Прозорість

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (17)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ПРОЗОРІСТЬ

Щоби почути тишу й розкошувати в ній, потрібен якийсь звук, що її, цю тишу, творить: хто ж бо насолоджуватиметься... німим полем («Пташечка тихне, поле німіє...»)?.. А щоб подивляти прозорість – потрібна якась річ, що на дні тієї прозорості: «Тут течет поточок близко; видно воду аж до дна». Тим подивом Григорій Сковорода поділився з нами, як Пліній Молодший – зі своїм приятелем: «Пробившись і розливаючись, джерело стає широкою заводдю, такою чистою і прозорою, що легко можна перерахувати блискотливі камінчики на дні».

Тож видно наче й не саму воду, а лиш її прозорість. Так же – і з повітрям: афіняни пишались його прозорістю. Тому-то аж таким, до долі міліметра точним, був їхній різець, таким бездоганним – окомір, витонченим – слух. Перейняли це відчуття прозорості й наші неокласики, серед них – задивлений у зоряне небо Микола Зеров:

               Люблю я й досі присмерки прозорі

               Квітневих вечорів і чорну сіть

               Вишневих, яблуневих верховіть

               І по калюжах ніжнотонні зорі...

               Молочний пас обняв небесну шир,

               І Чаші видно золотий пунктир,

               І в світлі Заходу стоять Близнята...

Поле тихе – для вуха (тишу слухаємо, нею впиваємось), чисте воно – для ока, бо оброблене, впорядковане (порядок – золотий); воно – й святе (поля на Зелені свята освячують): людська праця, Божі дари... В прозорості води видно дно. В прозорості полів – обрії... Наприкінці літа вони тікають ген у далінь, ведуть, манять, загострюють і зір, і слух: прозорі серпня дні, про-зорі ночі, / даліє далиною далина... А далі – щось «тілько мріє», тілько вчувається: одненький мак, що дивом уцілів десь на межі... найтонша, що ледь висріблюється, павутина – струна осені... «Нікого і ніде»... Одна лише прозорість. Далека прозорість дня; висока, над головою, – про-зорість ночі...

«В стременах став, зорить» (князь Ігор у сонеті Миколи Зерова). Це – просторова прозорість. Інша річ – часова: погляд (уже зором душі) – в минуле й у майбутнє. Так, опершись підборіддям на руків’я шаблі, «зорить» із полотна Антона Манастирського вималюваний в багряно-чорних тонах бувалий Запорожець. Доля України, і славна, й важка, – в його погляді, де так чисто прозорить широка, колисана в думах, гартована в боях козацька душа... Зорить у минуле, а може – й у майбутнє: відчитуємо ж і нашу в його погляді, сьогоднішню, глибоку зажуру, але – й сталеву волю, оружну міць...

Тут варто ще раз нагадати: погляд у минуле – погляд не крізь час, як крізь воду (вода прозора, а час – насичений подіями): беремо, як про це Леонардо, якусь картинку з далекого минулого (чи уявного майбутнього) і ставимо її перед очима; самого ж часу, життєвого часу з подіями, що в ньому, між тією картинкою і поглядом на неї, – немає. Але: хтось, наділений даром про-видіння, як у воду дивився, – у час, що напливає, в май-бутнє, у те, що має бути в тому часі.

               *

Отож прозорість повітря, води, скла, тканини, якоїсь завіси. Щодо останньої, то є цікавий переказ про змагання знаменитих грецьких малярів Паррасія і Зевксіда. Цей так правдиво намалював виногрона, що птахи, злітаючись до картини, пробували скльовувати ягоди. Паррасій же свою картину прикрив прозорою, насправді ж намальованою, завісою. Зевксід, щоби краще побачити малюнок, попросив відслонити завісу. Зрозумівши, що й вона намальована, визнав перемогу Паррасія: я, мовляв, обманув птахів, а ти – самого митця.

Але є – про-зорість самого зору, чистота бачення, змога насолоджуватися тією чистотою, коли зір – зіркий, коли ніщо не вадить тій зіркості. Горацій, до речі, скаржився на свій зір, та зарадити цій ваді, звісно ж, не міг. Античні свого зору окулярами («oculus» – око) не вміли направляли та й їхнє скло ще не прозорило, а лише зблискувало на сонці.

Інша річ – зір душі. Кажемо й ми: «Подивись на світ іншими очима». Тож мова тут не про фізичне, а про внутрішнє око, про той «посуд» («vas», у нас – ваза), тобто про душу, як її уявляли собі античні, такі уважні до чистоти того посуду: «Незрівняною є насолода, яку відчуєш, озираючи світ душею світлою, без будь-якої пляминки» (Сенека).

Корегувати той зір, наголошували античні, можна лише правильним, проясненим думанням, якому вчить моральна філософія; такою душею дивився на світ наш мандрівний філософ, що над усе боявся «гріха» – якогось ґанджу в прозорості душі. Такою, серед античних, – і «темний» у своїх висловах Геракліт. Чимало розумових зусиль треба докласти на те, щоб Гераклітова «темність» стала на диво прозорою, осяйливою, ба й приголомшливою.

Прозорою (відвертою) може бути людина. Ця прозорість – у її чистому, що віддзеркалює чистоту душі, погляді й тих, що темні, як нічка, ясні, як день, очах. Біда лиш, коли за келихом вина у цій прозорості, мов крізь найпрозоріше скло (про це Горацій), видно  довірену людині таємницю, що мала б бути десь у найпотаємнішому, не доступною для стороннього ока сховку душі.

               *

У кожного – своє відчування прозорості; свій, що особливо запав у пам’ять, її образ. Якийсь, із далекого дитинства, чистий, як і та вода, про яку Сковорода чи Пліній, такий далекий, а водночас такий близький спогад. Близький – бо що глибше в вік, то прозоріше, наче й нема тієї товщі часу, тієї «води», то ясніше й ближче – рукою подати, бо змикається життєвий цикл – проступає давно колись бачене, чуте... Щодо своїх, що збереглись у пам’яті, образів прозорості, то поділюсь трьома, найвиразнішими.

Коли, перекладаючи Сенеку, я натрапив на те бачення душі як прозорого, без пляминки, посуду, то перед очима став образ із далекого дитинства. Батько, вже в вечорових сутінках, спеціальною для цього щіткою чистить скло (шкелко) для гасової, «на нафту», лямпи. Приглядається до нього. Воно, ловлячи залишки дня за вікном, аж світиться чистотою. Ще дочищає. Ще приглядається (чистоту й порядок, повагу до праці й справедливість – цінував над усе). Врешті насаджує те шкелко на металеву коронку, в центрі якої запалений ґніт... Тоді я лише з цікавістю задивлявся на язичок полум’я (синє в основі, золоте – в верхівці). Тепер, завдяки римському стоїкові, відчуваю, як той пломінчик, «вогник душі», здається, радіє прозорості скла...   

Мов ось тепер дивлюсь (а минуло вже з сім десятків) у прозорість Горпинки, що пропливає через мій родинний Вирів. Вода в ній така прозора й тихоплинна (ні хвиль у тому плині, ні хвилин), що сказав би – не пливе вона, а стоїть, як і сам час. Сказав би, якби не одна-єдина травинка (всі інші, за течією, поприлягали) – чомусь лиш одна вона – не вгнулась, а все хилилася, мовби повагом кланялася тій плинній прозорості вод, а з ними – й чáсові, його непомітній втечі. Задививсь я на неї, задивувався – й вона, та самотня травинка, залишилася в мені, асоціювавшись потім із Шевченковою тополею у полі (вода – повітря, полеглі трави – поле), а також із Паскалевою мислячою стебелиною... Десятками років спливав час. Міліючи, спливала й Горпинка, що була колись таки рікою, а не річкою...

               Спливли літа рікою і – з рікою,

               Горпинкою, – взялися лепехою...

               Зашерхло все... Та що за дивина?..

               Ще й досі бачу: хилиться вона,

               Мов у низькім поклоні, та травина, –

               Маркує часу втечу незупинну!..

І ще один, що не сходить із пам’яті, образ, – уже в прозорості повітря. Прозорості не в далину чи в глибину, а в височінь. У пречисту, ранками вже холоднувату синь осіннього неба, яке відімкнув, потонувши в його безодні, журавлиний ключ...

Пускав я в ту синяву з саморобного лука таку ж саморобну стрілу (вербова гілка – то лук, зсукана з клоччя мотузка – тятива; всохла бадилина довгостеблих квітів осені, золотих куль, – стріла; обмотаний клоччям цвяшок – вістря). Пускати намагався строгою вертикаллю – впрост у небо. Й досі чую спротив тугої, ще свіжої гілки. Відпускаю напнуту тятиву, й спротив гілки – то вже лет стріли...

Певно, не запам’яталася б та стріла, якби раптом, наче здригнувшись у своєму леті, вона не зупинилася на якусь мить. Запам’ятавсь, я був певен того, чийсь дотик до стріли, від якого вона й здригнулась. А тоді, завагавшись, почала дедалі стрімкіше, як і злітала, – падати, тепер уже вістрям униз. Пускав я ту стрілу й пускав – не міг надивуватися тому очевидному й водночас невидимому доторку. Й тепер пускаю її – подумки, як і тоді в дитинстві, лиш по-іншому, завдяки Гераклітові, дивлюсь на лук: «назва його – життя; діло – смерть» (грец. «bíos» – життя; biós – лук).

               Ту мить у серці й досі ще тримаю,

               Чи радше так: усе ще в ній триваю:

               В високу синяву націлюю стрілу,

               Пускаю в лет її, розгонисту, стрімку –

               Летить. Та раптом – хтось на перешкоді,

               Ледь-ледь перстом її торкнувся: – Годі!

               Здригнулась, завагалася на миті мить –

               І вже, звідкіль злітала, – у землі стримить.

               У серці образ той, стрілу, тримаю:

               Ще поки не здригнулася – триваю.