Галичина – се не лише стан душі. Вона не тільки в голові та крові. Кождою галичанкою та кождим галичанином ще підкеровує невидимий тріумвірат, котрий складається із диктату мови, запахів-смаків та ритуалів.
Галицьке «тайтаке» – фраза на всі випадки життя. Локальне несвідоме. Чергова невизначеність. Галицька загадковість. Словесна ритуальність. Гасло, універсальний код, аби розпізнавати своїх і могти їх здихатися
В одну мить дороги Європи й небесні простори світу заполонюють каравани, котрі прямують до Галичини. Вони везуть наш люд домів. Везуть, ніби свідків, котрі бачили, що там Христос Воскрес, тому і в нас диву так само бути
Люди підлаштовують своє життя під соцмережі. Прогинаються під них, впадають в залежність. Закликають інших жити яскравим різнобарвним життям, а самі замикають себе в цій зоні комфорту однотонних профілів.
Найважчі часи – посередині між Різдвом та Великоднем. Між відчуттям чуда та надією. Провалля поміж двох рятівних берегів. Різдво маємо на розпутті, аби підбадьорити нас дорогою. Великдень ж – се логічний підсумок цієї складної доби.
Історію цієї країни слід розповідати в потягах. В потягах робити дурниці та потягах Укрзалізниці. Власне, в потягах її історія й розгортається, розгойдується й постає.
Освальд Шпенґлер на початку минулого століття прогнозував Європі занепад і ймовірність приходу їй на зміну нової цивілізації – російсько-сибірської. Коли виявилося, що справи в Старого Континенту не такі аж погані, Кремль вирішив пришвидшити настання присмерку Європи.
