Треба розповісти про смішну подію Івана Гусака, колійовця.  

Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стецівська жінка приїхала люта з Коломиї від сина, що сидить в криміналі.   — Малом під мурами не замерзла, не пускають тай решта. Ходжу по морозі, душа в мині стигне, кобим хоть зпоза ґратів уздріла його...   Жінок коло неї вже більше.  

Стара Верижиха підперлася високим костуром йдучи до своєї  доньки. Думала:   — Осінь богата, горобці ледво літають такі повні, а навіть бідні діти потовстіли.   — Славайсу.   Сіла в доньки на лаву та тихо сказала до себе:   — Алежбо файна.   — Та що ти донько робиш, та чому ти за хлопця свого забула, що дідови з рук не злазит і робити не дає?   Катерина затряслася, як осиковий листок перед бурею.  

Марія сиділа на приспі й шептала.    — Бодай дівки ніколи на світ не родили си; як суки валяютси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родит си на світ Божий? І дурне і пусте, ще і з вінком на голові.   Вона саме закопала свої дві донці в потайничок у льоху, як у селі счинили крик, що йдуть уже свіжі козаки.   Чого тоті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, комора без дверей, порожня, хата — гола, а замки від скринь ржавіють попід ноги. Не хотіла на них у хаті ждати. Облупана, обдерта тота її хата.

В громадській канцелярії купа неспокійних, крикливих жінок. Лише жандарм із карабіном сидить коло стола спокійно і війт; на долівці за війтом у кутичку сидить дуже обдертий хлопчина й оглядає чорненькими очима публику.   — І чого ви, жінки, хочете від цего бахура?   — Ми хочемо, аби ви єго приперли, бо через него ані нам ані дітем нашим нема в цім селі житя...   Закричали, заломили руки.   — Та кажіт, Тофанко, таже ви бігали до шандарьа...  

Як 8-го січня 1930 року мене тріснув параліж, тоді двоє моїх сусідів інтеліґентів радили, як маю поздоровіти. Перший радив вигріватися на сонці, ледви снігами добився до моєї хати, а другий давав певнісеньку раду, а то, аби я з себе зробив „пакунок“. Вони й тепер мають мене за дурня, а я їх за дуже добрих людей. Вже слідуючого дня приїхав до мене лікар, др. Іван Подюк зі Снятина. Цей розумний, молодий лікар, родом з того самого села, що Марко Черемшина, їздив цілісеньку зиму до мене і задармо, і серед великих невзгод погоди.

В осени 1892 р. я вписався на медичний фалькутет у Кракові. Тоді була там »Академічна Громада« студентів укра­їнців. Згуртовані там були майже самі медики тому, що медичного фалькутету у Львові ще не було. Мої товариші були діти заможнійших батьків, бо медицина і тоді вимагала більше вкладу, як і тепер. Одним з провідників »Академічної Громади« був. др. фільозофії Роман Яросевич, я був ща­сливий, що зійшовся з цим дуже розумним і прегарним про­фесором з ґімназії.

Присвячую політичним вязням.   Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стецівська жінка приїхала люта з Коломиї від сина, що сидить в криміналі.   — Малом під тими мурами не замерзла, не пускають тай решта. Ходжу по морозі, душа в мині стигне, кобим хоть зпоза ґратів уздріла його...   Жінок коло неї вже більше.  

Присвячую „Просвіті".   Старий Лазар досвітком сапав грядки. Досвітні пасма витягали сонце на землю, а Лазар потрясав сивим волосям і спершися на сапу усміхався, бо дуже любий цей ярий переддень. В сутінках світанку він все малював будучність своїх дітей, внуків і правнуків.   Тихо, птахи співають, а роса їсть ноги. Але цю росу кожда стеблинка так радо двигає на собі мов божий трунок.  

(Із споминів про Леся Мартовича)   При кінці минулого літа мав мене відвідати в Русові мій приятель Лев Бачинський. У хаті підбілювали та прятали, чекалося на гостя.   Вечером, як стемніло, ненадійно прийшла до мене Людмила, наймолодша сестра покійного Леся Мартовича.   Пане Стефаник, може б Ви мені помогли що, аби мене прийняли до шпиталю в Снятині, бо я дуже хора, ревматизм мучить мене. Платити не маю чим, бо я дуже бідна.   І подала мені: