День перший...

Перший, найкращий з усіх для нещасного роду людського

День проминув... (Вергігій, «Георгіки»).

Народження листка... троянди... людини... народу (чоловіцтва)... народження усмішки... Та спочатку, з нічної темряви, – народження дня, першого дня... Розвидняющийся день – це його народження: день, що у своїй рум’яності, в перших своїх променях являє, подає на вид усю красу Божого світу. Це – рух, стимул до руху, до сходження вгору («Зранку – на гори дивись...» – у «Салернському кодексі здоров’я»..») – до краси, до любові.

День, яким його бачив Іван Франко. День, який зустрічали; якому, просто неба, кланялись, вітали його («Ave…» – Вітай...). Вітали молитвою, піснею; не той, уже посталий з нічної темряви, білий день, а рум’яний, розвидняющийся («день, який розвидняється», зауважмо при нагоді, – це не поезія; тому-то, заки безоглядно проганяти з нашої мови активний дієприкметник, варто і приглянутися до нього, і прислухатись).

Ось чому античні, ранні й пізні (за ними – й доба Відродження, й наш Сковорода), в один голос закликали не проґавити моменту народження дня, як про це пізньолатинський поет Авсоній – до сплюха: «Сонце, день новий, відчиняє вікна, / Ластівка щебече в гнізді, а ти ще... / Спиш – і в мушлю вух жоден звук не ввійде, / До зіниць тобі не проб’ється жоден / Ранішній промінь». Зір... слух... Знову згадуємо: «...світає, /Край неба палає, / Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає», – барви, голоси... Не відмахнемось від думки: а що ж, прокидаючись, бачить і чує за відчиненим вікном міська людина?..

«Перший, найкращий з усіх...» Велику вагу для античних мало це слово – «перший» (primus, protos): яким же був той перший день молодої ще землі, яким був перший погляд на нього ще не знудьгованої життям людини?.. А що поет дивиться ще в ті далекі часи, коли на небесному склепінні, в його вершечку, ясніло чудове сузір’я Лебедя (згадаймо Джозефа Роні) – на це вказує архаїзм: «Optuma dies» (замість «óptima»). Цим «óptuma», найкращий, і починається знаменитий рядок із «Поеми про рільництво» («Георгіки», ІІІ, 66–67): був той далекий день – найкращий. Що далі – відоме й школяреві, який, знайомлячись із античністю,чув про золотий вік; далі, гірші одне від одного, – всі інші...

Була, щоправда, візія прийдешнього золотого віку; навідала вона чи не одного лиш Вергілія, який підтримував Августа в його заходах щодо морального оздоровлення суспільства... Пережила й нова Європа весну народів, що так зворушливо, до сльози в очах, відлунює в поезії Степана Руданського «Гей, бики!» Поезії, яка й сьогодні в мелодії Тараса Компаніченка таким прекрасним видивом підтримує нас у боротьбі за право бути собою і господарювати під мирним небом свого краю: «Та гей, бики! Зерно поспіє, / Обіллє золотом поля, / І потече ізнову медом / І молоком свята земля. / І все мине, що гірко було, / Настануть дивнії роки... / Чого ж ви стали, мої діти? / Пора настала! Гей, бики!»

Цікаво, що Вергілій (та й усі античні) «нещасними» називає лише людей, а не тварин: вони ж, люди, усвідомлюють свою смертність, усвідомлюють, хай не всі, що втрати, яких зазнають, – це через свою ж таки занедбаність тієї дороги, яка веде вгору («Я син народа, що вгору йде...»), дорогу до Слова, з якого й вибрунькувався «розвидняющийся день». Нещасні – через око; «несите» не до багатства духовного – до матеріального. Звідси – й «туга» за втраченим чи недосяжним, що стає «правдивою красою», як по це Михайло Посацький («Греція – усміх життя»)...

Та повернімося до реального дня – до сходу й заходу сонця. Хтось задивлений в ранішнє сонце й у весну, хтось – у надвечірнє і в осінь. Як людина – так і ціла доба: напівзруйнований, зігрітий прощальним усміхом сонця середньовічний замок, степові могили, облітаючий лист – символи романтизму («Минулося – осталися / Могили на полі»... «Ми восени таки похожі / Хоч капельку на образ божий»)... «Так жаль мені минулих днів...» (Ліда Королевич) – голос нашого retro... З тією тугою, з тим жалем, з добром у серці – все-таки належить іти вгору. «Проти рожна перти, / Проти хвиль плисти...» – заклик Каменяра, який з особливим чуттям, душею, писав своє «Зів’яле листя».

Якщо, повторюючи й насолоджуючись Франковим «роз-вид-ня-ю-щий-ся день», схотіли б ми знайти рівний естетичною насолодою, але протилежний тональністю образ, радше сповільнений кадр згасаючого дня, – то це, без сумніву, були б рядки з романтичної «Лорелеї» Гайнріха Гайне – образ надвечірнього світла: «Der Gipfel des Berges funkelt / Im Abend-sonnenschein» – гірський верх зблискує у вечоровому світлі сонця; зблискує (funkelt) на тлі смеркання (dunkelt).

Прозою, бо хоч яких докладаймо зусиль, – марно: не знайдемо такого розлогого слова, в якому ми справді б «купалися» (як Такубоку – в розкошах осіннього вітру) – у тому прощальному, через те й такому солодкому призахідному сяйві; тож і виголошуємо те слово протяжно, акцентуючи кожен склад: Im Abend-sonnen-schein...* Немає того «купання» й у перекладі Л. Первомайського («Вечірній промінь грає / Ген на шпилях гірських»; крім усього іншого, тут потрібен «шпиль», а не «шпилі»). Не знайдемо такого слова... Хіба що спливе на пам’ять, за ледь відчутним звуковим перегуком, поезія (і пісня) Володимира Самійленка – з проханням до сонечка: «... іще не лягай!» (-schein).

Тут і міська людина вже напевно зауважить, як на схилі погідного дня аж палахтять вікна «висоток», як жадібно сірі стіни кам’яниць ловлять останню рожевість над’обрійного сонця...

Ті міркування можна б звести до одного уявного дня, в якому поєдналися два усміхи, радше усмішки: радісна й сумовита. У тому дні – двоє, що дивляться на світ «однією душею» («думати» й «відчувати» для античних – одне). Час для них, то ще – «рух без руху» (motus sine motu), сонячний годинник, тінь від гірського шпилю, що непомітно тягнеться до обрію. Той годинник, барви дня, його тони й відтінки – у їхніх душах:

Коли ще час не біг і не летів,

Не сипався, не скрапував водою,

В один із днів, іще щасливих днів,

На тихий час – дивились ми обоє.

Дня не ловили: був той день у нас,

А ми, щасливі ми, були – у ньому.

Був з нами він, іще не заздрий час,

Ми – з ним, у надвечір’ї весняному.

Легкий димок ген-ген у далині,

На видноколі, не струмів, не танув.

На шпиль гори вказала ти мені,

В рожевість вечора того убрану.