Одразу заспокою – канібалізму в тексті не буде. Можливо, когось тим й розчарую навіть. Йтиметься ж про те, що спільного між їжею, батьками та Батьківщиною?
Під час котроїсь чергової своєї подорожі, поруч зі мною в потязі їхала пані з дитям, що лиш вчилося промовляти перші слова, котрі радше скидалися на недбало зібрані докупи звуки. Воно тягнуло усюди руки, все бажало обмацати і загравало, весело усміхаючись, до сусідки по купе, що в той час теревенила з його матір'ю.
Коли маля бачило якісь продукти, то його очі округлювалися й більшали, а з рота ледь чутно виринало слово «мама». Як почув це вперше, то подумав, що воно просить поїсти, коли вдруге – вирішив, що дитя так бажає привернути увагу жінки, котра забалакалася з сусідкою. Проте вже після третього промовляння пані сама заходилася пояснювати, що маля на все їстівне каже «мама».
І воно ж правдиво так, що мати для дрібної дитини, котра абсолютно не може обійтися без сторонньої помочи, – не тільки джерело любови, турботи, неусвідомленої певности, а й їжа. Той рефлекс і потреба з найнижчого щабля, котрі необхідно задовольняти першими.
Проте це промовляння дитини, це несвідоме нарікання їжі «мамою» й сприйняття мами як «їжі» має куди глибше значення. Вже навіть тоді, коли ненька перестає годувати свою дочку чи сина грудьми, вона все одно продовжує давати їм їжу, готувати для них. Якщо брати глибше і трохи в бік, то годувати можна не лише продуктами, себто матеріальною їжею, а й духовною. Не дарма ж кажуть: «ковтнув книгу за одну ніч».
Так само це стосується не лише мами, а й уже всієї сімєї, передусім тата, а ще сестер/братів, бабусь/дідусів та інших рідних. Врешті-решт, батька часто називають «годувальником», хоча ця теза й містить певний ґендерний стереотип.
Головними ж все одно залишаються батьки. Поїдання їх продовжується з віком, коли кажуть своїм дітям: «не їж мені нерви» (а хто ж їх не їв?) чи, при конфлікті, «ви мене з'їсте». Проте рано чи пізно має прийти розуміння, що батьки – не продукти, не їжа чи її джерело, не ті, від кого можна вимагати грошей чи якихось матеріальних забаганок, а хтось куди важливіший. Ті, кого любиш за те, що вони є, а не тому, що допомагали спинатися на ноги чи підтримували в ті моменти, коли здавалося, що от-от впадеш.
Спільний корінь слів засвідчує якусь їхню співпричетність та близькість. Так є й зі словами «Батьківщина» та «батьки». Тому своїй вітчизні точно так само можна «їсти нерви», вважати її лише їжею і завше тобі чимось винною. Так зараз роблять сепаратисти на сході країни, котрим не вдалося перерости проблемний підлітковий вік, коли батьки – вороги, що тебе не розуміють, коли виникає конфлікт поколінь і здається, що весь світ проти тебе.
Ці діти (мешканці Донбасу) потрапили до поганої компанії юродивих сусідських нетямущих дітиськ і намагаються відкусити собі шматок від цієї країни. Як колись співав бард Анатолій Горчинський на слова Миколи Луківа: «Вони – прозріють, але пізно буде…». Тому наше завдання, себто інших дітей країни, що не потрапили під вплив сусідів-гопників, привести до тями своїх братів та сестер. Інше питання – як це зробити, бо ж насильно милим не будеш?
Як тільки в містах Донбасу стане спокійно – мусимо перейти до справжнього діалогу простих людей між собою – зі Сходу та Заходу, Півдня та Півночи, Центру й столиці. Тільки, щоби це могло справді трапитися – Донбас має сам багато чого вирішити. Передусім, чий голос він хоче, щоби був почутим? Росії та Путіна? Ахметова та Єфремова? Бандитів та головорізів, котрі бігають їхніми містами зі зброєю в руках та займаються мародерством? Дякуємо, вже чули. Коли мешканці цього краю між собою з'ясують, що вони намагаються нам сказати, коли самі зрозуміють, що їм конкретно потрібно, й навчаться не тільки чогось вимагати від інших, а й вміти чути всіх, з ким начебто ведуть бесіду, – тоді врешті діалог стане можливим.
Проблему треба проговорити і вирішити, а не заговорити, як завше. Ми маємо зробити все, щоб не допустити повторно такого ж безглуздя, яке триває зараз. І зробити те найпростіше, подорожуючи, пізнаючи світ довкола себе, як це робить маля, котре врешті на власні очі бачить, як з'являється їжа, як вона потрапляє до столу, яка роль в тім його чи її батьків. Не через картинку з телевізорів, не через чужі спотворені переповідки, а уздріти все своїми очима. Після того ж вибір має бути за ними.
А ще мусимо перестати розглядати нашу Батьківщину як харч. Люди завше багато вимагали від України і так мало робили для неї, час віддати сторицею. Ми вже достатньо підросли, щоби самостійно піклуватися про свою країну. А поки що Донбас має розібратися сам у собі.
02.06.2014