​   Літо – це роман. При чому неважливо – книжковий чи ні. Тут ключове, що це історія, і історія ся про любов. І про рух. Бо, власне, якщо вчасно не зарухатися, то ніякої любові й не буде.   Літо – це така пора, коли грішним ділом виникає думка, що в малих містах можна не вмерти. І не просто таки не вмерти з нудьги, а доволі таки непогано собі замешкувати, ба навіть насолоджуватись життям.  

​   Диктатура жайворонків навіяла соціуму думку, що ніч є злом. Що для життя є світла пора доби, а темна – для сну та чогось потворного поза ним. Що хороше стається лиш вдень, а вночі нічого доброго трапитись не може. Що світло сонця – час порядних людей, а відблиски місяця – для мерзоти та покидьків. Якщо узагальнювати, то варто згадати Теда Мосбі із серіалу «Як я зустрів вашу маму», котрий цитує свою матір: «Нічого доброго не відбувається після 2-ої години ночі».  

​   Всі ми маємо якісь слабкости та ґанджі, тому мушу зізнатися, що я теж. Маю слабість, так би мовити, до забороненого плоду. І аби ви ніц не встигли надумати, то одразу скажу, що в межах забороненого плоду, в сім випадку, розумію черешні. Колись були ще вишні, але ті, на котрі ми лазили в дитинстві, десь вже шляк трафив.  

​   Се країна без гальм, тому тут завше мусиш пиняти на себе. Мусиш зважати на інших, але пиняти на себе, бо інші можуть на тебе не зважити.  

​   Поки влада готує законопроект про покарання за подвійне громадянство, мільйони мешканців країни давним-давно присягнули на вірність іншим квазідержавним утворенням. І не тільки присягнули, не читаючи умов та правил, а ще й все частіше виводять свою ідентичність із приналежности до тієї чи іншої (а)соціальної мережі.  

​   У цій країні часто вітають одні одних «з наступаючим!» Хоч мова ніби й про празники, але йдеться очевидно про важливу національну стратегію. Вона в цього народу наступальна. І йде сей милий люд гонорово та певно кожних празників і кожних буднів в атаку! В атаку на граблі.   Тож і вітання се «з наступаючим» означає не що інше, як те, що і цих свят людність візьметься за свій святий обов’язок – дбайливо повторювати минулі помилки, мов сакральний ритуал.  

​   Здається, Україна врешті вийшла на фінішну пряму і в найближчі два місяці отримає безвізовий режим із ЄС. Проте це вже не вперше ми начебто повністю готові, аж ось в останній момент щось траплялося й ухвалення рішення переносили на місяці, а то й роки.  

​  

​  

​   Ся країна завше видавалася необов'язковою, такою, що не мала відбутися. Багато ворогів не вірили навіть в саму можливість її існування. Багато з них досі не може змиритися з її незалежністю, власне, вона сама нерідко має щодо цього сумніви.   Є у ній щось засадничо казкове, міфічне, ірраціональне, героїчне, надумане, нереальне. Щось, що робить її якоюсь далекою та відстороненою, задуманою, на своїй хвилі. Попри все це вона таки існує.