«Ridendo dicere verum» – сміючись
говорити правду (Горацій).
Серед багатьох інших правд – і ця, про яку «любитель села» Горацій-сатирик: «Природа, хоч вилами проганяй, – вперто повертатиметься». Повертається й тепер, інакше людина в урбанізованому світі й не боролася б за клаптик живої землі, за дерево, що є символом природи (дерева в античних – жіночого роду). Природи – й самого життя, що в думках, емоціях прагне до гармонії з природою.
Нечестивець, хулитель богів Ерісіхтон в Овідієвих «Метаморфозах» руйнує оселю німф – рубає велетенського дуба, за що cкараний був голодом... Страшний голод фізичний, для тіла. Страшний і при ситості – голод душі... Страшна бездушність: хтось, зауважив Горацій, у священному гаї бачить дерева, а хтось – лише дрова.
Знову спадає на думку Франкова апострофа: «Привіт тобі, мій друже вірний, гаю...» А ще: «В зів’ялих листочках хто може вгадати / Красу всю зеленого гаю?»... Певно ж, не ті, хто бачить у ньому лише дрова, хто (знову Горацій) вже за шкільною лавою, вправляючись в арифметиці, бачить у цифрах лише гроші («Поетичне мистецтво», 325–332).
Людина і в наші дні все ще між містом і селом (колишнім – з його піснями, традиціями, рукоділлям, бесідами про вічне...); селом, де «серце одпочине» – й містом, де «зрана до ночі гуде колесо темних турбот»; містом – з його поспіхом, «піснями і гріхом»... Людина – між серцем та інтелектом; між словом живим, від землі, словом, що має глибокий корінь, – і словом, шикованим під правила.
Між містом, куди кликали обов’язки, й селом, що запрошувало до спілкування з природою, до писання, до бесід із друзями, між тими двома голосами болісно розривався й Горацій. Про все це, веселе й сумовите (знову ж згадаймо Франка: «сам з собою у роздорі») – у його сатирі (ІІ, 6), де й вплетена байка про сільську й міську миші (тут вона, зі змінами, доповненнями й новими акцентами, – у віршованому переспіві автора допису*).
У цій же сатирі – такий зворушливий, що перегукується з Шевченковим «Садком...», з вечерею просто неба, наче молитовний (божественний Космос над головою!) Гораціїв оклик: «Ночі, вечері, гідні богів!.. Перед Ларом домовим – / Я в колі друзів... Вечеряєм... Обіч і челядь не в кривді... / Далі, по колу, – й мова пішла...» Оклик – дедалі зворушливіший, сумніший: з селом таки прощаємося...
Майбутнє ж, якщо людина все ж остаточно не пориватиме з Божим світом, отже з серцем, – за містом-селом, містом-садом (Горацієва золота середина!), як його описує Лонг у своєму романі «Дафніс і Хлоя»; втім, уже й нині природа подекуди таки повертається, хай ті сади й квітники, за браком землі, серед висотних будівель, – висячі...
А наразі, за порадою самого ж Горація, темперуймо (влагіднюймо) той смуток тихою усмішкою. Побудьмо бодай годинку зі співцем золотої середини в колі його друзів у його садибі, що серед гір; помріймо під такими далекими, а все ж мов над головою навислими зорями італійського неба, на Молочний пас, що обняв небесну шир...
А вже після байки – гляньмо на мозаїку долівки (перетривала до наших днів), якою, послушний божеській Ночі, ступав до своєї опочивальні самотній співець милого йому тихого села й гомінкого (мав обов’язок, перший лірик Риму, і його величати) – Вічного міста...
БАЙКА про сільську й міську миші
Перед байкою – говірка,
Тиха, просто неба...
Споночіло... Перша зірка...
На столі – що треба:
Сир, винце, якась там птиця,
Гостей щирих коло...
Одаль вогнище іскриться,
Й так, по слову слово,
При вечері, за звичаєм,
В товаристві добрім
Уже й гутірка спливає,
Як місяць над обрій.
Не про те, однак, розмова,
Хто там як танцює,
Хто там вілли пречудові
Край моря будує, –
Про важливе почалася
Мова: як то знати,
Що є щастя й що для щастя
Конче треба мати.
Чи доми ті гордовиті,
Що у сріблі-злоті,
А чи доста скромно жити,
Не в нужді-бідоті?
І чому кортить людині
Йти проти природи,
Й чи не звідси, надто нині, –
Всі біди й незгоди?
Де добро, де зло на світі,
Як їх розрізняти?
До яких речей стреміти,
Від яких – тікати?
Чи лише для зиску дружба,
Чи – над усі блага?
Чи життя – то наче служба,
А чи гра, забава?..
Так-ото плели-снували
В’язанку словесну,
Тихі зорі їм моргали,
Місяць – сушив весла.
Всі примовкли на хвилину –
Мила бо й мовчанка.
Хтось в огонь поліно кинув,
Щоб тліло до ранку...
Й тут про знаного вельможу
Хтось повів: «Той, схоже,
Чим іще б собі вгодити,
Вигадать не може;
Вже й забув, для чого ноги, –
Тоне у розкошах,
Всюди носять його слуги
На золотих ношах.
Й лиш питається раз по раз,
Уже й слуг дратує:
«Це вже нині чи ще вчора?..
Сиджу чи лежу я?..»
Так було, так є, так буде,
Хто б там не казав що:
Комусь статки, комусь труди,
Нині, завтра, завше...»
Що, мовляв, тут мудрувати,
Про добро, про щастя? –
Грошей купу треба мати,
То й життя удасться!..
Інший хтось: «А от і я ще
Приторочу слово,
Може, баєчка нам краще
До ума промовить».
І почав: «Міська якось-то
Мишка – до сільської,
Подружки, забігла в гості,
В нірку – із покоїв.
Лиш поріг переступила –
І до господині:
"Ну, то як тобі тут, мила,
В тій глухій місцині?"
Та крутнулась: гості знатній
Щось подати треба,
Не вівсом же пригощати,
Паню, – просто неба...
Шусть у погріб, у комірку –
Щось там трохи мала:
Горошинки, хліба шкірку,
Навіть – дрібку сала...
Пригощає... їй – смачненьке
(Вискребла й родзинку),
А сама за куколем тим,
Знай, ковтає слинку.
Ледь встигає подавати,
Все віддати ладна:
Чим багата нірка-хата,
Тим, як кажуть, рада.
А міська лизне з мищинки –
Й сплюне, вередниця,
Не гризне і солонинки,
Бодай для годиться.
Й сісти, панія, не зволить,
Прилягти – тим паче,
Млосно очками лиш водить
Ганить все, що бачить.
Врешті мовить до сільської:
"Слухай, у норі тій
То таки й з нудьги самої
Можна одуріти.
Інша річ – то гамір міста:
Вулиці, палати,
Людні площі, товариство –
Є з ким погуляти...
Ну а тут, кажу ж, небого,
Ти лиш озирнися, –
Дикий ліс, ніде нікого...
Не життя – темниця!..
Не вагайсь! Гайда зі мною!
Час намарно гаєш!
Дай своїм бажанням волю,
Знай: життя – збігає!"
Словом тим взяла селянку:
Та – мов оніміла;
Не дочікуючи й ранку,
В ніч подріботіли...
Віз небесний об ту пору
Вже котився схилом,
Як шмигнуть у дім просторий
Мишкам пощастило.
Ліхтарі, вінки, букети,
Ложа... Дивне диво!..
Всюди (видно, по бенкеті) –
І питво, й м’ясиво...
"Пригощайсь! – сільській міщанка
Згорда проказала, –
Все тут маєш для сніданку,
Не лиш дрібку сала".
А сільська, мов оп’яніла,
За те все взялася –
Попила собі й поїла,
На ложе вляглася.
Ось вона, усмішка долі:
Із селянки – паня,
Їж та пий, та спи уволю –
З вечора до раня.
Господиня ж, мов цариця,
На верхньому ложі,
Де лиш панство веселиться
Найвищі вельможі...
Аж на сон їх потягнуло...
Й раптом... Божа сило!..
Щось грюкнуло та гавкнуло
Аж домом струсило.
То прислуга – прибирати,
За ними – й собаки
Повбігали у палати
На масні запахи.
Мишок – наче вітром здуло
З покривал пурпурних:
Ця – в куток, а та чкурнула
Ген за міста мури.
Ледь жива, ще пропищала
Гостя з-за порога:
"Не для мене та забава –
Розкошуй, небого!
Я – у нірці, ти – в покої,
Де стелі високі.
В тебе – статки й неспокої,
В мене – скромний спокій"».
По тій казці-небилиці,
Так на правду схожій,
Перед тим, як розійтися,
Призадумавсь кожен.
У задуму впала й тиша...
Чарка допилася...
Вкрала сир хапунка-миша,
Що десь там шкреблася.
Хтось багаття потривожив –
І шугнув угору
Сніп іскрин, на зорі схожих
В опівнічну пору.
Подались уже й Плеяди,
Зоряні сестриці,
На спочинок. Небо радить:
Спатоньки годиться.
Сон, урешті, заспокоїв
Галасливу челядь.
Непомітно в дружнім колі
Збігла й ця вечеря.
Під кінець Горацій мовив:
«Що ж, хай неохоче,
А таки, мої братове,
Покорімось Ночі.
Все поснуло в полі, в гаї,
Спить і риба в морі,
Напівсонні, он, моргають
Опівнічні зорі.
Щось примовкли й ми, сусіди, –
Заснемо та й годі,
Хіба підемо провідать
Наших антиподів.
Сонце там, не місяць світить
Цією порою....
От лиш мали б ми ходити
Униз головою...
Всім за бесіду – подяка,
Вам, богам і тиші,
Ну і ще, неабияка, –
Сільській нашій миші»...
Розпрощавшись по гостині,
Друзі розійшлися...
Усю нічку по-латині
Щось шептало листя.
Щось собі оповідало –
Теж якусь гаданку,
Пташок гілля колисало
З вечора до ранку.
Шлях Молочний в піднебессі
Висрібливсь чудово –
Ним у спальні подалися
Вже й самі богове.
Мишка сир свій доїдала,
Шмигнувши у нірку,
Місяць знов у весла вдарив
І заплив за гірку.
*
Заздрий час усе поглинув,
Казка – збереглася.
Вчить і мишку, і людину:
Не у статках щастя.
______________________
* «Байка про сільську й міську миші» (видавництво «Апріорі», 2020).
Використано ілюстрацію Леся Квик
10.02.2025