Багач (1940)

Він стояв в стайні на середині між рядом коней і лавою волів та й говорив до Данила, старого коня:

— Ти ще, Данило, не здох, ще хочеш трохи потанцювати в кіраті, роби як знаєш, бо про мене ти можеш і зараз здохнути. Я не люблю ані слабої худобини ані слабого чоловіка. Як-єс слабий — креперуй, а не ходи мині по- перед очи, бо в мене в стайні не шпиталь!

На його обличчю від слабого світла тво­рилися чорні тіні, що, як ями, виглядали в жи­вім тілі, очі його, як медом посмаровані, були липкі і прилипли до стайні, а велика тінь його лягла між рядом коней і лавою волів. Від Да­нила він обернувся до волів. Вони всі лежали і румигали і Іванові здавалося, що вони так тиснуть поміст, що земля під ними дрижить.

— Коло вас ходити би та гарувати би, двад­цять чотири вас є..., а я вже не годен, кости лускають, як лід на ставу. О, бігме, як би я лиш охляв, ви би ходили по цілім селі, рикаючи.

Багач взяв в руки лопату, сперся на держак, поклав лице на обидва кулаки і застиг на тім місці.

— Багач, багач, кричить кождий, що рот отворить, а якби тебе, дурний мужику, післав купити двадцять чотири воли та й аби тобі дав три тисячі? На, неси, абись доніс. А чи ти би доніс? Лева або десятку, то ще донесеш, але тисячі, бігме, не донесеш, бось дурний...

— Несу я тоті гроші, спаня нема, їди нема,

ніякого спочинку. Все рукою за холєву пома­цуєш, чи вони віддуваються. Чотири дні йти, ноги пріють, а печуть, аж коло серця пече. Але не роззуєшся, не покладеш свіжий віхоть, а йдеш, а складаєшся, абись був невидний чо­ловічок.

— Куди, чоловіче, йдеш, бо видко по твоїй ноші, щось не тутешній. А йду, кажу, до Кім- полунка та буду відти воли панські гонити. — Видко, що ти бідний чоловік, ходи та купимо тобі горівки. — Тай дурні вушивці купують горівки, а я відкуповую подерту кошельчину ізза пояса тай прошу вас угостити. А вони ще не хотять. А я думаю: ех мой, старці...

і усмішка злітає на Іванову твар і очі його, як два вуглі, засвітилися. І думка його дальше йде не як слово, а як геройська пісня. Йому увижуються його лани і зараз великі скелі

і скажені потоки і волів, волів без тямки ба­гато.

— Набрав, наторгував від тих патлачів двад­цять і чотири, грошей нема, воли панські, кар­ти на них у пазусі. І білий хліб у пазусі: гайда!

Глядить Іван на воли моцними і бистрими очима аж світло ліхтарні при них меркне і блідне.

— Жену я їх попід такі скали, такими доро­гами камінними, понад такі пропасті, що за­раз гинь на місці, як ступиш недобре. Я співаю собі, а голос мій не тікає від мене, бо скала не пускає, а йде на воли, а воли слухають, бігме слухають...

— Стаю нічлігувати, нім я сіна накуплю та назношу, нім сорок і вісім коновок води ви­тягну! Другому то би руки попухли, а я ні! По­напоюю, понагодовую, вкушу хліба раз, два рази, та й пантрую. І нічо так не пантрую, як того чорного ліса. Та то ліси-праліси, та там десь страшна звір, та відти такі голоси йдуть, що можна уніміти. Гора, ліси — то не гадайте собі цего. А раненько, як небо стає із голубого біле, я знов даю воду, знов даю пашу. Тай сонечко сходить, тай мене вже давно на до­розі здибає...

— Багач, йому очи печи, він дідька має, ду­шу продав, а як би тебе так поклав. Воли під­билися. З попелу вставати не хотять, я скачу на одній нозі — біда, до дому далеко. А ку­пуй, Іване, горівки, а дри рукави з сорочки, а мочай шмати та прикладай горівку до ратиць та водою відмивай. А нужко, чи я не подер всю сорочку, чи я не кричав всю дорогу з бо­лю. Отак я п'ять день йшов з волами.

Він підняв голову і хитав нею, як чоловік, що в церкві дуже ревно молиться і потакує своїй молитві цілим своїм тілом.

— Загоню в село воли, цілу вулицю ними загатив. Сардачину тулю коло себе, бом го­лий та встид, йду ногами просто, то так, як у грань* стаю. Що стану, то ні* в саме серце шпикне. А вони вибігають всі, як на комедію дивитися, та ще би зо мною ради закладали. Прихожу перед браму, кричу, вибігають, заго­дять їх до стайні, а я впав перед порогом. Несіть мене до хати, бом не годен. А заки скинули чоботи з ніг, том рикав, як бик, но­ги — сама кров...

— Багач, бодай вас громи розгромили. А я три дні бився межи життям і смертю, ноги, як колоди, а чи ж я не йшов з хати на руках і ногах дивитися, аби воли не поздихали. А ніби то хтось мині допильнує, чи комусь в голові?

— Чи багачам бог дає.,. Бог богом, але я працюю, ніхто так не працює. Я беру отак, та схиляюся, що всі кістки в мині розходяться і тягну роботу з корінем та, як дуба, з корін­ням витягаю.

І він хилився і рукою показував волам, як він роботу корчує. А потім стояв ще довго і поволі з душі пропадала його пісня, а на її місце приходили злість і гнів.

— Стань собі та плети небилиці та тішся ними, а до худоби не подивишся. — І він за­йшов до телят.

— Най вас всіх, що до лаби шлях ясний! Мой, та ви жрете, як перед голодом, не доста, що наб'єш черево, аж тріскає, але ще в па­зухи набираєш хліба. Та я вам дам, я вас так усотаю, що ви не зможете ноги за собою тя­гати, а ні, то всі забирайтеся, а я сам лишуся, вже буду знати, що сам. По вуха в болоті! Ну, ну, я з вами прироблюся...

Потім вийшов йти соломи принести під те­лята. Студений вітер розвертав поли кожуха і сипав у пазуху дрібосеньким снігом.

— Ей, мой, ще й ти чіпляєшся якоїсь дідь- чої мами, та на, дуй, най тя шлях трафить!

І він розкрив пазуху широко і тримав так хвилину.

Незабаром тиснув багач на собі з пів фіри соломи. Саме перед брамою стодоли вітер завернув ним просто до брами. Він рванувся, напростувався, та більша сила від нього знов його завернула до брами. Хвилю стояв так як кінь, що під горбом держить віз, аби не ско­тився в долину. Далі знов зіпхнувся, напер, а вітер знов ним завернув до брами.

Він тоді кинув солому з плечей і крикнув: „Та на, бери, не сіпай — і плюнув на то місце три рази. Зимний піт його обсипав, він стояв, як вкопаний. Йому в голові думки рвалися. Он, споловилися назад, а потім знов пускалися давнім танцем.

А може воно й правда, що то він, тот у кі­раті, родить маєток, що то він йому діти їсть, що його самого гонить до роботи і не дає спо­кою ні в ночі, ні в день. Та слуги собі там го­ворять і ціле село отак каже. Кажуть, що в опівночі він пускає молотільню в рух, що тоді в кіраті є зойки і крики і сміх, що тоді на всіх людей в хаті накидає таким сном, як ка­менем.

Руки йому тряслися, кождий палець бігав осібно, губи делькотіли.

— То, то, то, але я тут пан!

І закипіла в нім така злість, що він гримнув кулаком у браму так сильно, що рука відразу зачервоніла від крові. Страх в його душі втік десь на другий кінець світу.

— А се що ж, аби я на своїм подвір'ю бояв­ся якогось дідька дурного!

Він увійшов до стодоли і зараз станув. Він забув на дворі перехреститися і не знав, що робити, чи хреститися, чи дати спокій.

— Виходи, небоже, ід мині та най буде або мині або тобі кінець! Покажися, я тебе хрес­тити не буду, але борімся; або ти тут пан, або я! Заможеш мене, то змели ні в сих трибах на мак, тай розвій по тім полі, що родити зерна не хоче; а кину я тобою, то ти мині відси заби­райся, най я маю спокій. Е, ти й до мене вже руки протягаєш, соломи борониш між телята занести.

— Так тут є дідько, як є мій тато на сьвіті, от плетуть дурні люди, а дурний Іван слухає та боїться, як дитина вовка. Нероби не роблять тай не мають, а як хати має, то йому дідько приносить.

Він вийшов зі стодоли і з ним разом вису­нувся чорний пес. Штовхнув його ногою і ска­зав: „То ти може дідько?” Пес заскиглів жа­лісливо.

— О, так же такий, як мої наймити, не пильнує обістя, але зарився в стодолу.

Він зняв в'язку соломи на плечі і вітер попхнув його наперед так, що він майже біг до стайні. Він біг і воркотів:

— Се чиста біда вже, як тебе всякий дідько буде страшити на твоїм власнім грунті.

_________________________

* Фрагмент з незакінченої недрукованої новели, написаної десь 1900 р.

* розжарене вугілля

* мене

================

«Література і мистецтво», 1940, №4, с.26-27