Ще до сходу сонця сходилися вони до голяря Тимка що неділі і свята, щоби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то инший харч, а грошей ніколи. їх було вже небагато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трицяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.   *   — Кобисте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.   — Сиди, Насте, тихо, а глуха — то ти давно.  

Сивий комісар в’їздив в село форшпаном* і дивувався, що воно ще стоїть чисте й біле.   — Цим мужикам,—думав він,—і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть як свині, та заливаються ромункою*. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати...   Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, щоби скритися.   — Відки Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо та й возимо та й перевозити не годні. Ліпше сховаюся, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.

«Земля» — п'ята збірка творів В. Стефаника. Василь Стефаник. Земля. Нариси й оповідання. З передмовою Д . Лукіяновича. Львів. Заходом і накладом видавн. кооп. „Громада", 68 стор. З портретом автора. Збірка вийшла в 1926 р.   Зміст:

Присвячую мойому другови Левкови Бачинському.     Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по земли як пера. Максим кинув капелюх на рілю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви зпід борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідних нив говорили до себе:   — Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, із замолоду добре годований, та втратив обох синів і від тогди все кричит і на поли і в селі.   Максим спер коні.

Присвячую памяти мойого батька.   То як Семен з заходом сонця вернув до дому, то застав на своїм подвірю пять кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска на верху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнакомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:   — Славайсу Христу, люде добрі! Відки ви і як вас маю звати ?  

Сидить мала пістунка Парася і держить в подолку дитину, кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Ґрупа виглядає так, як би хто стряс з дерева великих лес­ниць, які на земли повалялися   Парася каже, щоби гратися в похорон і щоби голосити.   — Та чого в похорон, та чого голосити?  

— Васильку, бери Настю та веди до вуйка о туди стежкою попід лїс, ти знаєш, але тримай за руку лехко не сїпай, вона маленька тай не неси, бо ти ще не годен.   Сіла, дуже болїло і лягла.   — Нїби я знаю, куда в нони її провадити? Ви вмирайте а ми будемо коло вас аж рано підемо.   — Видиш, Насте, куля брінькнула тай убила маму а ти винна, чого ти ревіла, як той жовнїр хотів маму обіймити? Це тобі шо вадило, утїкалим а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...  

Лесь Мартович родив ся 12/2 1871 р. в Торговици, городенського повіта, де його батько Семен був писарем громадським. Мати його походила з Буковини. В родинї було три доньки і син одинак «Олєсь». Старий Мартович з малку служив наймитом по господарях, сам серед злиднїв навчив ся читати і писати і потім став писарем. В тоті часи батько Мартовича був взором порядного, непідкупного громадянина і його село. Торговиця нїколи не голосувало на «панів». Маєток у них був невеликий, коло пятнайцять морґів поля, гарна хата на три кімнати, садок і пасїка.

Присьвячую памяти Івана Франка.   Марія сидїла на приспі й шептала.   — Бодай дївки нїколи на світ не родили ся: як суки валяють ся; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І на що воно родить ся на світ божий? І дурне і пусте, ще і з вінком на голові.   Вона саме закопала свої дві донцї в потайничок в льоху, як у селї счинили крик, що йдуть вже свіжі козаки.  

Білими губами у-півголос буду вам казати за себе. Нї скарги, нї смутку, нї радости в слові не чуйте!   Я пішов від мами у біленькій сорочцї, сам білий.   З білої сорочки сьміяли ся. Кривдили мене і ранили.   І я ходив тихонько, як біленький кіт.   Я чув свою подлість за тихий хід і кров моя дїточа з серця капала.   А спав я у наймленій хатї посеред брудних туловищ сплетених розпустою.   Листочок білої берези на сьмітю.   — — — — — — — —