«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (20)
«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...
МРІЇ-СНИ...
«Я бачив дивний сон...»
Іван Франко
«Як же це так, – ділиться своїм подивом Леонардо да Вінчі, – що речі уві сні бачимо виразніше, аніж в уяві, коли не спимо?» Виходить, зір душі гостріший, аніж око фізичне. Згадаймо знову ж Антонича: «Де дійсності грань, де уяви є світ, non est certum» (не є видиме для ока). А ще – вигнанця Овідія, який подивляв незвичайну чіткість пов’язаних із Римом картин, що поставали в уяві поета в далекій чужині.
Отож снити уві сні і мріяти наяву, з погляду античних, – це марити: і те, й те щось нереальне, примарне, «пусте». Вони не мріяли, а надіялися (лат. «spes» – надія, «sperare» – надіятися, сподіватися). Коли кажемо «завше так не буде», то надіємося на краще; вони ж – і на гірше. Тож «Contra spem spero», якщо точніше, означає: всупереч поганій надії – надіюся на краще. «Мрія» для них – це також «votum», молитовне звернення до богів з проханням посприяти в якомусь задумі. А щоб не трапилося гіршого, благали грізну богиню долі – Фортуну.
Не маючи окремого слова для «мрії», мріяли вони, певно ж, більше, ніж ми (повсюдна присутність екрана послаблює внутрішній зір). Та одна річ – мріяти (творчі мрії), інша – снувати безконечні марні надії, бездумно і бездіяльно сподіватися на щось краще чи боятися гіршого. Від бездумного «мріяння» Горацій застерігає (ода до Левконої), до творчого – заохочує: «Ти ніколи не був тілом без душі», – пише своєму другові, мрійливому Тібуллу, уявляючи собі, як поет прогулюється «цілющим» гаєм, душевний поет, бо ж саме душа – і чує, і бачить. «Quid ménte vélox vélvis ín praeséntia?» (на думку бистрий, що тепер обдумуєш?) – у тон Горацієві звертається до свого друга й Сковорода (точніше, що «прокручуєш» у душі).
І все-таки «spes» для античних – це «сон наяву» (Платон). Та якщо ті образи, що в уяві, ми самі «малюємо» чи «виліплюємо» («fingimus», звідси «фікція»; фікцією називає Іван Франко свої «Каменярі»), то ті, що їх бачимо вві сні, постають без нашого втручання; приходять, подібні до тіней, крізь відчинені брами сну хтозна-звідки, хтозна-куди й відходять.
Куди відходять – не знаємо. А от звідки приходять – здогадувався ще Архілох і пізніші поети. «Думки людей такі, яким ділом вони зайняті, а настрої – якою лампадою Зевс освітить землю», – зауважив той перший видатний лірик. Думки, заняття й усілякі клопоти справді перемандровують у сни, й не тільки у сни людські: уві сні й пес, зауважували античні, раптом починає перебирати ногами (здоганяє зайця); той, певно, й утікає вві сні...
Тож не так сам стан сну цікавив давніх («Сон – брат смерті», – стислим був Гомер), як те, що вві сні (лат. «in-somnium», грец. «en-ypnion»). Чи не всі ті сни, що описані здебільшого в епічній поезії, а їх не зрахувати, – вигадані, фіктивні, «симульовані» (somnia simulata). Та не можуть і вони появлятися з нічого («Ex nihilo nihil fit» – діє й тут).
«Каменярі» теж – не цілковита фікція: на той «дивний сон» склалося чимало реальних, починаючи від батьківської кузні, життєвих моментів. З них і вималювалося вічне – гупання молота об скалу, що на шляху поступу, й ті ланцюги, ті пута – обов’язки. А ще згадаймо й Алкея (Франко перекладав його), запального поета й воїна, що перший у європейській літературі ступив крок до «Каменярів», зробивши працю каменяра символом політичної боротьби: «Кайлом бий, та гляди, / Щоб і тобі, / Поки лупатимеш, / Каменяре, не збив / З пліч голови / Камінь розгонистий».
Та спустімось од високого до буденного. Щоденні турботи, життєва каламуть, піна днів, розгубленість, невпорядкованість душі, що й тілу передається, вимучує людину й ночами («Яке спить, таке й снить», – кажуть у народі), то, кудись поспішаючи, не встигаємо, то дороги до власного дому (а вже сутеніє) не можемо знайти, й ніхто не підкаже, то, загубивши щось важливе (ключі, документи), – не знаходимо, то за мить до падіння з якоїсь запаморочливої висоти не пробуджуємось, а таки справді про-кидаємось у поті від рятівного страху (що було б, якби не прокинулись?...)
До речі, один із найцікавіших снів із подібним пробудженням, що їх описували античні, – в елегії Проперція (ІІ, 26), яку поет адресує своїй улюбленій Кінтії: «Бачив я, світе мій, сон: уламки судна в Іонійськім / Морі – й ти серед них: ледве що, ледве пливеш. / Мокру волосся косу одгортаючи з-перед обличчя, / Щиро в провинах своїх ти зізнаєшся мені... / Вже наготовивсь і я з високої скелі стрибнути, / Страх же раптовий умить видива ті перервав» (поміж тим – усілякі паралелі з міфології: Проперцій – із «вчених» поетів).
Та є в тій колотнечі, в нереальності, часто й у повній абсурдності сонного дійства щось таке, чого не збагнути. Щось таке, що достукується до нас, дезорієнтованих, збитих із стежки, заблуканих серед тих нескінченних «треба було... / не треба було...», «винний» / «невинний» (у щойно згаданому сні радше поет мав би карати себе за свої постійні дорікання Кінтії, яка в молодому віці померла). Є у снах щось таке, про що – великий трагік Есхіл: «Так вві сні / В серце скрапує з пітьми́ / Біль гіркий – каяття – й мимохіть / Уві сні – мудріємо»...
Не полегшення приносять такі сни, але, що так важливо, – розуміння, а його, запевняли ці ж таки трагіки, набуває людина ціною страждань: «Так-бо Зевс навчає нас / Розумінню: розуміть / Може той лиш, хто страждав» (це й же Есхіл). «Вирозуміла» людина – це та, яка може не тільки зрозуміти біль іншої людини, а й поспівчувати їй, увійти в той стан, який греки цінували над усе – стан спів-страждання (грецькою – sym-pathia).
«Життя – то короткий сон» (Vita somnium breve): так воно промайнуло, те життя, наче сон, який ми бачили вночі – то чорно-білий, то кольоровий. Та іноді життя стає не те що «не вельми делікатним» (Сенека), а й таким, що й справді видається моторошним, темним сном, і не один хтось смикне себе за вухо: «Гей, чи то я сплю?..» Іноді ж так хотілося б, щоб солодкий кольоровий сон насолоджував нас якомога довше.
І мимоволі сягаємо думкою поза своє дитинство – ген аж до дитинства всього людства, до золотого віку, невід’ємним, найважливішим компонентом якого – солодкий сон. Саме сон, а не сни, що в ньому. Сон, який «спливає на повіки» з переливним жебонінням «говіркого» струмка, з шелестом листя, ласкавим подихом леготів у пору вічної весни, коли люд задовольнявся достатнім... («А вербочки шумят низко, / волокут мене до сна», – ловить таке миле відлуння того віку наш Сковорода).
«От якби жив я тоді – про зброю згубну й не чув би! / В трепеті серця щомить не наслухав би сурми!» – зітхає ніжний душею елегійний поет Тібулл. Та ба!.. Не витримала людина випробування золотом, що добула його з-під землі, – «й зблисло залізо в жорстокій руці...», й дедалі разючіші ті «сурми», завивання сирен, дедалі грімкіші й ті зблиски, спалахи, вибухи, що рвуть тіло «всеплодющої матері» – Землі...
Та повернімось до Архілоха, який вперше заговорив про настрій, точніше про стан душі чи серця (thymos). Той стан, згадаймо, такий, якою лампадою Зевс освітить землю – великий світ; тим світлом у різних його тональностях проймається й мікросвіт – душа. На-стрій – це наче нечутна музика душі, її кольори, що пробиваються у сни й крізь морок ночі, дарма що вона, темна ніч (nox atra), за словами Вергілія, забирає в речей їхні кольори – colores.
У кожного – свій якийсь «дивний сон». Поділюсь і своїм. Він хоч кольоровий (вкрай рідко бачу такі), та сумний, тому й дивний; він – про настрій.
Не спалось... А під ранок сам –
у світлі вечоровім
Приснився... сум. І був той сум
на диво... кольоровий.
Знайома вуличка... село...
і соняхи, і квіти...
Все, як удома, як було,
лиш сум той тихо світить.
Ані душі... Пусті двори... –
все сонях, сонях, сонях,
А сум, за літньої пори, –
неначе сніг на скронях.
Прокинувсь... Глянув у вікно –
аж серце защеміло:
Мов розіслав хтось полотно –
снігами забіліло...
10.03.2025