Українському Заходу не дають спати історії з Дикого Заходу. І дуже ймовірно, що десь поміж нас ходять ті, хто має стати Петом Ґарретом.  

У Галичині триває бум на закордонні паспорти. В усіх місцевих відділеннях Міґраційної служби України шалені черги. Люди сомоорганізовуються, складають письмові списки і пильно стежать, щоб у кабінет прийому документів поза цими списками не проліз хтось зі «своїх». У Львові охочі отримати закордонний паспорт навіть викликали до відділення МСУ на вул. Залізничній представників Правого сектору, і ті з бітами в руках встановлювали там порядки. Помогло. Службовці прийшли до тями й відтоді не вважають одних рівнішими за інших.

Єдиноутробним Вачовскі (один з них ще залишиється братом, а другий — вже щось майже подібне до сестри) пасувало б зацікавитися подіями в Україні і зробити щось на кшталт «Матриці». Тільки краще.  

«Жодної копійки окупантам!» — під таким гаслом свідомі українці вже місяць бойкотують товари з Росії. Очевидно, що найактивніше до акції поставилися в Галичині. Дії російських військовиків у Криму та загроза вторгнення їх на материкову частину України зробили свою справу — в супермаркетах покупці уважно вчитуються в написи дрібним шрифтом на упакуванні вподобаних товарів, аби дізнатись, де їх виготовили, й носять в кишені календарики з переліком російських торговельних марок, які прикидаються «імпортними», щоб випадково не помилитись у виборі.

Українська Галицька Асамблея не має кому віддати ті $100 тисяч, які ще на початку лютого пообіцяла виплатити особам, які зголосяться з інформацією, що допомогла би знайти та засудити вбивць львів'ян Юрія Вербицького та Романа Сеника. Вербицького, нагадаємо, пораненого на київському Майдані, разом з Ігорем Луценком викрали зі шпиталю й вивезли в ліс. Згодом Луценко, на щастя, знайшовся живим, а от Юрій Вербицький, на тілі якого виявили явні сліди катувань, загинув.  

Відгомін кримських подій та все ще актуальна перспектива війни з Росією, дещо приглушує «гул у вуликах» галицьких міст. Загальна тривога, яка нависає над усіма нами розсіює увагу й не дозволяє сконцентруватися на тому, що відбувається під носом. А варто було б, оскільки тим часом у перших кроках реалізовує себе на місцях нова влада. «Z» довідався як це відбувається на Тернопіллі.     Кадри перехідного періоду    

Війна — це там, де убивають. Жінці на війні місця нема, бо жінка є для того, щоби життя давати, а не відбирати. Образ жінки-берегині міцно засів у свідомості нашого досить-таки консервативного суспільства, але навряд чи він тепер узгоджується з дійсністю на 100 відсотків. Останні події в Україні довели, що жінки не вдовольняться вже навіть роллю того, хто подає набої, — жінки самі будуть стріляти. І наші галицькі пані цю тезу доводять.  

Західна Україна має якісь свої, тільки їй притаманні, особливості. Тут піклуються про флору, але й сильно не люблять людей, що завжди мають пару тузів у рукаві.  

Виправдальний вирок підданному Королівства Марокко, якого звинувачували у вбивстві відомого львівського лікаря Фрайфельда, спричинив величезний резонанс у суспільстві й загострив увагу і до нововведеного інституту — суду присяжних, і до судової системи загалом.

Спостерігаючи за постреволюційними кадровими рішеннями щодо розмаїтих державних посад на Львівщині, переконуєшся, що здатність українських лідерів національно-демократичного спрямування наступати на ті самі граблі межує з клінічним мазохізмом. Таке враження, що кілька місяців протестів за зміну та перезавантаження країни були просто фантомом, а рядові бійці Майдану, які найбільше тих змін вимагали, перетворилися для нової влади в більмо на оці, яке заважає їм переможно вирулювати.