Античність, коли мова про світовідчування, поетику, – це прозорість і чіткі в ній контури – навіть диму: «А вдалині оно, глянь, над хатами димки уже в’ються / І від гірських верховин вечорові стеляться тіні». В Миколи Вінграновського – наче відлуння цього зворушливого, багатого на спогади краєвиду: «Зупинився в небі вечоровий дим»... Зупинились і ми: хочемо побути з цим образом, порозкошувати в ньому, а водночас – посумувати, бо ж немає вже тих пейзажів з димками в надвечірній прозорості, тих стежок до неба – посумнішали обрії (такі «зупинки» – чи не на кожному рядку античної поезії: вона не для поспішного читання)...
Отже, чіткі контури... Є, щоправда, в цього ж Вергілія, в «Георгіках», дим (fumus) – наче марево, пелена, мла, туман («дим» і «туман» – етимологічно споріднені) – дим, який розпливається, тане, стає тінню, напівтінню, обертається в ніщо. Так щезає з-перед очей Орфея його улюблена Евридіка. Подібно – в Майроніса: «Як дим, що без вітру зникає, розтану, / Ніхто й не згадає мене»...
Був дим, потім – його тінь (усе-таки – «щось»), а далі – те загадкове, бентежне ніщо, лат. «nihil» (етимологічно – «ані ниточки»: ne hilum), на відміну від серпанку, що сплетений наче з тонюсіньких ниточок. Щось набагато тонше, ніж осінні павутинки, струни осені, що зблискують до сонця на стерні, набагато дрібніше, ніж порошинки, які ще можемо зауважити у смузі сонячного світла, яке протинає кімнатні сутінки...
«А що далі, за межею того, що бачить око?..» – замислювалась людина понад два тисячоліття; тоді й поділила світ на «речі», найдрібніші «неподільні» тільця (атоми) – й «порожнечу»... Нині космонавт ступає через поріг, за яким – міжпланетний простір, та ще геть не «порожнеча». Далі, між нескінченними, як і ряд чисел, світами – велетенські, іще «порожніші», з поодинокими атомами, міжгалактичні безодні. Озираючи їх оком телескопа, залишаємось і нині з цим же, що й давня людина, запитанням – але ще з більшим, що глибші ті прогалини, душевним трепетом: «А що ж там, за тим найдальшим порогом?.. Та чи взагалі є він, той найдальший, кінцевий поріг?..»
Та повернімось на Землю... Не було в античних настроєвого входження в ту дивну субстанцію, що між чимось – і нічим, у те, що й назви не має; таж не з краплинок туман і не з порошинок – дим. Це – не «речі»: краплинка торкається нас, ми – її можемо торкнутися, порошинку можемо побачити у смузі світла. А от туман, чи найдрібніша мжичка, дим, марево, все те, що мріє вдалині, стає міражем, мрією, все воно, зауважмо ще раз, – на межі, яка між чимось і нічим; для римлян усе це – в одному слові: «vanitas», щось уявне, пусте порожнє, чого не торкнешся, як Ахілл уві сні не торкнувся руки свого найдорожчого друга, який приснивсь йому, – Патрокла.
Це – або імлисте потойбіччя, населений незліченними тінями світ, радше анти-світ тих, хто вже ніколи не ступить на «стежку до світла», або таки справжнє неосяжне «ніщо», яке – обабіч тієї крихітної, на тлі вічності, світлої «точки», яку йменуємо життям: «Ми – вже ніщо. Та й були умирущі. Бачиш, мандрівче, / Як то з нічого – в ніщо вмить потрапляємо ми».
Войовничі римляни, ширячи простори своїх володінь, зате вкорочуючи війнами й ту «мить» людського життя, сягали списом «ad ultimos Britannos» (до крайсвітніх британців). Спочатку в туманній далині вони бачили біліючі в ній прибережні скелі – звідси й давня назва того краю: Albion («albens» – біліючий; згодом, через імлистість того краю, – туманний Альбіон)... Своїх сусідів, беотійців, через часті мряки в тій області афіняни мали за тугодумів («тýман», ще й чомусь «вісімнайцятий» – у нас із ґімназійних часів). «Nébula» (грец. «nephos») – це і хмара, й туман, і пелена, й мла (димка)...
Брак синонімів – зайве свідчення того, що античні, захоплюючись чистотою бачення, не оспівували чогось млистого, серпанкового, що вадить тій чистоті й прозорості (згадаймо, однак, Лукреція, який у своїй поемі подивляє різні «дива», що їх можна побачити у вигляді хмар на полотнищі неба); описували – хіба що холодні дощові негоди (у нас – знамениті «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани...» Михайла Коцюбинського), похмурі сльоти, яким треба протистояти вином, піснею і солодкими бесідами, що на тлі тих негод, що за вікном, стають іще солодшими...
Та всьому – свій час... Грецькі Музи й римські Камени позаздрили б відомим і невідомим авторам наших поетичних, пісенних творів, де головним ліричним «героєм» – туман у різноманітних його тональностях. Молитовно звертаючись саме до Музи («А ти, пречистая, святая...»), найтепліше про туман – наш Кобзар: «Мене ти в пелену взяла / І геть у поле однесла. / І на могилі серед поля, / Як тую волю на роздоллі, / Туманом сивим сповила»... Що ж бо може бути ласкавіше, тепліше, аніж той туман, яким небесна Муза сповила нашого Кобзаря, коли ще був дитям?.. Та навіть коли кажемо «сум душу огортає», то мимоволі бачимо той «сум» в образі туману, що турботливо огортає душу, береже її од ще чогось страшнішого, як у горах – смереку, ховаючи її від сокири лісоруба.
Кобзар – найтепліше. Микола Вінграновський – найповажніше: «В ясновельможному тумані, / Де під березою бугор, / При всій-усій своїй осанні / Коронувався мухомор»... Не було б того «коронування», того дійства, тієї «осанни», якби – не «ясновельможний туман». Це – не «розвидняющийся день», який при яскравому сонці випірнає з нічного мороку: мухомор коронується не в прозорості ранку, а в ясновельможному тумані, саме в ньому – «в золотій жовтневій рані».
Саме вона, сповнена ясністю вельможного туману карпатська рань, співає мухоморові осанну. Співає – і то дзвінко – й сама назва тієї місцевості, де коронувався той пишний мухомор, варто лише вслухатися: Д з е м б р о н я (пам'ятаю, як розказував мені – аж світився – про місце, де писана була ця поезія, рівно ж натхненний оспівувач природи й людської душі Роман Дідула, щирий приятель Миколи Вінграновського)....
Співає та пречиста рань в урочистій тональності (maestoso), сягаючи високого зорового fortissimo: «І раптом запалахкотіли / Раптовим золотом гаї, / Заоглядались, поніміли, / Мов не тутешні, не свої...» Подібно – в пісні «Туман яром, туман долиною...», де з туману дедалі виразніше, від piano й до fortissimo, не враз, а «крок за кроком» проступає, щоби постати в усій своїй величі (осанні), – могутній дуб: «За туманом нічого не видно, / Тільки видно дуба зеленого...» От лиш туман тут – не ясний, а густий, сивий...
Пізніми вечорами при місячному сяйві він – срібний, співзвучний найтоншим порухам душі: «Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею / Стелиться в полі туман» («Ніч яка, Господи...»). Туман, який лягає в полі, – то наче витончена, хіба для зору відчутна поволока, що бере під свою охорону найніжніші почуття, як про це в забутій, співаній колись на Тернопіллі пісні: «Коли сонце зайде / І поляже туман, / Приголуб ти мене, / Обійми ти мій стан...»
Сріблястими бувають, однак, не лише місячні вечори, коли лягає туман, а й ранки, коли день вагається: бути йому чи не бути. Коли ні сонце не розвіює мряки, ані вона його не приховує. Коли вся Природа – мов у прозористому шлюбному вельоні (лат. «velum» – тонка завіса). Коли немає того врочистого fortissimo, як при коронації мухомора. Коли сонце на диво подібне до кульової галактики Діви: його срібляста округлість, мов у манері малярів-пуантилістів, не окреслена, а виточкувана міріадами тих щонайдрібніших світлових точок...
І все тоді, весь світ, усе, що в ньому, наче зависає в тій суцільній сріблястості, стає нереальним, невагомим, навіть поважні, з атлантами й каріатидами, кам’яниці: дмухнути – розвіються. Ось тоді – й те дивне відчуття, що небо не над нами, що ми – в ньому, в Космосі, відкритому, глибокому Космосі, серед міріадів близьких і далеких, розпорошених в довкільному безмежжі світів. Надто, коли йдемо не міською вулицею, а серпантинними алеями Високого замку, й коли та «кульова галактика» – над головою...
Вона з імли то білістю сліпила (запам’ятався такий день), / То знов різьбилася за сивим пилом. / Так тихо йшли ми в те астральне тіло, / Що й листя нам услід не шурхотіло. / До ніг не стежка слалась перед нами – Молочний Шлях куривсь мікросвітами. / Між тих світів губились наші кроки, / А дивний день на Терезах високих / Одважив нам, на згадку, на прощання, / – Сріблинку листопадного вагання...
І все ж найчастіше, найвиразніше постає в пам’яті один із далеких днів дитинства (далі в часі – ближче в уяві); день, радше надвечір’я. В ньому – туман, а з ним і такий до нього подібний дим, що низько-низько, наче місця собі шукаючи для ночівлі, блукав-стелився над порожніми вже, край села, городами й полями:
Блукає полем тиходумний дим:
Під вечір вогке палять картоплиння.
Осінній день, самотній пілігрим,
Іде за пруг у млі молочно-синій.
Ти не кажи, що з димом все пішло:
Відходить день, а дим он – ще над полем,
Чи дим, чи то землі терпке тепло
Гірко-солодким розпливлося болем.
Ти не кажи, що дим – то смерть речей,
Що він – ніщо, межа всьому й усьому:
Якби не дим, хтозна чи б Одіссей
В свою Ітаку повернувсь, додому...
Так от і я – у тім далекім дні
Стою, ще геть малий, горнусь до мами
І бачу дим, гейби на полотні,
Той найсолодший дим поміж димами.
Стою в тім дні, а чи бреду за ним,
Та не в ніщо – у хвилі тихоплинні,
У той гіркий, у той солодкий дим,
Коли під вечір палять картоплиння...
24.02.2025