До цих стислих і побіжних міркувань про усміхи спонукала фраза з не раз уже згадуваної книги Михайла Посацького «Греція – усміх життя» (Львів ЛА «Піраміда», с. 115): «...а туга – це правдива краса»... «Туга... – це краса»? – може здивуватися читач. Залежно, яка туга. В Михайла Посацького – це туга за минувшиною, туга людини, яка «втратила свою весну навіки». Туга самотньої в своїй тузі людини: «Оттак я стою тут в Олімпії самотній, лише з минувшиною»...
Людство не може бути самотнім. Самотня – окрема людина. Втім, вона самотня (одинока) – лише для стороннього ока: вона – з минувшиною, зі своєю мрією, яка не збулася... «Тужити краще, як посідати», – міркує Посацький, розвиваючи (певно, й не зауважував того) думку Сенеки: «Краще мати щось у минулому, ніж у теперішньому: того – вже ніхто в нас не відніме, а це, теперішнє, відняти може будь-хто й будь-коли»... «Посідання, – по-своєму трактує цю думку наш автор, – хутко буденніє, веде само собою до банальности і стає чимось звичайним». Може відняти та й віднімає, доповнимо думку Сенеки, вже й не «будь-хто», а сам «заздрий на красу» – час...
«Греція – усміх життя»... І цей усміх – сумовитий: «Здається, – вслухається автор у минувшину, – чуємо святочний гамір, розмову і віддих тих людей, що ціле життя шукали лише за одним: за красою... Весна в повнім розцвіті. Все тішиться таємничою силою розросту і життя. Тільки людина – пан усього сотворіння – стоїть самотньо і сумна, бо втратила свою весну навіки. Якась болісна, велика, велична самота»... Спадає на думку Блез Паскаль: «Велич людини в тому, що вона, людина, свідома свого нещастя; дерево – не усвідомлює цього» («Живі знають, що вони – смертні» – в «Книзі Еклезіястовій»; там же читаємо, що хтось серцем тягнеться до туги (смутку), а хтось – до веселощів)...
Можна додати: така самота, така туга – багата відчуттям утрати, баченням того, до чого людина змагала колись і що врешті занедбала: «Тільки людина здорова – з усіма гармонійно розвиненими силами – могла подобатись грекам, тільки така могла представитися в Олімпії і тільки таку греки винагороджували»... І тут ще раз повертаємося до цього, з першого погляду, парадоксального твердження Михайла Посацького: «Хтось скаже: ми цього світа не змінимо, ані його не направимо. Але нам вільно принайменше тужити за минулим, а туга – це правдива краса».
Знову здогадуємося, хто це той «Хтось»: «Того порядку, що в природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо перенести все випадкове, перебувати у злагоді з природою» (Сенека)... Не спромоглася людина, «пан усього сотворіння» («Буття»: 1, 26), жити у злагоді, в гармонії з божественною природою, отже й зі собою, часточкою тієї природи...
Таки не спромоглася: «Довкола – гори на тлі блавату, / Внизу шумить місто гріхом і піснями. / Ти бажаєш обняти весь світ: / Острови, затоку й наші серця, / Але світ утікає від Твоєї любови» (Віра Вовк – про величну скульптурну постать Христа-Спасителя, що з гори Корковадо розпростер руки над велетенським містом)...
Від любови – і від правдивої краси. Підробна ж, неправдива, – забирає з-перед очей і притлумлює в душі не якусь пусту мрію (spes vana), не міраж, а саме цю, про яку автор згаданої книги, рятівну тугу – за чимось високим, глибоко людяним, душевним; тугу, яка спонукає до творчості, до боротьби, без чого й життя, яким його уявляли собі античні, втратило б свій, сенс, а людина – своє призначення: стати людиною...
*
Усміх життя... Який він: ранковий, радісний – чи сумовитий, як усміх призахíдного сонця?.. Усміх вітальний, веселий, – і той, що в парі з прощальним помахом руки?.. Та чи можна уявити собі усміх... без обличчя?.. Можна, якщо бачимо обличчя світу (facies mundi): всміхається чисте («mundus» – чистий) ранкове небо, всміхається море, всміхається заквітчана левада... Вдивляючись у це триєдине обличчя світу (небо, море, суходіл), пізнаючи красу світової душі, людина навчилась усміхатися (годі уявити усмішку... печерної людини). Саме ж слово «світ» – усміхнене, зарум’янене («...світає / Край неба палає...»).
Але шлях до пізнання – довгий, трудни́й. Ідучи ним, озираючись на пройдене, зазираючи у майбутнє, людина вагається між тими двома усміхами: ранковим, що від «весе́лія серця», усміхом задивленого у Божу красу Сковороди, – й надвечірнім, сумовитим усміхом Горація, якого все ж так любив і переспівував наш філософ. Горація, який вбачаючи своє безсмертя у слові («Nón omnís moriár...» – Ні, не весь я умру...), однак у перлині своєї лірики озвучив щось геть не веселе: «Púlvis et úmbra sumús»: Ми – це лиш порох і тінь).
За плечами чільного римського лірика, елліна ж за духом, радше душею, серед залісених гірських верхів, де й оселився він у подарованій Меценатом віллі, – напівзруйнований перебігом часу, наче символ чогось назавжди втраченого, храм Вакуни, богині миру й дозвілля. Перед ним, над гірськими обріями, що жевріють різними тонами багряного, – прощальний усміх призахíдного сонця. Того всевидющого світила, яке у ті далекі часи, коли золото ще під землею було, – й золотий вік бачило, його промінний усміх...
Тиша... В ній – голос поета, що вже завершує листа* своєму приятелеві, «любителю міста» Арістієві Фуску:
.................................................................
Чи я щасливий тут, запитуєш мій друже...
Ну що тобі скажу?.. Ти знаєш ті слова:
І так воно, і ні... Душа за чимось тужить,
Щасливим зусібіч нічого ж не бува...
Чи марю Римом я, де зустрічі, бенкети?..
І знову ж – так і ні: хтозна, що є добром, –
Чи Рим – чи ті ліси, ті листяні замети...
Отак я і живу: між містом – і селом.
Як завітає хто – то втіхи верх для мене,
А ні – то й досі ще берусь за стилос свій,
То щось пишу, як на те ласка Мельпомени,
То ще якийсь, із давніх, розгорну сувій...
І ще про щастя: от скажи собі, що день цей,
Яким живеш тепер, – останній у житті,
І мило й приязно тобі він усміхнеться –
Пізнаєш тихе щастя те – й на самоті...
___________________________
* В оригіналі (тут – за мотивами Горацієвих творів) – «диктує» своєму слузі: античні не тільки читали вголос, але, припускаємо, що й писали, можливо, й думали, озвучуючи свої думки, бо над усе цінували живий голос.
03.02.2025