Туристи, котрі відвідують Західну Україну завше відчувають великий дисонанс, коли після огляду Львова чи Чернівців потрапляють в провінційні містечка. В них усе найцікавіше можна роздивитися за годину, а той пів, коли ж у Львові деякі туристи на огляд одного будинку витрачають більше часу. Тому в такі містечка майже завше заїжджають тільки проїздом, на шляху до якоїсь цікавішої точки.  

  Не так давно в рекламі «Вольво» знявся бельгійсько-американський актор Жан-Клод ван Дамм. У ній ван Дамм сідає на шпагат між двома вантажівками під час їх руху. Український сегмент інтернету не міг пропустити цю подію, і мережу одразу заполонили фотожаби-пародії, де ван Даммом уже став Янукович, що сів у геополітичний шпагат між Європою та Росією.  

Чим є наші міста? Чим, окрім суми комунальних та побутових проблем, дивних людей, здебільшого непривітних, та різних дрібниць? А є вони тим, що все ж вносить певну константу в наші топоси, попри усю їх нестабільність. Вони є місцями пам’яті. Містами пам’яті.    

  Мешканці міст часто сприймають свої населені пункти як щось стабільне. Як константу, нічим не порушену й тривку. Як щось, що од початку було саме таким, з усіма цими будинками, вузькими чи не дуже вуличками, бруківкою чи кривим асфальтом. Як уже кому пощастило. І лише одиниці замислюються над тим, що все насправді не так. Що простір міста колись був зовсім іншим. Хтось, читаючи старі краєзнавчі книги. Хтось, пам’ятаючи, що ще не так давно, у минулім столітті все мало зовсім інший вигляд.  

Що найкраще визначає зло? Dubito ergo sum, але зло визначається через добро, бо, якби не було зла, то що ми би знали про добро...