Соборування рухом

Було, як завше, людно, ми продиралися крізь натовп, що рвався зі своїх вагонів до ескалаторів, немов на прощу. Майже у всіх були великі спортивні та клітчасті сумки, а ще – всі мали свої запахи.

Мусів купити квиток додому, а Сашко просто їхав зі мною за компанію. Вдало проманеврувавши поміж люду, ми видерлися на ескалатор одними із перших. На деякий час запах зник, але вже на поверхні дуже швидко нас наздогнав.

Від запахів, що доносилися від народу на виході зі станції метро «Вокзальна», виникало мимовільне бажання, якщо не відправити всіх цих людей в баню, то, як мінімум, хотілося прийняти душ самому і то якнайшвидше.

Те, що заліпило нам в носа, мов боксер добрим хуком справа, не було якимсь єдиним «ароматом», радше їх дикою сумішшю, прямо тобі «всі аромати Франції в одному флаконі». Пахло усім на світі: немитими тілами та митою підлогою, проспиртованими чоловіками та дорогими жіночими парфумами, свіжими газетами та штучними квітами, старими перекупками та молодими студентками, шаурмою та київськими тортами, макдональдсами та смаженими чебуреками, бензином і каналізацією, людськими випорожненнями та молочними продуктами, болотом та вологими серветками, врешті київським вечором та початком літа.

Ці запахи зависали в повітрі, мішалися між собою, обмінювалися молекулами й чіплялися до людей, щоби вирушати в нову дорогу, там зависати в повітрі, змішуватися з іншими і так по колу, і так далі, і тому подібне.

І тут зрозумів, що жодне місце України так не свідчить про її єдність, як київський центральний залізничний вокзал. Саме тут відбувається не якась міфічна спільність, а процес правдивого єднання Заходу та Сходу, Півночи та Півдня, завдяки Центрові та столиці, цей правдивий акт соборности. Ім’я йому – єднання запахом.

Проте не ароматом єдиним воно тут відбувається, адже сюди з’їжджаються люди зі всіх реґіонів країни і з собою привозять свої аромати. Запахи одеського ринку та львівської Полтви впереміш із кавою, кримських пляжів та важкого повітря міст Донбасу, аромат карпатських лісів та боліт Волині. А ще ж запахи немитих тіл жебраків та трудяг, котрі з’їхалися з усіх усюд.

Прибули сюди тому, що Київ – серце країни, що задає їй ритму. І в цьому ритмі добре прослуховується стукіт залізниці. Тут, на станції Київ-пасажирський, пересікаються всі маршрути, сюди з’їжджаються потяги з усіх куточків України.

Деякі поїзди витворюють на шляху свого слідування настільки химерні фігури навмисне, щоби втрапити до столиці. Наприклад ті, котрі їдуть зі Львова в бік моря. Часто вони відвідують столицю, декотрі ж повертають на Південь у Білій Церкві, не доїхавши лиш кілька кілометрів.

Це химерне складання маршрутів є теж тим, що єднає українців, але тільки трохи в іншому вимірі. І вимір цей – Укрзалізниця, якщо бути точнішим – нелюбов до неї, якщо не сказати ненависть. До цієї дибільної бюрократії, до цього неймовірного «сервісу», до цін, до славнозвісного «комфорту», до «вдало» складених розкладів і аж до самих потягів (хоча і в цьому випадку кортіло поставити лапки).

Куди б ти не їхав, де б не стикався з цим державним монополістом: у Львові чи Луганську, Ужгороді чи П’ятихатках, Жмеринці чи Мелітополі – Укрзалізниця – свято, що завше з тобою. Вона в працівницях довідки, що хамлять та провідниках, котрі будять за дві години до пункту прибуття; в вологій брудній білизні та роздовбаних вагонах; спиляних на тендерах грошах і вкрадених запчастинах; в запізненнях потягів та неповерненні при цьому грошей за квитки, в касах, котрі всі й водночас закриваються на обід чи перерву та охороні вокзалів, що кришують бомжів та жебраків, в тупому менеджменті та смердючих туалетах (ви помітили – і знову запах?).

В українських чиновників немає розуміння, що транспорт означає рух країни. Символізує її поступ, модель пересування та вектор слідування. Від того, як держава рухається: як певно, на якій швидкости і в якім напрямку – вкрай залежить, якою буде її майбутнє.

Точно так само залежить все й від домінантности основного виду транспорту, себто, чим саме країна, через своїх жителів, надає собі руху. В нашім випадку – це потяги та Укрзалізниця. І це в державі, котра творить найпотужніші літаки та виводить чужі ракети та супутники в космос. В цьому є щось вкрай нездорове.

Але важливу роль грає не лише сам вид транспорту, а й його стан. Те, як рухаються наші потяги, який сервіс в них надається, як вони виглядають – по цьому можна зрозуміти, як ми живемо. Такий собі зріз культури за національним видом транспорту. І закуплені попередньою владою до Євро Хюндаї були та й залишаються вкрай чудовою метафорою наших подорожей. Ця бутафорія руху, ця спроба закордонним брендом замазати всю недолугість системи, котра в них врешті-решт проявилась чи не найкраще. І вершиною цього ідіотизму було два моменти: як звичайний паротяг пхав взимку «здохлий» Хюндай і те, як потяг нашого виробництва обганяє це корейське диво техніки, а потім ще й за це звільняють людей, котрі допустили обгін.

Прикметно, що вперше думав про таке «єднання через нелюбов» в Донецьку. То було два роки тому, ми поверталися з харківського Йогансен-фесту й вирішили: раз уже в цих краях – мусимо відвідати столицю Донбасу.

Там якраз до Євро реконструювали залізничний вокзал, все вилизали, поставили ескалатори на спусках до платформ. Але бюрократії та ідіотизму не подолали, бо й не хотіли того робити. Хтось із пасажирів якраз жалівся на те, що заплатив за Хюндай, а їхав звичайним нічним швидкісним за ті ж самі гроші.

А ще тоді спеціально під футбольну першість відкрили новий термінал аеропорту в Донецьку. І не менш прикметно, що зараз він ущент розбитий. Так само ще в травні відбувалися перестрілки біля місцевого залізничного вокзалу. Терористи бомблять летовища, знищують колії, підривають мости, по котрих прямують потяги, затримують їх, збивають авіацію, бо прекрасно розуміють стратегічність усього, що пов’язано з транспортом й рухом.

Всім цим вони гальмують Україну, не хочуть, щоби йшла далі, роблять все, аби зупинити її, змусити залишитися біля розбитої колії, хочуть запхнути в розбомблені ангари, відправити на запасну колію, знищити все, що приводить її до руху.

Тут таке поле для метафорики, в транспорті стільки місткости, бо тут усе: й Україна двох швидкостей, і євроінтеграція, і модернізація, і клятий Путін-«...ла-ла-ла» і весь сенс ДНРів та ЛНРів, і Донбас, і майбутнє, і минуле, і, головне, – теперішнє. Бо все це тепер, в наш час, за нашої пам’яти, саме зараз кремлівські карлики хочуть позбавити Україну можливости руху. Хочуть, аби вона так і зависнула в геополітичному шпагатові між минулим й майбутнім, між Сходом та Заходом, між вчора і завтра, між консервацією стану та реформами, між ностальгією та сподіваннями, між поганими спогадами та буйною уявою, між втраченим шансом та новою спробою, врешті-решт між Росією та ЄС. І хочуть того зависання так сильно, що не зупиняються заради цього ні перед чим: вбиваючи, ґвалтуючи, катуючи, підриваючи, пхаючи з усіх сил палки в колеса (і знову рух), що сильнішає з кожною миттю розуміння правильности обраного нами напряму слідування, цієї станції прибуття, кінцевого пункту свого прямування.

І поки ще всі колії не зірвані, поки Донбас остаточно себе не ізолював, Україна продовжує єднатися на київському вокзалі. Тепер трохи по-іншому, ніж до того, бо крім всього іншого, ще чути дух страху та надії, тривоги та неспокою, запах вогнища й пороху.

Там зустрічають переселенців і вояків, з квітами й пропозиціями житла чи роботи. Одних із надією, що їм більше не доведеться повертатися на Схід, а інших, що зможуть повернутися додому і жити, як до того. Одні шукають спокою та можливости перечекати трохи, поки ситуація не налагодиться, інші – ловлять короткі миттєвости зустрічі з рідними, поки знову не мусітимуть їхати на війну.

Там проводжають, обіймаючи і вдихаючи на прощання запах, щоби запам’ятати його якнайдовше. Там запам’ятовують рух, щоби втримати в пам’яті кожен порух м’язів, певність ходи та непевність мови.

Так Україна знов єднається, цим обміном думок, запахів, запам’ятовуванням облич, локацій, рухів. Після війни її ж мають єднати силами і фінансами тих, хто поруйнував ту крихку спільність: сепаратистів і їх спонсорів, принаймні тих, хто з нашого боку кордону.

Хай усі полонені терористи на виправних роботах рівняють колії, відновлюють мости і будують нові, щоб мати усвідомлення, що зруйнувати в рази легше, ніж відновити чи створити. Серед них обов’язково має знайтися місце усім штепам, ахметовим, колєсніковим, симоненкам, губарєвим, гіркіним та іншим царьовим. Хай надають руху тому, що хотіли зупинити. Хай спокутують скоєне. Хай подавляться врожаєм своєї війни.