Тарасові Возняку, без якого не постав би ні цей, ні чимало інших текстів, присвячую
I. Клопоти з Галичиною
Існують поняття, які усім начебто й зрозумілі, проте при докладнішому розгляді втрачають однозначність, обриси, а навіть сенс. Вони зачовгані від надмірного вжитку, а водночас ніхто до ладу не знає, що ж із ними робити, на яку поличку поставити і яким дустом кропити. Класичне лихо з царини історії ідей, коли дефініції більше розповідають нам не про зміну парадигми означень, а про поставу тих, хто ці означення формулює, їхній світогляд, цілі, освітній потенціал і ресурси, задіяні для функціонування індивіда тощо.
Слово "Галичина" належить до таких абстрактних конструктів, якими можна оперувати в запальних дискусіях у салонах, на вічах і на сторінках жовтої преси (різновидом цього ґатунку ЗМІ є також ґлямурні ґлянцеві журнали та побрехеньки на телебаченні), але годі спиратися на них у якомусь серйозному дискурсі зі справді пізнавальним прицілом. Ще небезпечніше виходити із цим словом на устах у публічний громадський простір, де ніколи невідомо, як наше слово відгукнеться, а епоха масових комунікацій і не менш масової людини "об’єктивізує" певні системні речі, мимоволі вміщує їх у рамки можливого й доцільного, та попри наші інтенції, неважливо, добрі чи злі, відціджує з інтелектуальних конструктів саме те, що з них слід витиснути, й не більше. І в тому то й річ, що реально неможливо на довготермінову перспективу змоделювати функціонування подібних семантичних вузлів. Те, що "політика – це історія, повернута в майбутнє", насправді лише ілюзія. Ми добираємо з минулого зручний для нас матеріал, вибудовуємо з уламків нові якості, зрештою, воно назавжди залишається нашим будівельним майданчиком. Проте ріка часу завжди викидає несподівані колінця, й ніколи не знати, коли вона накриє нас повінню чи стрімко поверне на рівному місці в цілком неочікуваний бік.
Почну з того, що Галичини ніколи не існувало як окремого суб’єкта історичного процесу, за винятком періоду 1941-1944 років, коли у складі утвореної нацистами Ґенеральної ґубернії екзистував Distrikt Galizien на чолі з призначуваним із Берліна ґубернатором і німецькою урядовою мовою. Іронія історії полягає у тому, що територіально лише Distrikt Galizien відповідав тому означенню поняття "Галичина", яке фігурує у сучасних українських словниках і енциклопедіях, тобто йшлося переважно про сучасні Львівську, Івано-Франківську й Тернопільську області України. Створений декретом Гітлера 1 серпня 1941 року Distrikt остаточно поховав політичну комбінацію Бандери, Стецька і решти молодих і ранніх націоналістичних радикалів, що вони стануть аж цілими творцями новочасної української державності. Фюрер порадився зі своїм відображенням у дзеркалі та власним австро-угорським бекґраундом і зрозумів, що Галичина – не Україна. Хоча, дивовижним чином до складу новоскроєної одиниці включили терени, де українці становили більшість. І водночас відокремили кілька повітів колишнього Львівського воєводства часів II Польської Республіки, штучно прирізаних свого часу до останнього для зміщення етнічно-демографічного балансу на користь поляків. Натомість Волинь увійшла до Reichskommissariat Ukraine, де її статус виявився настільки високим, що не в Києві, і не деінде, а на Волині було уміщено столицю нового адміністративного утворення – в Рівному. Не виключено, що саме в такій конфіґурації ми б найкраще пасували Європейській Унії (жартую, як казав інопланетянин Альф).
Між тим, коли сягнути в дальше минуле, то починаються пекельні клопоти. Галицьке князівство (літописна "Галицька земля"), що існувало у 1084-1199 роках, спершу виділилося в окрему від Києва юрисдикцію, проте пізніше було силоміць приєднане до Волинської землі й стало частиною ширшого Галицько-Волинського князівства. Та навіть без Волині Галицька земля територіально лише частково співпадала із сучасними енциклопедичними описами віртуальної Галичини, позаяк займала північно-східні схили Карпатських гір, верхів’я Дністра, Пруту й Серету , а на півдні її територія доходила до Чорного моря й Дунаю .
Після низки династичних перипетій і ленних трансформацій терени значної частини колишнього Галицько-Волинського князівства упродовж XV-XVIII століть стали називати "Руським воєводством", а знайоме нам поняття вигулькнуло щойно після анексії частини Речі Посполитої монархією Габсбурґів 1772 року. Тоді виникла почварна конструкція Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogtum Krakau und den Herzogtümern Auschwitz und Zator (Королівство Галичини та Володимирії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору). Прикметно, що Володимир-Волинський і Луцьк залишилися поза межами тієї Lodomerien, разом зі значною частиною Волині потрапивши до складу Російської імперії, натомість задля зручності віденських адміністраторів терени новоспеченого Королівства згрупували без особливого врахування етнічних чи релігійних особливостей – у ті "давні добрі" часи вирішальними були фіскальні й логістичні чинники. Втім, чи так уже й багато змінилося пізніше в практиці адміністраторів цієї досі напівколоніальної території? Проте логіка, хоча й химерна (в один ряд були поставлені Галичина, Волинь-Володимирія, Краківська земля і два мізерних князівства зі столицями в містечку Освенцимі та селі Затор!), тут таки була. На час адміністративних реформ Краків формально перебував поза межами свіжонасіченого Königreich, тож найбільшим містом, яке б надавалося для сякої-такої столиці, став волею випадку занепалий і убогий Львів, який лише трішки випереджував, завдяки давній славі та розлогішим руїнам оті Освенцим і Затор. Ну й без протекції Herzog von Zator перед König Galizien und Lodomerien, рівно ж як Kaiser des Heiligen Römischen Reiches, звісно, не обійшлося (знову жартую, всі зрозуміли, що це титули все тих самих найясніших цісарів Габсбурґів).
Жонглювання адміністративними межами "Галичини" купно з "Володимирією" і пересовування їх туди-сюди тривало з перемінним успіхом й інтенсивністю аж до 1944 року, коли після повторної сталінської окупації настали означені архіпіїтом благоденствіє і всезагальна мовчанка, а кордони Європи "стабілізувалися" (це з лексикону одного київського телепня на троні) й "відлилися в граніті" (а це бовкнув один кумедний кремлівський персонаж) за пару кілометрів на схід від Перемишля, але майже за 100 кілометрів на захід від Львова. Усіх зацікавлених історичною географією скеровую до спеціалізованих видань чи бодай Вікіпедії, завдяки яким вони легко зможуть задовольнити свої ниці епістемологічні інстинкти. Я ж спробую поміркувати про невловиму суть абстрактного конструкту зі сфери історії ідей.
II. Винайдення галичан
Для середньовіччя була притаманна система леґітимізації влади, яка вбачала її джерело в невидимій руці Провидіння та особливій генетиці володарів. Князі, герцоги, королі та цісарі довільно перекроювали мапу, запально вимахуючи мечем або сумирно крокуючи під вінець, тимчасом їх підданим залишалося слухняно коритися і бути лояльними супроти Бога й особи монарха, який репрезентував Бога в справах земних. Втім, середньовіччя якось непомітно минулося, хоча й не повсюди, зокрема, воно не вивітрилося зі свідомості широких мас надміру консервативних галичан, тобто тих, хто осмислено чи за інерцією ідентифікують себе зі символічною батьківщиною Галичиною. Реґіональна ідентичність "тутешніх", звісно, надзвичайно поширена в усьому світі, тож годі дивуватися землякам, які пишаються приналежністю до спільноти мешканців прикарпатських теренів. Складнощі починаються при спробі встановити якусь чіткішу кореляцію між просторовою та символічною сферами.
Не буду вдавати, що не читав "Уявлені спільноти" Бенедикта Андерсона, "Винайдення традиції" за редакцією Ерика Гобсбаума й Теренса Рейнджера, монографій Ларі Вулфа та Тімоті Снайдера про Східну Європу чи блискучих есеїв власне на тему модерної Галичини, написаних Ярославом Грицаком (найбільше враження справив на мене розділ "Галичина, кузня ідентичностей" у виданій у Варшаві 2010 року книзі "Ukraina. Przewodnik Krytyki Politycznej"). Це чистосердечне зізнання спрощує моє завдання, адже ті, хто забажають прогулятися риштованнями сучасної історії ідей, зможуть самотужки простежити методологію аналізу практик, які зазвичай прагнуть де тільки можна встановити зв’язок із відповідним історичним минулим, хоча цей зв’язок переважно вигаданий, а формалізоване й ритуалізоване минуле виконує радше цілком сучасну соціальну роль (Е.Гобсбаум).
З точки зору конструктивістів (а саме класиків цього напрямку я згадав у попередньому абзаці в ролі своїх Вергіліїв історичним минулим нашого скромного пекла) переломним моментом у формуванні свідомості спільнот європейців стає XVIII-XIX, а подекуди, у найбільш ведмежих кутках – початок ХХ століття. Під цю пору тренд джерела леґітимності змістився з помазаників на історично сформовані гурти громадян – нації. Тепер законодавців і керівників почали обирати на виборах, отож Боже благословення вони могли отримати в кращому випадку лише постфактум – після перемоги їхньої політичної сили в більш чи менш вільному змаганні. Нова національна ідентичність принесла із собою новий тип історичного міфу та нові ментальні цяцьки, якими в давніші часи ніхто б і не подумав бавитися. Та попри це, конструктор у руках конструктивістів залишився той сам. Отож, пильніше придивимося до процесу конструювання галицької ідентичності. В потенціалі, з урахуванням багатого й бурхливого середньовіччя й не менш бурхливого нового часу, галичани могли стати:
а) третім компонентом чехо-словацької спільноти, або й узагалі чехами : давня і гарна історія Великої Моравії, в складі якої галицькі землі перебували завдяки ратним подвигам Святополка I Моймировича в 891-898 роках, а відтак і власне чеські розклади, коли Вацлав I Окрутний 955 року приєднав богемську спадщину до вотчини Пшемисловичів, а його син Вацлав II 979 року цю спадщину не втримав; прийняття християнства і його грецької культурної парадигми за посередництвом Кирила і Мефодія – хоча й солунських братів, та однак моравських святителів і просвітителів; бойки – богемські аристократи і раса воїнів; тотальне домінування швейківського психотипу в новочасній Галичині etc. Слід зауважити, що блискучі модерні ідентичності ліпили і зі значно убогішого матеріалу, аби, як то кажуть, гроші – див. Саудівську Аравію;
б) угорцями: так само розкішна історична легітимація та мішок прецедентів – майже 60 років (898-955) Галич залишався під владою мадярських кочовиків, котрі саме мандрували на майбутню батьківщину й цілком могли залишитися тут, якби не гори; ба більше, горде Rex Galiciae et Lodomeriae прозвучало за півстоліття до Данила спершу в титулі угорського короля Андраша II (офіційна титулатура від 1205 року Dei gratia, Hungariae, Dalmatiae, Croatiae, Romae, Seruiae, Galliciae, Lodomeriaeque rex), а відтак його сина князя Коломана (1215-1219, той уже був тільки галицьким і володимирським королем), аби потім століттями латентно існувати самосутнім буттям і вигулькнути арґументом при розкроюванні Речі Посполитої наприкінці XVIII століття;
в) поляками: і почасти таки стали, охоче апелюючи до тисячолітньої (принаймні з 979 року та часів діянь полянського князя Мешка, а вже точно від 1349 року, коли король Казимир III силою втілив свої династичні права) політичної традиції у новій вітчизні та привабливої шляхетської (читай, високої, елітарної) культури. Згадаймо, що галичанам співвітчизники зі Сходу й досі дорікають "полонізмами" в мові та підозрюють у надмірній симпатії до католицьких сусідів, що у випадку українських католиків звучить кумедним оксюмороном. До речі, саме в поляків був живцем скопійований український інтегральний націоналізм, проти них же і спрямований своїм найгострішим вістрям – така вже закономірність стосунків найближчих ідентичнісних спільнот: щоб розмежувати вкрай подібні структури, вони мусять максимально навзаєм віддалитися, створюючи враження мало не дзеркальної протилежності, ціна якій – тонка срібна амальгама на скляній поверхні;
г) австрійцями/німцями: тут усе ясно, до всього період формування модерної ідентичності галичан припав саме на часи держави Габсбурґів, лихо тільки в тому, що династія не провадила насильницької германізації, обмежуючись поширенням німецькомовної культури та еклектичних імперських побутово-кулінарних звичок, ба навіть навпаки, стимулювала локальну ідентичність своїх громадян, отож у Königreich Galizien und Lodomerien радше приїжджі австрійці асимілювалися до польської (частіше) та русинсько/української (рідше, але не такий уже виняток) ідентичності, натомість ті, хто свідомо приймав австрійську/німецьку ідентичність, робили це, щоб виїхати відтак на захід імперії й там зробити кар’єру адміністраторів, науковців, журналістів, письменників, композиторів, підприємців чи торгівців;
ґ) юдеями : хоча такий варіант є суто теоретичним, проте були ж юдеїзовані Хазарія чи караїми, а євреїв у Галичині століттями мешкало надзвичайно багато, і лише їхній свідомий опір прозелітизмові, закритість кагалу та "галицькі злидні" завадили, як на мене, подібному розвиткові подій. Потенційно така спільнота була би надзвичайно впливовою і могутньою, зважаючи на роль, які відіграли євреї-вихідці з Галичини в розвитку європейської та американської науки й культури та формуванні й функціонуванні найуспішнішого національного проекту усіх часів і народів – держави Ізраїль;
д) росіянами: тим більше, що для цього офіційні Петербург, а відтак Москва, докладали гігантських зусиль і витрачали на це прорву грошей, та й російська культура була і є вкрай привабливою, а східнохристиянська традиція, якщо її вміло загосподарити власне як християнський концепт, а не убогий політичний симулякр у новочекістському стилі, може, як і століттями до того, залишатися осердям духовного самоусвідомлення галичан. Особливо виразно тенденція до зсуву в бік російської ідентичності далася взнаки в часи домінування на галицькому політичному полі консерваторів-русинів, які після 1848 року практично заклали підвалини модерних локальних політичних, громадських, наукових і культурних інституцій, які пізніше тільки завдяки харизмі Грушевського й Франка транспонувалися для ужитку іншої ідентичності. Втім, поки що не склалося через надмірну брутальність і навіжений авторитаризм усіх російських володарів від Петра Романова до Владіміра Путіна, хоча тема переходу галичан до російської ідентичності аж ніяк не закрита, особливо серед тих із них, хто утік за довгим рубльом на терени "матушкі Расєї" або кілотоннами споживає попсовий російський продукт на рідних теренах;
е) русинами: тобто окремою нацією, такими собі словенцями або хорватами східного слов’янства, окремішніми завдяки греко-католицтву, латинській абетці, мові високого штилю, сконструйованій лінгвістами на підставі місцевих діалектів чи книжного "язичія", культурній традиції, виплеканій переважно на окцидентальних, а не орієнтальних зразках тощо. До речі, вагомого удару по цій потенційної лінії завдав вибір Леопольда фон Захер-Мазоха, який вирішив стати німецькомовним, а не русинським письменником, – якби у русинів спалахнув талант на міру Тургенєва і Мопассана, це дало би вагомі аргументи на користь такого культурного вибору. А смертельного удару цій потенційній можливості завдав Іван Франко, який свій рівний Бальзакові, Золя, Верленові й Рільке талант віддав на службу українській ідентичності. Загалом, момент було втрачено, і якщо русинська нація таки колись постане, то хіба на підставі людського й культурного субстрату лемків, до якого буде прищеплено компоненти високої культури західнослов’янських традицій. Втім, ніколи не кажи ніколи. Пару харизматичних геніїв, пару мільярдів доларів бабла, парасолька безпеки з боку сильних і успішних сусідів, і все можна сконструювати якийсь Люксембург чи Монако.
Легко зауважити, що всі вищеперелічені соціокультурні паттерни, навіть якщо і втілювалися в життєвому виборі окремих індивідів чи груп мешканців Галичини, були в ХХ столітті брутально обрубані тоталітарними й авторитарними режимами або всохли через брак ресурсів – матеріальних і людських. Це, звісно, не ворожить, наче так воно і залишиться в майбутньому, – що б там не казали премордіалісти й казенні патріоти про "історичну справедливість" і "прадавність української землі Галичини". Але фактом залишається цілковита перевага стійкої кореляції між локальною галицькою та національною українською ідентичностями .
Я переконаний (хоча для розгорнутої аргументації довелося б написати чималеньку книженцію), що український ідентичністний конструкт був створений харківськими, полтавськими та київськими інтелектуалами в першій половині XIX століття, щоб наприкінці його успішно прийнятися на пісному галицькому ґрунті, де йому добре повелося під сонцем габсбурзького лібералізму. Відтак українство бурхливо розрослося в першій половині ХХ століття, рясно удобрене кров’ю убитих представників інших конкурентних версій ідентичності, а водночас самих українців. Українське самоусвідомлення галичан, вкарбоване в їхню свідомість спільними зусиллями романтиків із "Просвіти", "прагматиків" із СБ ОУН і контрпропагандистів із КПРС, стало таким константним, що перевищує тривкістю самоусвідомлення тих, від кого галичани перейняли свою ідентичність не далі, як сто років тому.
III. Креативна вартість концепту Галичини сьогодні (і завтра)
Модерний тип леґітимності, породжений волею мас, зіграв із українством лихий жарт. Маючи до диспозиції винятково етнографічний матеріал і свідомо дистанціюючись від культурної та історичної спадщини еліт, "колективний Грушевський" заклав у підвалини українського проекту цілу низку вад, які знижували його конкурентоздатність і перешкоджали протистояти викликам мінливого світу. Це не значить, що український проект приречений, – йому лише потрібні певні корективи. Однією з них, а точніше інструментом впровадження такої корективи, може стати віртуальна Галичина.
Йдеться про мислевірус, тобто імплантацію в ментальну тканину українського національного проекту структур, витворених у межах галицького креативного простору. Такий процес уже триває, свідченням чого є і унікальний соціокультурний імідж Львова (в тому числі, коли йдеться про українську поп-культуру), і багатолітня діяльність журналу "Ї", і "лучуківка", і "Дзиґа", і бурхливе мистецьке життя, де витворені цілі пласти "галицьких" за духом явищ.
Водночас, небезпеку галицького мислевірусу для пострадянської України чітко усвідомлюють агенти впливу Кремля, згуртовані навколо компрадорського політичного покруча – т. зв. Партії регіонів. Усупереч задекларованій назві, ця партія є промотором уніфікації, знищення локальних "родзинок" і позбавлення територіальних громад засобів до існування, щоб у такий спосіб змусити їх прийняти убогу чекістську версію російського націоналізму (з правдивим російським націоналізмом різниця в одну хромосому – як у недужого на синдром Дауна зі здоровою людиною). Звісно, "понуре лайно" – дуже привабливий продукт, особливо, якщо за нього ще й приплачують, але довго ним годуватися неможливо. Отож, скоріше рано, аніж пізно, потенціал галицького мислевірусу таки зіграє свою конструктивну роль.
Галичанство сьогодні – це відкритість до європейського Заходу, а водночас глибока вкоріненість у християнській традиції, природна націленість на структури громадянського суспільства, але конче в поєднанні із демократичними практиками та дискурсом правової держави, перевага форм високої культури, які черпають серед іншого з потенціалу етнографічності, проте уміють порадити собі в конкурентному середовищі "світу широкого", сиріч ґлобалізації.
Може трапитися і так, що мислевірус Галичини породить небачену мутацію, нову якість, про яку нічого ще не сказали нині футурологи. Пропорції ідентичностей сто років тому були іншими, а двісті років тому – поготів. Темпоральність сучасного світу наче з ланцюга зірвалася, але на це нічого не порадиш, як і на дію фізичних чи хемічних законів.
Ці, наче й банальні речі, слід повторювати раз-у-раз, бо ані Україна, ані світ їх досі не засвоїли. Відтак, одне з двох – або засвоять, або ні. Але я, принаймні, dixi.
Розширена версія тексту, раніше опублікованого в "Ї" (число 64); http://www.ji.lviv.ua/n64texts/pavlyshyn.htm
11.02.2013