(Великодня картинка)
На приходство в Вишкірцях окремий післанець приніс телєґраму з міста.
Подія була настільки незвичайна, що не лише ціле село забалакало про неї, але й усі пси вишкірецькі загавкали, можна сказати, малощо не на цілий повіт.
Адресат, отець Бронський, по вчорашніх Страстях, що затягнулись аж далеко поза північ і по нинішній Плащениці спочиває трохи у боківці. Їмость хотіла підписати рецепіс, але листар не згодився. Казав, що самі отець власноручно мусять підписатися і що йому, післанцеві, треба заплатити ринського за дорогу, бо такий є "припис".
Їмость казала дати приписовому післанцеві селедця з картоплею і цибулею, а сама пішла будити чоловіка.
Злегка потягнула його за полу.
— Що таке?
— Ніщо. Телєґрама.
Зірвався на рівні ноги. Вхопив депешу й прочитав:
"Приїду в сyбoтy рано. Вишліть коні до залізниці. Омелян".
— Мілько, Мілько приїде! — скрикнула їмость, як двадцятьлітня панночка й розплакалася.
— Чого плачеш? — спитав отець Бронський і закурив грубу, на палець папіроску.
— Чого? Двадцять пять літ не бачилася з братом, аж оце завтра побачуся, у-у-у!
— Ну то що?
— Але він любить пільзненське пиво.
— Дам гроші й Петро привезе.
— І телячу полядвичку.
— Буде їсти й вепрову, не бійся. Такої доброї він навіть у своїм Сераєві не дістане. Ти стільки цього добра понапікала, що десятьох Мільків було б чим угостити.
— Але трикольорового торта не спекла, у-у-у...
___________
Петро дістав наказ, що завтра рано поїде фаєтоном по пана гофрата, цебто по брата їмостуні.
Фаєтону не міг мити в потоці, бо це велика Пятниця. Але носив воду коновками до маштарки, де стояв фаєтон і вимив його "на ґлянц". Шори оглянув від кантар до підхвостя, натер оливою і коням дав подвійну порцію вівса.
— Я вже готовий, — сказав у суботу вранці.
— А не забудь про пиво! — наказував йому отець Бронський. — І за всьо, що є в "конотатці" — додала їмость.
Поїхав.
Бронські мали дві доні, за священиками у горах і сина на студіях за границею. У хаті була тільки далека своячка, сирота, що приїхала до них з міста на свята. У двійку з їмостею від самісінького ранку вбирали вони торти, люкрували баби й в гостинній кімнаті готовили ліжко для гостя. Дали найкращу ковдру й нові пухові подушки. Дівчина розпалила в печі, бо на дворі було зимнаво. Навіть злегка політував сніжок.
Коло полудня їмость Бронська вже спокою не мала. Бігала від вікна до вікна, чи не їде Мілюньо. Аж і приїхав.
Вискочила з мужем перед ґанок. Коні заталапані по вуха, фаєтон ніби зроду щітки не бачив, Мілюньо очі хустинкою втирав, бо по дорозі болото йому аж на голову летіло.
— Але ж бо дороги у вас, дороги! — нарікав, привітавшися зі сестрою і шваґром.. — Я гадав, що вже не доїду. Коло млина то такі ями, що й з роду не бачив.
— Наша повітова рада про пороги не дбає — виправдувався отець Бронський.
— A щоб ти знав, які дороги у моїм повіті. Кажу тобі, хоч яйцем коти! — хвалився гість. Він був старостою у Боснії, заки ще вищого місця в Сераєві не дістав.
— Та лишім дороги, ходи в хату й розгостися — запрошував отець Бронський свого шваґра.
— А! Як бачу, то ви мені цю саму кімнатку приладили, де, бувало, студентом у покійних батьків так радо мешкав, — зідхав гофрат, оглядаючи старі меблі й так добре відомі образи. — Усьо, як було, тільки ми постарілися.
— Постарілися, та не змінилися, — додала від себе їмость і з плачем кинулася братові на груди.
— Чого ж ти плачеш? Не наша вина, що постарілися, такий закон природи.
Вийшла сирота-своячка. Гофрат ж пізнав її, бо бачив ще малою дівчинкою. — Прошу на снідання, — казала паленіючи.
Снідання було, хоч пісне, але смачне. Оселедці, маринована риба, гриби, тощо. Прошу на снідання, — казала, паленіючи, Велика Субота. Розбалакалися.
— Я Мілюню, — казала Бронська — мов нині бачу. Двадцять пять літ тому, отут о, сиділи ми при тім самім столі й пили каву, коли нараз почтар приніс депешу, що ти йдеш до Босні, на війну...
— І пішов — притакнув гість — пішов як резервовий старшина й уже до краю не звернувся. Визначився, "аванзував", із війська перейшов до адміністрації і — засидівся аж до нині.
— А за краєм і за нами не тужив?
Гість усміхнувся.
— Не було коли. Роботи по самі вуха. І то відповідальної роботи в окупованім краю.
— Розбагатів? — кинув буцім мимоходом отець Бронський.
— Ну, так. Не пю, в карти не граю, грошей через вікно не викидав, маю їх трохи.
— А чому не оженився?
— Це вже окрема, як то кажуть, стаття. Може й добре зробив, або я знаю? От, бачите, без жінки, все таки вибрався до вас, а з жінкою, Бог знає, як воно було б.
— Пан Біг краще знає, що з нами робити має — притакнув отець Бронський.
— Але що ви робили? — спитав гість.
І господарі розказували йому про всіх та вся. Слухав, уважно.
— Так воно, так. Дещо я знав із листів, дещо із ґазет, а все ж таки дивуюся, як ви так безвиїздно та безвихідно стільки літ на тім самім місці пересиділи. Мені здається, що я в такому глухому куті не видержав би довго... Хлопська біда, ліси й пасовиська, часом вибори... Semper idem.
_________
Під вечір пішли до церкви, до Плащениці.
Випогоджувалося. — Субота! — казала Бронська. — Хоч на хвилину, а сонце мусить блиснути, бо Матір Божа пеленки для маленького Ісусика сушить.
— Колись так наша мама казала, — пригадував собі гофрат.
Стежечки під ногами підсипали, бо то весна, а весною бочка дощу, а ложка болота, не так, як восени, коли то дощу ложка, а болота бочка.
У церкві позаслонювані вікна, перед іконостасом Плащениця, горять маслом налиті лямпочки, хиляться вітки зеленої ялини, коло ніг Христових лежать віночки білих веснівок, дар сільської дітвори. Люди приходили, молилися, кидали гроші на тацу, Ісус Христос сумовито й розбіжно дивився на них. Гофрат пригадував собі, як то він колись з мамою ходив до цеї самої церкви й навколішках молився перед тією самою плащеницею. Щось давнє, буцім придушене в душі добувалося наверх... Затиралися межі часу й простору, вічність пролітала горою...
_________
У неділю досвіта зібрався й пішов до церкви.
— Панич, старший панич! — шептали люди, пригадуючи собі гофрата, як він ще студентом був. А він пригадував собі деяких старших господарів. Вітався з ними. Але мовчки, бо кругом був такий святочний, молитовний настрій, що боявся попсувати його хоч би тільки одним зайвим словом.
Віддихав тим настроєм, котрого йому так довго бракувало. Почував себе буцім по якійсь купелі цілющій, сильнішим і здоровішим. З головою унирнув у тую цілющу купіль. Про цілий світ забув. Аж як нараз почув "Христос воскрес" і як перший раз дзвони на дзвіниці заграли, ніби зі сну збудився. Хвилину надумувся: де він? Що це з ним сталося? Чи це батько в церкві править?... А де ж мама?... Де рідня? — питався самого себе... І замість відповіді припав смажними устами до зимної землі.
Коли зі шваґром і сестрою на приходство по Службі Божій прийшов — стіл був накритий. Як колись, ще за маминого життя. Ті самі торти, пляцки, ті самі петенетові баби. Шваґер посвятив сир, масло і "всякія сніди", зїли свячене яйце, сирота-своячка подала борщ. Усе було смачне, незвичайне.
— Давно вже я таких добрих страв не їв, — хвалив гість. — Тільки, знаєш, — звернувся до сестри, — одного торта бракує.
— Трикольорового, — відповіла Бронська, а отець Бронський докинув від себе: "вона ще вчера відплакала його".
— Якто відплакала?
— А так що зробити забула.
— А я його сам раз робив — хвалився гофрат.
— Ого!
— А так. Мама хорі лежали. Я приїхав зі школи на свята і всі торти пік, себто ходив з переписами і диктував, а Гануся служниця пекла.
— І вдалися?
— Пpекpaсно, тільки трикольоровий ні.
По сніданню гість передрімався трохи, а тоді пішли знову під церкву, на гагілки. Пocідали на дубові колоди під парканом і дивилися, як дівчата "Жучка" й "Воротаря" виводили, слухали, як гагілок співали:
Через попові лози
Скакали бігцьом кози,
То вгору, то вдолину,
То в рожу, то в калину.
Гофратові здавалося, що це не теперішні, а колишні дівчата співають і він, не теперішній, сідоволосий та огрядний добродій, а колишній, молодий і стрункий студент стоїть під липою і дивиться та любується і співом і розкішними одягами і вродою дівчат — односільчанок. Дарма, що злидні, а не зводиться наш народ, не миршавіє, тримається і — перетриває лихо. Пісня та предківський звичай це один із наших еліксірів, — потішав себе.
Парубки на майдані, під цвинтарем "зола" ішли, дзвіницю будували, стріляли з моздірів. Молодий коваль Микола сільською артилєрією заправляв.
— І війною вони не гидують, — усміхнувся гофрат.
А кругом церкви живим вінком скоро-скоро пробігав різнобарвний дівочий хоровід: "Кривого танцю йдемо, кінця му не знайдемо, то вгору, то вдолину, то в рожу, то в калину".
Дзвони хотіли зірватися з дзвіниці й собі за дівчатами летіти.
Під вечір приїхали сусіди: одні, другі, треті. В хаті стало гамірно й весело. Достойний гість був осередком забави. Згадували минуле, балакали по теперішнє, залітали думками в майбутнє.
Не счулися, коли північ пройшла.
— А завтра до нас — просили одні.
— А до нас післязавтра — запрошували другі.
— А про нас просимо у провідну неділю не забути — казали треті. Достойного гостя запрошували зокрема. Якщо він зволить зробити їм цю велику почесть і приємність.
Розїхалися.
Домашні довго ще сиділи при святочнім столі. Балакали й не могли набалакатись.
— Знаєте ви що? — промовив нараз гофрат.
— Ні, не знаємо,— відповів, усміхаючись, господар.
— Щоб ви так на це сказали, коли б я... — і замнявся.
— Коли б ти що? — спитала сестра.
— Коли б я так купив собі у Вишкірцях на парцеляції дещо поля, побудував хатину й замешкав на старші літа разом з вами? Тут, серед цього народу, серед котрого родився і виріс?
Ще не скінчив, як сестра кинулася до й нього: "Зроби так, зроби!" — просила заливаючися сльозами радости.
— Слово? — простягнув до нього руку шваґер.
— Слово! — відповів рішуче гість.
[Краківські вісті]
20.04.1941