Не так давно в рекламі «Вольво» знявся бельгійсько-американський актор Жан-Клод ван Дамм. У ній ван Дамм сідає на шпагат між двома вантажівками під час їх руху. Український сегмент інтернету не міг пропустити цю подію, і мережу одразу заполонили фотожаби-пародії, де ван Даммом уже став Янукович, що сів у геополітичний шпагат між Європою та Росією.
Усередині 1980-х вийшов фільм, що став культовим у середовищі любителів східних єдиноборств. Не обійшлося в ньому без все того ж ван Дамма. Кіно мало назву «Не відступати і не здаватися». В нім бельгієць зіграв негативного персонажа, совкового каратиста, представника мафії. Його герой допомагає, висловлюючись сучасною термінологію, «віджати» школу бойових мистецтв в батька головного героя фільму. Врешті-решт головний персонаж картини добряче підтренувався, надихнувся розмовами з духом Брюса Лі, і вкінці, як і личить порядному представникові сил добра, «помножив на нуль» сили зла, уособлені героєм ван Дамма. Аналогії очевидні. Якби хто надумав знімати фільм за мотивами протестів на Євромайдані, то відомо, хто зіграє у ньому роль неґативного совкового персонажа, який, щоправда, хоче «віджати» в людей усю країну.
Натомість на Майдан хвилями накочуються занепадницькі настрої. Люди хочуть швидкого результату, а його все нема. У таких випадках «професійні» порадники (хоч один такий знайдеться, певне, в кожного) кажуть, що головне – не опускати руки. Себто не здаватися.
Проте, коли людина хоче показати, що здається, вона підносить руки вгору. Виходить, що й опускання рук, і їх підіймання символізує одне й теж. То що потрібно робити з цими клятими верхніми кінцівками, щоби засвідчити власну готовність боротися до кінця? Вони мають бути десь посередині, в процесі? В цьому пошукові вірного положення рук відчувається якась легка екзистенційність.
Визнати свою поразку можна не лише за допомогою рук. У боксі тренери, коли хочуть зупинити бій, розуміючи, що їх підопічний відверто програє чи має шанс травмуватися, викидають на ринґ білий рушник.
У разі ж воєнних дій підіймають білий прапор, що символізує визнання власної поразки. Водночас прапор Олімпійських ігор теж білої барви з кольоровими кільцями, але в давні часи він засвідчував процес перемир’я. На час атлетичних змагань припиняли всі війни й укладали мир. Тобто, цей час, мабуть, вважали тимчасовою поразкою всіх сторін. Власне, традиційно голуб миру теж тієї самої барви, що й рушник і прапор.
Слово «перемир’я» залишає по собі двозначне враження. Наче й наступив мир, але він тимчасовий, і за ним неодмінно прийде війна, тому й радість наче не повна якась, тривожна, загрозлива. Власне, як і саме слово «мир», яке означає те саме, тільки у ґлобальнішому вимірі.
Норвезький соціолог Йоган Галтунґ у цьому питанні вдосконалив теорію Квінсі Райта про «неґативний» та «позитивний» мир. Під першим слід розуміти припинення воєнних дій, але без подолання протиріч, що лежали в основі конфлікту. Другий же передбачає вирішення певних протиріч. Тобто неґативний мир ближчий до терміну «перемир’я», а позитивний – радше до «мир».
Та й загалом деякі похідні від слова «мир» не надто вже й віддають світлом і щастям, як би того хотілося. «Примирення», «змиритися», «помиритися». Ці слова вказують на якісь поступки, на неодмінні втрати в процесі досягнення миру. Натомість інші похідні «смирення»/«сумирність» та «умиротворення» мають цілковито іншу конотацію.
Інше слово, яке засвідчує поступки – «здаватися». Воно вкрай багатозначне, тому може означати і готовність припинити опір, і понадіятися на когось, «здатися комусь на милість», і уявлятися комусь, тобто привидітися, і засвідчувати непевність. Проте похідне «здача» не менш мультисмислове й може означати цілком протилежне до поступок поняття. «Дати здачі», тобто відповісти на чиюсь аґресію, завдати контрудару. І робити це можна з піднятими вгору руками у боксерській стійці. Тобто знову фіксуємо положення рук.
А ще ж можна «подати» комусь руку чи «простягнути руку допомоги», тобто засвідчити свою підтримку. Врешті решт, це куди краще, ніж «простягнути ноги».
Аби чогось домогтися, потрібно працювати, не покладаючи рук. І, коли вже здається, що ось вона, наша відповідь про правильне положення верхніх кінцівок, щоби показати свою готовність боротися до кінця, приходить розуміння, що час до часу руки таки потрібно опускати. Не лише для того, щоби засвідчити миролюбність своїх намірів (для цього можна ще й показати розімкнуту долоню), а й тому, що слід перевести дух, перепочити, зібратися з думками та перегрупуватися. Бо ті, хто ходить, ніколи не опускаючи рук, – зомбі.
Можна навіть зробити крок назад. У стратегії відступ не сприймається однозначно як утеча. Він може означати й заманювання ворога в пастку, яка замкнеться за його спиною. Тому навіть відступ і опускання рук можуть мати стратегічне значення у боротьбі та бути тактично виправданими кроками. Проте після цього неодмінно потрібно завдавати контрудар. Себто тимчасова поразка в битві не має бути причиною для розпачу, адже можна програти бій, але виграти війну.
Колись дуже популярною була листівка, яку й досі можна знайти на просторах інтернету. На ній зображено чаплю, що тримає в своєму дзьобі жабу та хоче її проковтнути. Голови рептилії уже не видно, але вона з останніх сил вчепилася лапами за горло птаха. Підписана листівка словами «Never give up», себто «Ніколи не здавайся». Чіпляйся, що є сил. Усім, чим можна. «Поки не пізно – бийся головою об лід, поки не темно – бийся головою об лід. Пробивайся, вибивайся – ти побачиш прекрасний світ».
