За кілька днів до Нового Року раптово помітив, що календар на моєму мобільному закінчується 31 грудня 2014. Якби був фаталістом та вірив у різні фен-шуї та інші пророцтва племені майя, то мусив би написати з цього приводу якийсь істеричний апокаліптичний текст про кінець світу, в дусі: ми всі помремо. Але оскільки ми й так усі колись помремо й без цього, то вирішив відкласти цю справу до кращих часів.  

  Питання міста і часу вкрай містке. Воно і про ритм міста, і про його особливі одиниці чи то міри часу, і про минуле, теперішнє та майбутнє, і про пам’ять граду та його мешканців, і про їх спільні склерози, і про реставрацію – гру з часом, і про мертві локації, де час зупинився назавше, а ще – про його відносність та циклічність.  

  1.   Теребовлянське коло пошани, чи просто Коло, – це відтинок дороги, в центральній частині міста. Насправді коло це – чотирикутник із вулиць, котрими гуляють закохані парочки і ходять старі бабці до церков і за пенсією, котрими блукають приїжджі в пошуках замку та в надії на ще хоч якісь атракції, це місце всіх основних мимовільних і не дуже здибанок. Це середмістя, перетин всіх основних шляхів, центр міста, його серце, кор.  

  Квартири своїх хазяїв   1.   Кажуть, що собаки схожі на своїх хазяїв. Точно так само можна й говорити про будинки. Лиш з тією різницею, що хати подібні не лише на одного свого власника, а на всіх тих, хто в них замешкував. На їх колективний портрет – з усіма вадами, недоліками чи навпаки – перевагами та привабливостями.  

Нове покоління авторів, котре за дивною українською традицією мусить іменуватися за роком навіть не випуску, а потрапляння в літературу, величають двітисячідесятниками. І це засадничо інші люди.

​  

  Ця країна завше воліла щось наслідувати. Хотіла не шукати свого справжнього обличчя. Ховалася за ликами чужих імперій, бігала в їхній тіні. Переховувалась, наче боялася показати себе справжню. Боялася, що може виявитися гіршою, і від того почала себе недооцінювати, зростаючи за чужими плечима непевною.  

​ ​   Кілька днів тому захотілося мені гарячого шоколаду. Ну, з ким не буває.   Пішов за тим ділом до магазину. Такого, як купував зазвичай у Львові (шоколаду, а не магазину), не було, то довелося взяти інші: один нашого виробництва, а другий якийсь іноземний.  

 

​