«Ще й не озирнулись, а вже...»

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (18)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

«Щ Е  Й  Н Е  О З И Р Н У Л И С Ь,  А  В Ж Е...»

Саме тому, що «не озирнулись», так непомітно, по Різдві й Новім році, – вже й Водохрестя (згадую вирубаний з товстезної криги розіскрений на ранковому сонці Хрест посеред ставу, скрип чобіт на засніженому леді, видиме в синюватому морозному повітрі дихання святочної громади; з кропила – зблиски рясних крапель свяченої води), а там – і до Стрітення рукою подати.

«Не озирнулись», тобто знову випустили з пам’яті все те, що діялось у проміжку від того дня, який так непомітно настав, якого чекали, – до днів минулих: годі ж постійно тримати в пам’яті й перед очима весь свій життєвий час. Тому-то – як батогом тріснув... ще й не озирнулись, а вже...

Не скаже цього «ще й не озирнувся...» той, хто, нудьгуючи на вокзалі чи в аеропорту, чекає години прибуття потягу чи літака: час тягнеться, наче й стоїть. Час, життєвий час – це справді ми. Бо час – це те, що в ньому, а в ньому – й ми зі своїми думками, діями, ділами; з ними – або без них. Є щось цікаве, приємне в тому часі – то й він, час, наче вкорочується (позичаємо його в ночі). А немає чим зайнятися, ліньки про щось думати, тоді – нестерпна, навіть моторошна для людини порожнеча (horror vacui), бо якщо «сон – брат смерті», то бездумність – її сестра («виручає» дедалі потужніша індустрія розваг).

У порожньому погляді – віддзеркалення порожньої душі: в ній немає життєвого часу, тобто самого життя. Воно ж, за античними, з цим і ми погоджуємося, – то думка: «Vivere est cogitare». А думка – це праця. Не конче втомлива, за «кабінетним» столом чи та, в якій «з’їдаємо себе», а просто вроджена потреба людини мислити, бесідувати з кимось чи, подумки, з самим собою – те, що в споживацьку добу вже й перестає бути потребою. Дійшло до того, що звичайну собі людину, яка щось чи сказала, чи написала з проблиском думки, називаємо «філософом».

Потреба вправляти розум, живити душу (скільки-то в народі загадок було, скільки пісень!) – це потреба жити, відчувати, хай і в негараздах, радість життя. Людина без радості, згадаймо Евріпіда, – то лиш тінь людини (народ без радості – то лише населення)...

«Та ніби все є: хліб і до хліба – радости нема», – голос простого селянина в тоталітарну добу, на противагу іншому голосу – «новосформованої» людини: «Ситий – чого ще треба?»

Ми – у споживацькій, тобто інертній (з лат. нетворчій) добі, де згадана індустрія розваг аж ніяк не провадить до втраченої поважної радості. Думати ж – це не лише жити; це, за Паскалем, жити морально, якщо те думання – правильне.

Вона ж, ця радість – вільна думка, творчість, відродження давніх звичаїв – може повертатися (та й повертається на наших очах, навіть у роки найважчих випробувань) лише з національним пробудженням народу. Лише з його поверненням від «тоталітарного» сну до своєї минувшини, до свого кореня, до мови, до пісні, до архетипів (слів, від яких серце «б’ється – ожива»), до краси, якою Всевишній обдарував нашу Україну... З пробудженням народу, який усвідомлює, якою вагою сповнена сама назва – народ («Народе мій, замучений, розбитий... / Твоїм будущим душу я трівожу...» – голос нашого Каменяра, сина народу, що «вгору йде»).

І насамкінець, у зв'язку з уточненням слів. Кажемо «ще й не озирнулись, а вже...», а вітаємо – із «прийдешнім», «прийдешніми» (Новим роком, святами, навіть коли вони... за тиждень, день, ба й за годину); «прийдешнім», тобто, якщо повернутися до Франкового слова, – «будýщим» (чомусь цураємося слів «бýдучий», «бýдучина», «бýдучність», «бýдýщина», «бýдýщий» – «застарілі», мовляв; забуваємо: без «старого» будемо не лише вбогими, а й холодними)... Хто ж, зауважмо ще раз, виглядаючи першу зірку на небі, вітав би когось із прийдешнім (будучим) Святвечором?..

«Прийдешній» – далека часова дистанція: «І щастя всіх прийде по наших аж кістках» (із «Каменяра»). «Думки про свою долю, про свою прийдешність […] полинули кудись далеко» (Нечуй-Левицький). «Прийде ще час...» – співаємо пісню – й розуміємо, що не за день-два й не за рік прийде той час. Античні ледь не три тисячоліття писали для прийдешніх (або, як у Миколи Зерова, потомних) поколінь – для нас писали...

Думка повертається в не таке вже далеке минуле: «Веселих Свят!» – казали. «Щасливого Нового року!», «З Новим роком, що вже на порозі!» («стукає в двері»...) або: «З близькими Святами!» (згадаймо: «Сонце низенько, вечір близенько...»). Прості, народні слова, звороти, фразеологізми («Свята вже на носі!» – вдома, жартома) – жива, зігріта теплом душí мова, а не штампи, які припечатують, зупиняють творчу думку. З нею, живою думкою (не лише з правилами!), з прагненням багатити нашу мову, повертати їй утрачене і прогнане, маємо йти в завтрашній день, де вже розправляє плечі штучний інтелект...

А втім, варто уточнювати не лиш окремі слова, а й вислови, риторичні запитання, як ось це: «Що рік прийдешній нам готує?» (сказали б «грядущий» – глянули б на нього з нашої, княжої висоти, озирнувши гряду гір на часових обріях). Задумавшись, розуміємо: не він, «прийдешній», нам щось готує – ми готуємо те, що відбуватиметься в нинішньому, завтрашньому, навіть у далеких, прийдешніх, роках...

«Де він, той час?» – дошукувались античні. І дійшли висновку: у скарбничці часу, живого часу, по який сягаємо рукою серця; вона, та скарбничка – у нашій пам’яті. Біда, коли вже проглядає дно. А щоб не бідніла та скарбничка, не забуваймо поради Горація: «Carpe diem!» – вмій дивитись – і бачити; слухати – й чути (ловити момент). Побачене й почуте не лише зором і слухом, а й серцем, поповнює цю скарбничку.

З неї можемо брати лише ми самі, не хтось інший. З іншими – радо, з любов’ю, маємо змогу ділитися. Це чи не найважливіший мотив творчості, життя взагалі. Меценати, волонтери, добрі люди, що вділяють, уже з реальної скарбнички, потребуючим, допомагають воїнам – просять у Бога такої ж, як і Шевченко просив колись, благодаті: «А дай жити, серцем жити / І людей любити»...