Пробудження

Тут теплий Олексій іще іскриться зрана,

Скрізь під ялинами хрумтить тонкий льодок...

                                                          (Микола Зеров)

Ще не пора на ті настрої, що у Воскресних піснях: «Земленька зі сну збудилась, / В трави, квіти замаїлась...» Ще не пора... Щойно – пробудження. Дивна та пора – про-будження: між сном і не сном, коли не чуттям уловлюємо прихід весни, коли в повітрі, в душі – перед-чуття її приходу. Коли ще не весна – про-весна. Коли пробудження Землі після «інертної», тобто нетворчої, зими звіщають ледь помітні дрібнесенькі стокротки – перші витвори майстрині Весни. Коли лише пахне теплом, як між осінню і зимою – зимном, першим снігом пахне...

Ледве вловний, а тому такий зворушливий порух часу («movimentum temoris», «momentum», момент). Коли ще не налаштовуємо «струн золотих», як у «Чарах ночі» Олександра Олеся, коли «бенкет весна справляє» під лункі трелі солов’їв, що «б’ють піснями в груди». А коли зосереджуючись (як ото скрипаль, що зі своєю скрипкою, сказали б французи, весь стає вухом) дослухаємося до найтонших, найчутливіших струн, які бринять передчуттям чергової, та кожен раз наче першої весни, назва якої – про-весна, prima-vera...

«Збігли струмками сніги...» – початок перлини Горацієвої, та і європейської, лірики (ІV, 7) в інтерпретації Миколи Зерова. Але були ж ті перші, ще не помітні для ока, бо під снігом, найтонші весняні струмки, співзвучні струнам арфи, що так нагадує своїм голосом м’які, мелодійні переливи води; до речі, був в античних такий інструмент – водний оргáн (струна ж осінньої пори – скрипкова, віолончельна)...

Скільки не начитався описів весни, скільки їх не наперекладався, а найзворушливіший, найрідніший для мене той, що його описувала наприкінці листа до мого батька молодша сестра моєї мами Софії – тета Галюся (Олена Кокодинська, з Дурбаків; з 1944 р. – на еміграції; найдовше, до останніх днів земного життя, – в Америці), музикантка, організаторка і диригентка хорів (лист писаний в лютому 1973 р.)

«Маю дуже гарну платівку; між іншими піснями – співає Гмиря на тлі хору мою улюблену пісню "Стоїть гора високая"... Чудово! Я слухаю її майже кожного дня, і вона мене переносить у Новосілку, в давні часи. Пам’ятаю, як нині, напровесні (дуже люблю той час!), десь з кінцем лютня, коли вдень на сонці тануть сніги... Кругом біло, аж очі разить. А вода вже дзюрчить під снігом тоненькими струмочками, сонечко вже ласкаво пригріває і сповіщає близьку весну. А вечором – знову приморозок і хрумтить під ногами!.. В один з таких днів на Ленчівку прийшли Кутянці* і, як звичайно, співали пісень. А було кому співати! Були Наталя, Ірина, Марійка, Ольга і Ти...           Був смерк, я дивилася через вікно на дзвіницю, бо сова пугутькувала, а ви співали цю пісню, і мені вона назавжди закарбувалася в душі. Головно напровесні вона дзвенить мені у вухах, тільки такої провесни тут не буває, і я собі її в уяві створюю. От таке!.. Бувай здоровий і тримайся кріпко! Галюся».

Пробудження... відродження... оновлення: «В красній обнові Земля...» – читаємо в Горація. «А молодість не вернеться, / Не вернеться вона!..» – мов у відповідь зітхає Глібов у своїй «Журбі»... Смуток людини, яка, озираючись тим «бенкетом», що його «справляє весна», почуває себе вилученою з неперервного, що йде по колу, завмирання й оновлення природи. Втім, у нашій пісні, на відміну від Горацієвого болю, то навіть не смуток, не журба, а легка, з сумовитою усмішкою, задума над вічним, життєвим...       

Усе пливе, як та річенька, про яку в «Журбі», все міняється... Вічними залишаються запитання. До наших літ – де вони ся поділи, до молодості, до веселості... Й до тих яскравих, ще при снігах, а вже теплих, що видзвонювали струмками, весен ­– «Де ви?..»

Отож, завдяки тій фразі з листа тети Галюсі («...тільки такої провесни тут не буває») й виснувалися ті зітхальні у своїх повторах елегійні двовірші, бо й тут, у нас, таких провесен, таких весен, коли, прокинувшись, дихає на повні груди відігріта й напоєна снігами Земля, – уже не буває:

               Де ж то ви, весни дзвінкі, рум’яні, снігами омиті,

                  Наче дівчата в вінках, де ж то ви, весни дзвінкі?

               Леготи-легіні – де, що любовно вас так овівали

                  Неба шовковим теплом, леготи-легіні, – де?..

               Де ви, сріблясті струмки, що солодко так гомоніли

                  Під пеленою снігів, – де ви, сріблясті струмки?

               Де ви, й самі сніги, що збігали на сонці струмками,

                  Щоб зеленіли доли, – де ви, й самі ті сніги?..

               Де ми?.. Інший вже світ – суходоли, води, повітря,

                  Тож не запитуйте нас, де ми, бо інший вже світ...

Інший, а в чомусь – той самий. Ця тожсамість, така важлива для України тожсамість (identitas), – у голосі Кобзаря, який за найважчих часів своїм Словом – з нами. Вона – й у «Веснянках» Каменяра, в образі весни, коли «тають сніги», а на ріках «прискають леди», коли «кріпне, наливаючись теплом», укриваючись дрібним цвітом земля.

На ту красу раз по раз з «уст ледяних» дує злобниця-зима. Слабнучи – дивується тій глибинній, щодня кріпнучій весняній сназі. Та найбільший її подив, найшаленіша лють від того, «що на цвіт той дрібний в неї сили нема»...

Вона, ця тожсамість – у віддавній нашій боротьбі за свободу, за незалежність, боротьбі, яка стає життям: «Лиш боротись значить жить... Vivere memento!»

__________________

*Мова про сусідні села на Тернопільщині – Новосілку-Ленч, де парохом був Михайло Винницький, дідусь моєї мами Софії (там же, на плебанії, була Пресова кватира УСС), та Новосілку-Кут, де священичив мій дідусь Григорій.

Для ілюстрації використана знимка Влодка Маковецького