим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить, і її люблять.   У хаті чисто, сідати би до кужілі. Він у мене дужий, я ще буду мати діти.   Кілько дітий я ненароджу... то він усіх погодує.   Мушу їх накривати, любити і на них робити.  

Присвячую Володимирові Дорошенкові   Ще до сходу сонця сходилися вони до голяря Тимка що неділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи. їх було вже небагато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трицяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.   *   — Кобисте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.   — Сиди, Насте, тихо, а глуха — то ти давно.  

Я поїхав відвідати мойого старого приятеля Гриця. Він давно оглух і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.  

Сивий комісар в'їздив в село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.   — Цим мужикам, думав він, і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати...   Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби скритися.   — Відки Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо тай возимо тай перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.  

Присвячую памяти Івана Франка   Марія сиділа на приспі й шептала.   — Бодай дівки ніколи на світ не родилиси: як суки валяютси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитси на світ Божий ? І дурне і пусте, ще і з вінком на голові.   Вона саме закопала свої дві донці в потайничок в льоху, як у селі счинили крик, що йдуть вже свіжі козаки.  

— Васильку, бери Настю та веди до вуйка; о туди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку лехко, не сіпай, вона маленька; тай не неси, бо ти ще негоден.   Сіла, дуже боліло, і лягла.   — Ніби я знаю, куда в ночи єї провадити ? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.   — Видиш, Насте, куля брінькнула тай убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі шо вадило ? утікалим, а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...  

Сидить мала пістунка Парася й держить у подолку дитину; кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Група виглядає так, якби хто стряс із дерева великих лісниць, які на землі повалялися.   Парася каже, щоби гратися в похорон, і щоби голосити.   — Та чого в похорон? та чого голосити?  

Присвячую мойому другові Левкові Бачинському   Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на рілю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви зпід борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люде з сусідних нив говорили до себе:   — Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, із замолоду добре годований, та втратив обох синів і від тогди все кричит і на поли і в селі.   Максим спер коні.

Присвячую памяти мойого батька   То як Семен із заходом сонця вернув до дому, то застав на своїм подвіррі пять кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска на верху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнайомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:   — Славайсу Христу, люде добрі! Відки ви і як вас маю звати?  

Я поїхав відвідати мойого старого приятеля Гриця. Він давно оглух і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.