Уявна республіка Між

Для означення простору краще послуговуватися тими засобами, якими вам це вдається робити найкраще. Комусь добре працювати з скульптурами, комусь – із ландшафтом, інші можуть передати сенс локацій у музиці, декотрі – в рисунках, дизайні чи архітектурі. Врешті-решт, це можна робити не лише послуговуючись мистецтвом, а й використовуючи науки: геометрію, біологію, географію, математику, хімію, картографію, економічну кібернетику, фізику, геологію, орнітологію, політологію, психологію чи навіть психіатрію.

Можна вдатися й до чогось більш екзотичного й спробувати щастя в вулканології, метеорології, графології, біхевіоризмі, арахнології, мікології, гідрології чи вексилології.

Можна випробувати навіть різні псевдовчення й кинутися для означення простору в щось далеке від науковости – в астрологію та хіромантію, в фен-шуй та вай-фай, в піар та рекламу (тільки не треба переконувати, що це не чергове шарлатанство), в жидо-масонство та панібратство, в карти Таро та у викачування яйцем.

Кожен може обрати те, що найбільше приходиться йому до смаку. Я ж віддам перевагу простій філології, себто словам.

Майже для кожного топосу можна підшукати якесь таке вдале словечко або словосполучення, котре коротко й містко пояснюватиме його природу чи дасть таку-сяку характеристику. Ми знаємо багато із них, просто вони стали настільки банальними й звичними, що свідомість не одразу їх вловлює. Ба більше – вони давно уже втратили свій первісний сенс, і вже не вказують на якусь характерну рису цієї локації, а просто слугують синонімами, щоби уникати в текстах тавтологій, хоча хто-зна, що насправді краще. Деякі ж, попри все, досі зберігають своє початкове призначення.

Усім ще з шкільного віку відомо, що Рим – Вічне місто, Англія – Туманний Альбіон, Львів – місто Лева, Нью-Йорк – великий мурашник, а Київ – місто каштанів. Багато років всі повторюють ті ж самі сентенції, лиш час до часу міняючи в них місцями, щось зовсім трохи додаючи чи відбираючи. Це все означає лиш одне – потрібні нові слова, ще не такі затаскані, свіжі, красиві або й не дуже, а головне – влучні, котрі добре пояснюватимуть природу того чи іншого простору.

Здебільшого в таких випадках послуговуються іменниками чи прикметниками, куди рідше – дієсловами. Часом ще вигадують слогани і роблять із того брендингові кампанії, ліплячи потім все те, разом з графічним знаком, на футболки та іншу сувенірку. Проте не ставимо собі такої мети.

Якщо шукати найкраще означення для Галичини, то всі ці варіанти не підходять. Тут потрібне щось засадничо інше, не таке банальне й куди місткіше, ніж видається на перший погляд. Щось зі службових частин мови, наприклад прийменник. Так-так, прийменник і я навіть знаю який. Це слово  «між», або «межи».

Між – це щось, що посередині, щоб не сказати щось посереднє. Щось, що ні туди і ні сюди. Щось, що вказує на якусь невизначеність. Щось, що натякає на якусь межу. Межу, яку собою означує, якою врешті-решт і є. Кордон. Пограниччя.  Щось, що зрозуміти можна лише народившись, якщо не тут, то на якімсь вкрай подібні пограниччі. Щось, що спробувало вмістити в собі усі риси, втягнути, як губка все, що погано лежало і на що ніхто не претендував, або й претендував. Себто все, що знаходилося в найближчому просторі. Поєднати непоєднуване, вдавати вдаване, переінакшити переінакшене, реставрувати відреставроване, обманути обманутих, начепити на себе все, що лиш можна і що не можна теж начепити. Від цього така кітчовість та карикатурність Галичини. Галичина – це еклектика: стилів, смаків, візій, поглядів, думок. Галичина – це мішанка: мов (руско-польско-украйонсько з італійськими словечками від цьоці Галі з Палермо та німецькими віденсько-підгайчицького від прабабці Зосі), крові, доль та історій.

Галичина – це вдавання, вдавання із себе того, чим чи ким ти не є. Вдавання порядности та набожности, котре нібито засвідчується походами до церков. Вдавання свого панства по поверненню з різних там італій. Вдавання, що тобі нІчого вдавати. Вдавання зацікавлення при розмовах з чужими людьми. Вдавання зацікавлення їх справами. Вдавання, що цікаві власні справи. Загадкою залишається лише те, чи це вдавання не є ні чим іншим, як тим ж таки вдаванням.

Як порядний прийменник «між-Галичина» вказує на відношення між предметами, на час і простір. На хронос і топос. Тому для між-Галичини так важлива ця властива прийменникові «між» особливість належати просторові та часові. Заберіть у неї цих двох і чого вона буде без них варта? Вся її історія, все, що стосується її пихи – все се напаковане до самісінької гори простором й часом, простором й часом, простором й часом і так в ще кілька шарів.

Проте не лише простором й часом обмежується се чудове слово «між». Йому, як підказують тлумачні словники, ще йдеться й про «об’єктні» та «означально-обставинні» відношення. Себто Галичина, як порядна мама, мусить знати все: не тільки коли і де, а ще з ким, як то виглядало (чи бува порядно?) і за яких обставин то все ся стрясло, тобто відбулося. Але, якщо бути точнішим й дотошнішим, між-Галичина не задає питань і не чекає відповідей, а вказує на це все, вона вже бере у всьому цьому участь, бо мусить ці відношення собою виражати. Мусить бути в центрі подій, навіть будучи на периферії.

Тому «між» може означати як середину, центр, так і марґінес, в нашім випадку – ще й водночас. Сіра зона. Золота середина. Біла пляма. Щось третє. Або навіть півторашне. Означати якусь точку відліку (Рубікон), позначати лінію, бути цією самою лінією чи цією самою точкою відліку.

«Між» може вказувати на відносність. Відносність порівнянь відстані та різниці між чимось чи кимось.

Цим усім Галичина приречена на порівняння, бути виміром між чимось і чимось, або чимось і нічим.

Молдавани жартують про себе, що «молдаванин» – це не національність, а стан душі. Подібно Галичина – це не країна, це навіть не простір – це середовище. Приречене бути поміж когось, себто розділяти усе з двома, а то й більше: людьми, часами чи локаціями. З «йменнями», «при» яких завше мусить бути, від яких залежне, без яких ніщо і не має ніякого змісту, як будь-який порядний при-йменник.

Від своєї межевої природи й усе, що знаходиться в просторі цієї уявної республіки Між так само знаходиться десь глибоко посередині: між містом і селом, між католиками і православними, між християнами та язичниками, між поляками і українцями, між бідністю і дорогими забавами, між латиною та ієрогліфами, між Заходом та Сходом, між Європою та Азією, між Ордою та Річчю посполитою, між Польщею та Московією, між Австро-Угорщиною та Російською імперією, між Союзом і Третім Райхом, цивілізацією і Третім світом, між Волинню а Буковиною, між рідним домом та заробітками, між Західним Бугом, Прутом, Дністром та Збручем, між лісом та степом, між горами та низовинами, між  Балтикою та Чорним морем, між москвофілами та народниками, між лібералами та націоналістами (чи то ліберастами та нациками, як вони, люблячись, йменують одні одних), між, між-між-між.

Здається, хтось невидимою рукою поверх цього краю провів якусь лінію поділу всього на світі (не дарма частина Галичини залазить на ПОДІЛля). Ну, нехай не всього, але, принаймні, того найближчого світу так точно. І поселив там стежити за всім людей-галичан, такий собі народець-прикордонник, котрий за тотем чи оберіг мав би мати межу.

Галичани завше знали, що найбільша цінність саме в межі, тому деякі їх родинні судові війни «за межу» тривають ще з часів бабці Австрії. Вони передаються в спадок разом із заповітами та хатами, передаються статевим шляхом та кров’ю, одразу зашифровані в ДНК та метричні книги при народжені й смерти. Ці війни тривають за яблуні та за п’ять колосків жита, за рядок картоплі та за помідорки, за бурячки та за шматок плоту, за фундамент та за місце на цвинтарі. Хай навіть три рази вже встигне зогнити та яблуня, хай вже на тім полі сто років не росте нічого, крім полови та лопухів, хай ніхто не їсть помідорів, бо у всіх на них алергія, хай навіть ніхто з обох сімей не замешкує в тому місці, хай ніхто не збирається бути похованим на тому клятому цвинтарі, хай навіть давним-давно те кладовище поросло бур’янами і тепер жоден із місцевих старожилів і краєзнавців не відає, де воно колись було.

Межа – це непорушне, те, чого неможна чіпати, це те, що завше визначало життя людей сього простору. Від того, де проходитиме межа завше вкрай залежало, як вони житимуть далі. Тому вони звикли приділяти їм дуже багато уваги.

Саме тому галицькі території, котрі досі зберігають свою прикордонність все ще живуть з гендлю, з торгу цигарками й сирами, часом маючи за крам свою силу і працьовитість. Часом видається, що декотрі живуть із самих мандрів між кордоном, постійно його пересікаючи, тим самим, ніби заперечуючи його наявність. Галичина – це один суцільний пункт пропуску (про що можна написати окремий есей і не один, про що, власне, теж можна написати окремий есей і не один) навіть в тих місцях, де немає ніякого кордону. Тут в тебе постійно щось запитують, хитро мружачи очі, як прикордонник, що допитується, чи не проносиш бува три пачки Мальборо, замість дозволених двох, завідомо знаючи відповідь на своє питання.

Саме через ось це ні вашим, ні нашим тут так добре було провадити гендель: перепродавати перепродане, торгувати виторгуваним, передавати з рук в руки.

Між – це постійний вибір, постійні пошуки, постійна невизначеність. Постійний вибір: шляху, напрямку, поглядів, товарів, послуг. Тут все до ваших послуг, за окрему плату, звісно. Саме тому тут так добре жилося гебреям, саме тому тут так добре було купцям і так гарно сюди сходилися торгові маршрути.

Можливо, саме тому тут так люблять вибори й різних шарлатанів, котрі так і лізуть з усіх щілин із своєю особливою формою гендлю: торгівлі повітрям та порожніми обіцянками. Точно так само сюди люблять заїжджати із тим самим крамом різні цирки та атракціони, обіцяючи небачені ілюзії та невідані чудасії.

Тепер ж сюди сходяться туристичні маршрути. Перетнувши неіснуючий й уявний кордон по Збручі, себто історичну межу Галичини, усі мимоволі починають підкорятися неписаним правилам цього краю: ніде не затримуватись надовго – в жоднім місті, біля жодного замку; нічому не приділяти багато уваги; якнайдовше бути в дорозі, долаючи відстань від однієї локації до іншої, щоб якнайдовше бути «між» пунктами свого прямування, аби потім, коли запитають, де провів найбільше часу, міг певно й без зайвих роздумів сказати – МІЖ.

Так само й галичани, мандруючи, намагаються встигнути побачити усього й побільше. Записуються на всі можливі екскурсії, хочуть зовидіти якнайбільше пам’яток, щоби могти ткнути носом будь-якого сусіда, що «бачив я цей ваш Акрополь, і Колізей, і Пізанську вежу, і Форум, і на гондолах так само їздив». Все галопом, поспіхом, більше, більше пам’яток, але ніде не затримуючись надовго.

Тут навіть клімат помірний континентальний, тут все таке посереднє, таке нормальне, таке ніяке, що од цього Галичина, щоби бути почутою, як їй здається, мусить пхатися в якісь передряги, ставати екстремумом, бути маргінесом і центром водночас, вдавати із себе український П’ємонт та п’ємонтську Україну.

То все ж що таке Галичина? Найсхідніший Захід чи найзахідніший Схід? Ні те, ні інше. Це Центральна Європа – щось таке саме міжне й неіснуюче, щось таке саме середовищне, щось таке так само важливе лише для тих, хто почувається часткою цього простору.

Тут знову ж таки не можна не згадати про гебрейське населення Галичини, воно означує її не менш навіть, ніж саме слово «між», бо іудеї сього краю так самісінько були своїми серед чужих і чужими серед своїх. Точно так само були для всієї Центральної Європи, означуючи своєю присутністю її кордони. Вони були важливою частиною галицької міжности – народ без країни, але з величною історією. Народ, котрий з боєм здобув свою державу, але втратив Центральну Європу, хоча для кого ця втрата була сильнішою – іще невідомо.

Вже незабаром питання Центральної Європи знову зазвучить гучно і сильно, бо часи слабкости Франції та Німеччини все більше підштовхують новіших членів ЄС та НАТО думати про щось куди менш забюрократизоване та неповоротке. Щось ближче до тіла, де тебе краще розуміють, де виклики зрозумілі й де усі свої.

Цей край настільки довго перебував на марґінесах різних імперій, настільки довго був серединний, що йому все ж рано чи пізно судилося стати центром. Бути місцем посередництва, якимсь центром дипломатії. Власне, таким людям (галичанам) й судилося рано чи пізно стерти всі межі, розірвати кордони, об’єднати необ’єднуване, щоби не бути між і між, а перетворити все на одне суцільне пограниччя.

«У нас нет середины: либо в рыло, либо ручку пожалуйте!» – писав про Росію Салтиков-Щєдрін. Галичина, мабуть, своєю серединністю, своєю цією міжністю тому й є чимось таким антиросійським. Вона знає, що таке різноголосся думок, що таке дослуховуватися до різних дискурсів і не вірити жодному.

Галичина – це сумнів, коли добре не відаєш, чи точно так, чи точно ні. Галичина – це коли точність умовна, нею можна знехтувати. Галичина – це втеча в «між», в цю велику невидиму межу, котру неможливо виміряти, зважити чи здійснити якийсь інший точний науковий дослід. Між – це одна з засадничих основ Галичини, котра не піддається сумніву чи обговоренню. Точніше піддається, ще й як піддається, бо тоді це була би зовсім не Галичина, а якась фікція. Неіснуюча фікція неіснуючої республіки.

Отож, якщо намагатися підбити підсумки усього сказаного і зробити якийсь паспорт об’єкту, чи то локації, але при цьому не бридячись різних окультистських штучок чи радше псевдонаукових дурощів, то це все виглядало би десь так:

Локація – Галичина

Герб – лев в стрибку, що ловить галку (між небом і землею).

Девіз – можна було би смикнути у Белізу «Sub umbra floreo». В перекладі на українську це звучить приблизно так: «Я процвітаю в тіні», що ніби натякає на бажання сховатися від усього світу та врешті-решт на тіньовий бізнес і гендель. В цім є щось правдиво вартісне для Галичини, бо вона завше розквітала в періоди, коли була в тіні для світу, коли наставали її між-часи: між війнами, між епідеміями, між змінами влади.

Так само можна позичити бермудьский «Quo fata ferunt» – «Куди занесе доля». В нім є щось дуже транзитне, мандрівниче, а значить – галицьке. Щоби залишатися і надалі поміж, їх можна об’єднати і звучатиме це українською десь так: «Я процвітаю в тіні, куди занесла мене доля». Хоча, насправді, цілком можна обійтися й без девізу.

Місце розташування – між Польщею та Україною (бо мусить бути між).

Частина мови – прийменник (бо приймає всіх, як вони є).

Слово – «між».

Знак зодіаку – терези (не тільки через те, що все слід зважувати, а й через гендель, себто треба й обважувати).

День – четвер (бо не середа).

Камінь – пісковик (бо фортеці – основа прикордонної сутности).

Копалина – сіль (бо з неї все починалося).

Стихія – вода (бо найкраща стихія, що природно визначає собою кордон, себто межу), земля (бо більшість боїв були за неї), повітря (бо її потрібно помислити й уявити).

Віра – греко-католицька з елементами атеїзму та язичництва.

Валюта – «А скільки дасте?».

Галичина – це так багато всього. Це Все і Ніщо водночас, точніше щось МІЖ ними, щось навіть ще більш невідоме та неозначуване. Між усім і нічим водночас. Нічого конкретного, ніяких констант, жодної чіткости.