Слова-паразити

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (18)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

С Л О В А ­­- П А Р А З И Т И

Вже, здається, рідше чути ті нескінченні «тіпа», «карочє», «обшé». «Я йому кажу, тіпа, заходь до мене, а він мені – я, тіпа, не маю часу» (почув колись, минаючи двох перехожих)... Або з розмови двох дівчат у маршрутці: «Прийшов до мене вчора Сєрий і каже, тіпа, виходь за мене замуж; будеш, тіпа, сидіти вдома і, тіпа, нічого не робити»...

У переповненій ранковій «шістці» в кишені кремезного чолов’яги, що стояв, тримаючись рукою за верхній поручень, озвався мобільний... «Но-о-о?» – приклавши до вуха. І було те «Но-о-о?» таким у трамвайній безмовності гучним, що всі здригнулись, а хто подрімував, то ледь на рівні ноги не схопився. По короткій паузі, прослухавши «мобільний» голос, продовжив той чоловік у такому ж тоні: «А ти де обшé?»... Після довшої паузи (видно, зайшла мова про якогось «Петю», що міг і не бути на потрібному місці): «А як Петі не буде?..» Ще одна пауза – і кінцеве: «Ну то пока!» (у тому «пока» більше вчувалося «у», а не «о»...

До речі, оте «Ти де обше?» латиною звучало б так: «Ubíque es locórum?» – ти де взагалі, в яких місцях обертаєшся? Все ж у мікро- й макрокосмі не тільки летить кудись, але, в тому шаленому леті, й обертається, крутиться. В сучасному світі, який стає дедалі тісніший (швидкості з’їдають простір, людей більшає), те «взагалі» («обше») набуває особливого значення: за якусь годину можна бути хтозна-де, а за десяток годин – уже серед антиподів ходити «вниз головою»... «Жєртувáти, аби не хорувати», – кажуть у народі. Але й зі сміховинок можна і цікаве, й поважне щось виснувати.

«На обід я прийду, та ось мої умови – викладу їх заздалегідь: обід має бути простий, скромний, а багатий – хіба що бесідами у сократівському дусі...» – дає Пліній Молодший листовну відповідь на запрошення. На таких-от обідах, на прóходах (прогулянках) і формувалась, тобто набувала своєї краси («forma» – краса), блискуча латина (Пліній – зразок досконалого письма). А десь на вулицях, площах, харчевнях, серед міського vulgus-у, галасу – творилась латина народна, з якої й визріли романські мови: лат. «cáput», голова, у французькій – «tête», що від народного лат. «testa» (черепок, макітра); франц. «manger» (їсти; літературне лат. «édere») – від народного «manducare» – жувати, досл. рухати («працювати») нижньою щелепою, що латиною – «mandíbula» ( англ. «manducate» – жувати); нинішнє сленгове «базарити» випадково збіглося з грецьким «agoreuein» (від «agorá» – залюднена площа, базар)...

Щодо обіду, про який Пліній, то згадалось одне, зо два десятки років тому, застілля. Типові «сократівські» бесіди; серед них (після «політики», пересіяних анекдотами життєвих клопотів, удач та невдач) – неодмінне «як то колись було файно, а нині – зле» («люди не такі пішли»). Мов нині бачу одного огрядного гостя, який здебільшого помовчував; виглядало, що був вище тих «сократівських» дискусій – в якому напрямку рухається світ. І лиш під кінець, черговий раз сягаючи виделкою по гарний шмат шинки і підносячи її до рота, поважно резюмував: «А люди деградуют... і то в гірший бік»...

Подібно, та вже з поміччю «вчених сестриць», муз, думку античних підсумував у ритмах алкеєвої строфи Горацій: «Чого, нищитель, не подрібнив би час? / Батьки минулись, гірші, ніж предок був, / На світ привівши нас, марніших, / Ми ж – іще гірше дамо поріддя»... Одне слово – світова деградація, що й мова підтверджує: Descendants (з лат.) – нащадки, потомні покоління, дослівно «ті, що сходять східцями вниз», тож напрямок – один; шансів на «ліпший бік» – немає.

Але повернімось до «паразитів» (грец. «para-sitos» – досл. «той, що при хлібі»). У добірне товариство втешеться, бувало, якийсь випадковий гість, похлібець, – і вже не так легко його позбутися. Так і зі словами: прослизне до бенкетного столу мови якесь непрошене, але цупке як реп’ях слово – і вже, треба чи не треба, тільки його чути.

Втім, не такий уже випадковий той гість. Адже, запевняли античні, «nihil sine causa» – ніщо ж не буває без причини. Не з нічого, не на голому місці появились ті словечка «тіпа» й «карочє». Мають вони й давнє своє походження (ще коли з «паразитами» нічого спільного не мали). Грецьке «typos» – знак, різьба, відлита в металі літера; німецьке – «Gestalt», звідси – «кшталт»: образ, форма, взірець, зразок (до речі, й те запозичення стає «модним»: частіше чуємо «на кшалт», аніж «на зразок», «на взір», чи «на взірець»).

Мають вони, ті слова, і ґрунт, з якого вигулькнули, набравши нового значення, ставши такими «популярними»: «Яке життя – така й мова». А в сучасному житті, де стільки всього віртуального, несправжнього, прихованого за «масками» (люди – «актори»), де велику частку відповідальності перекладаємо на всілякі винаходи, те слово – як риба у воді. Вже й нелегко розрізнити, де щось справжнє, а де – «тіпа»...

Що вже казати про «карочє»?.. Поспіх! Інертний поспіх в усьому. Небажання зупинитись, озирнутись, поміркувати... Любов – уже не «філологічна», якою була колись («Ой вийди, вийди, серце-дівчино, / Та промов до мене слово»). Та й сама мова – уривчаста, поквапна: «зрозумів» – і годі, «карочє»! («Час – то гроші»). Неприязнь (навіть редакторська) до «рідко вживаних», «застарілих» слів, які й у дитячих книжечках мали б фігурувати: в кожному віці, тим паче в дитячому, важливо примножувати струни, витончувати їх, збагачувати свої настрої – стани душі...

Ледь не забув сказати про ще одне, так часто чуте (вже, на щастя, рідше) коротке словечко «блін». А пригадав собі завдяки такому милому мені (серед інших) відгукові Світлани Мільковицької на перше (1999) видання моєї книжки «Наодинці зі словом» (друге, теж «Літописне», – 2022). Тож замість своїх «розмислів» над цим словом зацитую рефлексію Авторки відгуку («Цілющий екстракт»): «Починаю роздумувати про те, чого це пересічний громадянин так часто послуговується словом "блін", за звучанням якого чується падіння якоїсь обезформленої маси, а разом з падінням цього слова-ляпаса відчувається падіння всього нашого буття і лінгвістичної палітри також. Все змінюється: і речі, і побут, і слова. Зникає, наприклад, не тільки слово хата, а й ціле буття, пов’язане рушниками, писанками, родинними стосунками, святами, запахами, звуками, горищем, забутими речами...»

Що тут іще додати? Хіба що повторити Сенеку: «Яке життя, така й мова». А ще, додаймо, цей «блін» схожий не так на слово, як на артикль (інші подібні «артиклі», як ото кажуть, «невдобно» й озвучувати). Дуже точно сказано про «обезформлену», тобто позбавлену краси масу (найвища мета людини – пізнавати красу в усьому, захоплюватися нею: «Що то за Божа краса!»; нехіть до пізнання краси, зокрема в мові – ознака деградації). Варто згадати й слова Івана Франка про поезію, взагалі про слово: «Правдива поезія мусить бути завсіди моральною...» А хто б не хотів, щоб життя, хай яке воно «не делікатне» (Сенека), ставало поезією, «святом» (так Перікл говорив про свої часи, коли в житті плекали «калокагатію», тобто красу тіла й душі кожного громадянина).

Але життя, зауважмо при нагоді, – то життя; відповідно, й мова – то мова. Не була б вона живою, якби не було в ній і ненормативного пласту (висловів, фразеологізмів та навіть тих же слів-паразитів, які час од часу таки нагадуватимуть про себе), якби не було чогось пікантного, як тієї солі чи перцю (франц. «piquant» – колкий, гострий). Та головне – щоб  не було тут, у тому пласті, чужого, не властивого нашій ментальності, нашому потягу до гри слів, до соковитого, подекуди «масного» народного гумору, але ж – далекого від грубої вульгарності, брутальності, примітивності. Втім, це вже інша, суміжна тема.

А повертаючись до тих «гостей», слів-паразитів, згадаймо Теогніда, який мав на увазі справжнього дармоїда-нахлібника: «Не проганяєм тебе із забав, однак і не кличем: / Мучимось, раз ти вже є, легко зітхнем – як нема»). Тепер – намагаємося проганяти з нашого життя тих паразитів.

Але, зауважмо ще раз, маємо пам’ятати: це не просто належні суржику слова, що виникли просто так, нізвідки: вони живляться тенденціями самого життя. Покращуватимемо його якість (духовну, не лише матеріальну, підніматимем рівень ментальності), то й слова-нахлібники, втрачаючи свій «хліб», як і брутальна лайка, – відходитимуть. А просто боротися з ними – то все одно, якби лікар боровся з ойканням хворого, а не з його хворобою.

«Всі ми хворі, – згадаймо Сенеку, – та не всі це визнаємó. Я знаю, що хворий, тож намагаюся видужувати». Тобто – правильно мислити. А це, за Паскалем, – і є мораль. «Sapere aude» – Зважся на свою думку! – кинув клич той же Горацій понад два тисячоліття тому, і ці слова стали гаслом Просвітницької доби (її символ – розгорнута книга, слово, що у ній). Чому саме «зважся» – це добре знає покоління дисидентів. Сьогодні ж зразком і зваги, й мужності для всіх – ті, хто на лінії вогню, хто в обороні своєї Вітчизни, людяності, світла...