Війт скликав раду та й рада поволі сходилася. Вже була з половина радних. Старші сиділи блисще стола, а молодші май подальше.
— Вуйку Іване, та добрасьте гостили на ярмарку?—питався старший ще старшого.
— Дайте ми поки* з таким ярмарком! Жиди понагонили з Бесарабії кілько худоби, що люцької і не видко. Та й купца було мало. Дес від якогось пана взяли трохи худоби до лагонів — слабий був ярмарок.
— А біла худоба ще заважнєси помежи люде?
— От видите вже нема єї межи людьми, ще десь у жидів прімкнеся та й то мало. Сама тиролска. То видите, все пере-
ходить. Як я став ґаздов, том дістав від тестя великі воли, сірманисті. Роги такі мали, що у ворота не влізалися, а бігли як коні. Мусівєм дзумбелати. Бувало, їду до міста, а люде з селів говоря: ого вже Іван веньграми їде. Потім я їх продав за дві сотці. Але тогда була худоба така. Де, де...“
— Я проти вас молодий газда, а добре тямлю, що свині та не були такі як тепер, — сказав злісний.
— Правда, що не були. Були, видите, і чорні і білі, шерсть стояла на них та й драпанисті були на великих ногах. А теперішні свині самі білі і гладенькі, так якби їх кождої днини вишивав та вичісував. Все сегодни делікатне.
— Свиню не треба чисати, лиш зерна єї досипати та й гладка стане така, що муха би на ній росчихнулася, — знов злісний.
— Правда, видите, сегодни все хоче свого,— сказав старий Іван.
— Свавайсу!
— На віки слава!
То прийшов війт. Сів коло стола, але вперед повитався зі старшими, а потім з молодшими.
— Не дурно мині староста все очи довбе за тих молодих газдів. Каже він мині, що уводять у село распру, що ніби, вважаєте, не слухають старших, але казетів слухають. А ті казети виписують якісь ошуканці. Ото, каже, є мужиків два міліони та й такий панок собі гадає: пустю я ту казету по левови та й хоть четверта часть закупит собі казету, а най двадцята. Та й каже мині, що такий панок, що єму, каже? Сам уміє писати, щось понаплітує, прибреше, та й тумана мужикам пускає. А мужики дурні єму вірять. Та тому я се кажу, що вижу: старші курять люльки, а молодші лиш дзигари, старші у простих чоботях, а молодші в німецьких.
— Ви не знали, що тому панови сказати, ой коби так на мене, — казав Петро Антонів — я би його запитав, а ви, пане,
відки знаєте, що то ошуканці? Назвіть на ім’я, а він буде вас до суду позивати, а я буду присягати, щом чув від вас.
— Говори до тебе, та ніби гадаш, що я таки на єго пристаю. Я потакую, а в голові собі міркую инакше. Треба мині біди. Ви собі робіт, що гадаєте, а я мусю мовчати, — оправдувався війт.
— А я якось йшов до міста, — говорив старий Іван,— дивлюся, а то кілько народу, що аж. Шандарі помежи нарід снуються та розганяють. Але йде із Ставів Михайло Дзвінів. Хо
діть — каже — вуйку, на збір. Подивитеся хоть на старість, як люде єднаються. А я єму кажу, що може воно й добре, але де ж би я пішов. Я ще з шандарями в життю нічо не мав. А те
чутка йде, що ще до арешту запирають. Постарівємся, але в
арешті щем і години не був. А на старість щеби заперли. Всі діти в селі сміялибися. О, бігмебим не пішов! Якось то молоді люде попривикали до тих шандарів, і вибір вибирають, і збір
збирають і до арешту йдуть. Не бояться нічого. То вже байка що дзигарі курять, але, видите, нічо не бояться.
— Найко, най, я вже буду видіти, як ви молодого війта вибирете, який він буде? — говорив війт.
— Виберемо такого, що має стояти за правду і за нами і не буде боятися.
— Дай боже!
— Ви собі завели супереку ізза молодих і старих.—Заговорив злісний, а я дивлюся лиш на одні дівки. Де то давно було чути за паньчохи, за черевики з розстяганими холявками? Та якби була давно дівка увійшла до церькви в черевиках, то відай ксьондз службу перестав би правити. А тепер кожда в черевиках. За червоні чоботи і слих пропав.
— То не за дівки йде бесіда, але зато, що нарід тепер став якийсь інший, — зачав війт.
— Не, не і в тото не йде. Говоримо що за правду йде, аби не потакувати там, де треба сказати, що ні. Аби не казати там ні, де треба казати: так, —казав Петро Антонів.
— Мой, ти мині не підкидай під ніс, бо такі смаркачі ще мині не підкидали,—кричав лютий війт.
— Ви мині смарків не обтирали і зась вам до мене! Ви можете мині так потакувати як старості... — відгризався Петро Антонів.
— Мовчь! — крикнув війт.
— Най риба мовчить і війт у старости, а я буду говорити, — спокійно казав Петро.
Тепер вже вмішався в сварку старий Іван.
— Ти, небоже Петре, вже мовчи, все хто старший то не менший, чи наш війт коли йшов проти громади? Все видиш молодий мусить старшому змовчати. А ви, війте, не гнівайтеся, Петро, видите, пруткий чоловік, але він за вас зле ніколи не казав.
— Лишіть сварку, а ви, війте скажіть чого ви нас скликали?— питавсь якийсь свояк Петра, аби сварка закінчилась.
— Кобим добув ще рік та най вас тогди другий скликує. Будете ще нагадувати. То говоріт, Василю, що ви щось мали за церькву. Старший брат церковний почав розказувати справу,
— Сталася крадіжка. Стара Романиха підкрала спід церькви дошки, що лишилися від дзвіниці. Правда, дошки вже були погнилі, але як то спід церькви красти? Ксьондз каже, що то Романисі закону не дасть. Та й я кажу отут газди, що ви повинні осудити, чи воно приходиться спід церькви красти?
Всі мовчали, бо всім стало якось жаль старої Романихи. Ніколи не було чутки, аби вона давно або тепер крала.
— Най увійде Романиха, — розказав війт поліціянові.
За хвилю увійшла обдерта Романиха і зачала борзо крізь плачь говорити.
— Я, газдики, вкрала ту дошку, бо в хаті було так студено щом на печи замерзала. Я ніколи нічого не рунтаю, най
ціле село прикаже, але було мині дуже студено, ані віхтика солімки аби хоть покурити в печи.
— Але спід церькви красти, жінко? Таже ваші гони не довгі, та пам'ятайте на тот бік. Я кажу, радні, що бабу не треба ані кувати, ані давати до арешту, лиш най лева дасть на церькву та най собі йде з богом.
Всі радні похитували головами. Романиха взялася просити: ей, війточку, та вітки я того лева озму? Я вже лева давно не виділа, на абих мала.
— Нічо не поможе, мусите дати та й решта, — казав війт.
____________________
* очевидно: спокій.
===================
«Рад. література», 1940, кн. 2, с. 80—83.
03.02.1940