Іван приймав кумів, пив з ними горілку і балакали.
— Мині оце зле віпало, так зле, що аж, аж!
— Бог дав та треба приймати...
— Теже з богом битися не буду, але час такий горячий і прикрий.
— Діти, куме, ще нікого на біду не спровадили. Діти піна на воді, щось на них трісне та й по них! Гріх нарікати.
Та я нічо не кажу, аді, троє їх було і четверте найшлося, але час усему пан.
— Мусите собі раду так давати.
— Косю, видите, та й все поглидю, ци не вінирає ізза горба з обідом. Лижка страви чоловіка все тримає. А ще дрібні діти, а вона слаба, а жінки ніякої не загулиш до хати, бо такий час — всім вогонь в руках.
— Перебідуєте, лиш каби вам газдиня підвелася алебо вона щось порит та то недобре.
— Тоже недобре, клопіт голові та й більше нічо.
— Та час нам іти —завтра робота.
І пійшли.
Від диму в хаті світа не видко.
Іваниха сиділа коло печі і готовила обід, жовта як віск, з чорними пасмугами попід очи, з очима блискучими.
— Люде, гину, люде гину!
Присіла на землю і руками товмасила черево.
— Ма, аді, аді, Кулеша збігає...
Заколотила кулешу, налляла в миску борщу і подала дітем. Їли і бились лижками по чолі.
— В хаті як у стайни...
Домела хату до лави і впала на ню.
— Бричами ріже!
Допала постелі, притулила дитину до грудей.
— Оце мині якісь мрії поперед очі бігают.
— Семенку, колиши Василька.
— Ая, таки зараз!
І найстарший Семенко утік з хати.
Іван варив вечерю.
— А ци ж я знаю, що цему робити? Розбаліласи та й дій, шо хочь.
— Гандзю, може борщу горячого сербнеш?
— Не хочу, дітем дай.
— Твої діти не поздихают з голоду, бодай їх чума загорнула! — Не клени мині діти, ще їх мачуха навкленаєси доста.—
Іван замовк. Дав дітям вечеряти, а самому не йшла їда в смак.
— Гандзю!
— Дай мині, чоловіче, споки!
— Спи, спи, я нічо не кажу... Як лишитися, коли зерно вітече гет, само стебіля лищится!
Та й заснув на лаві.
— Ти, Семенку, не йди від хати. Колиши Василя, бо мама не годна руков кинути. Дядя* тобі яблук купит.
— А чого кричит як додька.
— Бо голоден. Ти розумний та озьми хліба та живикай потрохи та нагодуй.
Семенко годував піднайменшого.
— Аді, як кусає —о то публіка!
— Співай ему та борше засне. Хитав корито і бурмосив щось під носом.
— Ліпше співай!
І почала мама сама співати. Все міцніше, все голосніше. А врешті так страшно стала верещати, що Семенко з плачем утік перестрашений з хати.
— А ти чому в хаті не сидиш. Я тобі зараз покажу!
— Я си бою, я си бою, дядю, я си бою! Мама так страшно співают!
— Не бий мині, діти!
— Гандзуню, то ти хочеш умерати?
— Хочу.
Зарув як звір. Дітй почали за ним верещати.
— Тихо, мой, на пічь ідіт, мама не вмре.
— Не лишай мене, Іванку.
— А жито вісиплеси. Ще завтра маю трохи та й вже буду коло тебе.
— Свічку мині зсучи та хоть Семен подаст.
— Йди, йди з Семеном.
— Кілько я тебе маю просити?!
— Зараз, зараз зсучу.
Зсукав чорними долонями свічку. Свічка вийшла чорна, брудна. Іван подивився на руки і плюнув.
— Це руки?
Ляг на лаву і сон його почав морити.
— А може бог даст, що віде.
Ся думка прогнала сон і утому.
Та ти, небого, не вмирай, бо підут твої діти як щенята. Не вмирай, небого, бо я не маю з чим тебе ховати.
Ціле тіло скорчилося, напружилося аж ребра пукали. І Іван хлипнув як мала дитина.
Приступав до жінки.
— Гандзю, ти не лишай нас, на кого свої діти покидаєш?
— Не збиткуй, не дай збитку[вати].
______________________________
* Тато
— — — — — — — — — — — — — —
Наприкінці грудня 1939 р. Інститут української літератури їм. Т. Г. Шевченка АН УРСР придбав у синів відомого українського письменника Василя Стефаника (Кирила Юрія і Семена) рукописну спадщину батька. Цей архів дуже цінний. Тут кілька сот неопублікованих листів Стефадика та до нього, автографи і копії кількох недрукованих новел, значно відмінні редакції деяких, вже відомих на сьогодні творів та цілий ряд чорнеток незакінчених новел.
Відділ рукописів Інституту публікує подані далі новели „Старі і молоді“ та „Мужичка“ за автографами В. Стефаника.
Автографи цих творів знаходяться в одному бідовому неповному зошиті (збереглась тільки частина його) разом з іншими новелами. Там вміщені:
1) „Мужицька дитина" з датою 30/I 1898 року, інша редакція новели, що друкувалась під назвою „Вечірня година“;
2) „Старі і Молоді“ — новела без кінця і дати;
3) „Дорога“ — інша редакція відомої новели, з датою 21/II—1900 року;
4) „Мужичка без кінця і дати.
5) Уривок (без початку), інша редакція друкованої новели „Моє слово“.
Новела „Старі і молоді“, що подана тут, це раніша, значно відмінна редакція новели відомої під назвою „Засідання“. Новела „Мужичка“ — раніша, цілком відмінна редакція твору, що друкувався під назвою „Кленові листки“.
Ці ранні редакції новел мають великий художній інтерес для читача і дають важливий матеріал для вивчення творчого процесу автора.
Науковий працівник Інституту М. Грудницька
=====================
«Рад. література», 1940, кн. 2, с. 78—83.
03.02.1940