Комісар* староства і дідич просили робітників, аби один з них сказав, чого вони хотять, бо всіх нараз не розуміють. І страйкарі зачали викликати зміж себе бесідників.
— Йди, Бардо, та кажи за нас.
— А я, Барда, Барда дурний — Синогуб най каже, від добрий
язик має і пана не боїться.
— То йди, Синогубику, та кажи за нас
— Не піду, бо дітий шкода, сим разом мене визволіть.
— Най перший каже Григор за бойків, най пан чує, чи ми пускаємо їх на лан, чи ні.
Маленький чоловічок з Білих Остав пропхався до стола та й повів: — Ви нас не спираєте, але ми не будемо вам псувати зла
годити з паном. Ми є ваші браття, лишень ми ізза отої гори прийшли. Всіх нас триста най і в ланцюхи заб'є, то не підемо.....
— То тікай геть та зашийся у мир, бо запруть та лишиш бойків без голови.
І Григор втопився у товпі.
— А за нас хто буде казати?
— Просім ще Синогуба
— Йди, брє, Синогубе, та поратуй люди!
— Я вже доста сидів та й ратував, най який другий посидить.
Громада замовкла і стояла-безрадна перед комісаром і дідичем, що сиділи коло стола під вишнею.
— А може би говорив отой від козаків, що читає книжки помежи люди?
— Ій, то богачь, що він знає за нас говорити?!
— А говорити конче хтось має.
— А просіть ви ще Синогубиху, най вона нам чоловіка пустить —без него як без рук.
— Іванихо Синогубихо, пустіть Івана, а ми вас вже не лишимо.
Всі завернулися шукати жінки. Вона ще молода почервоніла зі стиду, що вся громада єї просить.
— Та кажіть му, най каже, я діти сама погодую, свої діти
легко годувати — чужі тяжко.....
— Дайже, боже, аби великі виросли та аби на старість з печі не згонили.
— Небого жінко, сама мене даєш у руки........
— Я буду за вас говорити, але ви відведіть мене до міста, Шандарі будуть мене по дорозі збиткувати, а бійка за правду болить стократ гірше.
— Не бійся, пальцем тебе ніхто не кине!
Синогуб стояв коло стола і словом все звертався до пана, але ані разу не подивився на него.
— Не прожирай мене, пане, очима, бо не прожреш! Тепер
ти просиш у нас ласки...... А може и не просиш........, бо шан
дарів маєш повне село. А може вони шаблями викосять тобі пшеницю? Чи хочеш косити наші голови?
А тих голов стояло в жарі сонячній так багато, що було би що косити.
— Або боїшся, що будемо тебе бити? Пане, будь спокоєн — тебе бог буде бити!
Синогубові очи запалали такою пімстою, що протиснулися із світлом сонця до тих голов, що пражилися під ним.
— Має тебе бог бити за діти наші, за жінки наші і за нас, що зробив з нас товар.
І Синогубові очі стратили немилосердний блиск в тій же мінуті, вони вже дивилися на діти.
— Як я зимового досвітка, вельможний пане, стягаю теплу одежину з моїх дітий, а вони плачуть і трясуться від студени, то я тогди проклинаю твої діти!
— Курятко маленьке, а воно вигрівається під крильми, бо загине, а я із свої дитини стягаю теплу кожушину і воно голе плаче!
— Не кажи, Іване, я єго накриваю завжди, — сказала Синогубиха.
— А як я вийду з хати, то шпортаюся на чорну пічь, а сумліннє моє плаче отак, як мороз під ногами. Село спить, діти гріються лишень мої отам у густій ночі плачуть. І я гавкаю, як стеклий, на тото кругле небо!
.... Та й всі бороги в селі до твоїх воріт скрегочуть під нами. А тут мерзнемо і чекаємо, заки не отвориш. А потім робимо голодні і наслухаємо, чи знов ті бороги не скрегочуть, аби наші жінки йшли та несли їсти.
Та й обідаємо студений борщь, а коло нас жінки сині від морозу.
Пане, у доброго господаря ліпше пес їсть!
— Чи може слухати не хочеш — слухай хоть бись оглух!
А страйкарі впріли Від сих слів і заревіли.
— Сонечко святе, я тепер буду за тебе грішити..., за твої золоті жнива.
— Кожда травичка що найменша, що під каменем та від тебе зеленіє, кожда квіточка цвіте лиш наші діти гинуть від твого вогню!
— А глипни ж, пане, на лан. На снопі лежить дитина омертвлена маківками, воно воскресне аж завтра, як твої копи складуться. А трилітнє прив’язане за поперечок до кола, аби
мама від серпа не відгиналася, аби воно не бігало.....
— І сонце кидає на них струпи, а вони плачуть, а мухи їх роз'їдають як стерво — живцем!.......
— Сонце боже, ти прости мені гріх і не минай ніколи наших вікон.
І Синогуб глянув просто сонцю в твар, а за ним вся громада молилася до него.
— Вас, жінки наші, лиш половина з нами. Одні пишуть до нас письма шпитальні з Черновець, абим печатки били на їх францу, тоті, що не хотіли з нами бідувати. Одні пропадають у мамках по містах. Бо їх діти і доброї сусіди скверенчать від голоду, а єї груди повні молока як бауні, але панським дітям.
А Настаса схибла аж з розуму та рубала груди, аби дитині додому передати!......
— А вам, що коло нас ще тримаєтеся, яку вам бог заплату велику дасть? За ті співанки коло колиеок та за ті сорочки, щонеділі! Що пушки вам відпадають, бо ми на мило не маємо. Ви нас не проглинайте за то, щом завели вас від зеленого барвінку у голод та в хати, що вас від дощу не закривають.
Жінки в червоних хустках дивилися на Івана та й плакали та єго кінку обіймали.
— А ми, браття, до такого життя ще й гріха богато нагрішили. Бом нігтями рвали своє м’ясо та носили на лан.
А ти, пане, давай нам по правді наш сніп, а ні то будемо тебе судити, що будемо по жилі рвати та по кістці розкидати........
__________________________
* З неопублікованих рукописів. Ред.
=====================
«Рад. література», 1940, кн. 2, с.75—77
03.02.1940