Творення війною

Чи задумувались ви колись над тим, що формувало наші міста? Що робило їх тим, чим вони є тепер? Що впливало на їх розвиток чи занепад, як виникали вулиці, що спричиняло саме таке їх розташування? Які це були події? Рано чи пізно, якщо локація вам правдиво дорога, ці питання самі почнуть крутитися в вас на язиці, і тоді вже не зостанеться нічого іншого, як шукати на них відповіді. Хоча б для себе самих.

Чому такі питання актуальні і зараз? Бо тепер маємо схожі умови до тих, за яких наші міста зачиналися й ставали собою, набували своїх рис та отримували шанс на кращу або гіршу долю.

Була досить добра погода і Тарас показував нам Франківськ. Ми багато балакали про місто, його забудову й про щось вкрай побутове.

Окрім всього іншого, він розповів, що своїм чудовим середмістям Станиславів фактично завдячує події, котру називають «мармулядовою пожежею». Дослівно не пам’ятаю, тому моя буйна фантазія цілковито здатна якось прикрасити оповідь або ж залишити поза увагою якісь дуже важливі деталі. Та все одно спробую її переповісти. Звучить ця історія приблизно так.

Рік 1868, літо, якщо бути точнішим, то червень. Станиславів. Господині на своїх кухнях варять повидло з різних фруктів. Зібрані вони у їхніх садах, котрих тоді в самім центрі міста не бракувало. Забудова низька, дерев’яна, ґазди мають свої зелені ділянки біля хат. Одна пані відволікається на щось, можливо замилується  чудовою порою й погодою, можливо діти не дають їй спокою, а може ще яка зараза трапляється.

Отож, вона забуває про своє сливове вариво, котре в народі звуть «мармулядою», й залишає його надовго без нагляду, воно займається й пожежа перекидається на інші будинки. Дерев’яна міська забудова центру, вогонь стрибає з даху на дах, випалюючи цілі вулиці та дільниці, й так вигорає ледь не все середмістя. Залишається лише згарище й поодинокі вцілілі будинки.

Після цього міські урядники всерйоз взялися за відбудову Франківська. Благодатні часи прогресу та стилістичного розмаїття в архітектурі спричинилися до появи в самім центрі міста прекрасних будиночків, зразків доволі розкішної провінційної забудови.

Себто без мармулядової пожежі цього могло би й не статися. Себто рано чи пізно середмістя Франківська набуло би інших рис. Вкрай малоймовірно, що до цих часів вдалося би вберегти дерев’яні будинки в центрі міста, через котре пройшли дві Світові війни.

Якщо задуматися, то тим, що спричинялося до творення ландшафту та обличчя наших міст, що докладало до того свою руку найбільше – були якісь катаклізми чи негаразди. Якщо братися називати те все на ймення, то здебільшого це напади чужинців та війни, пожежі та стихійні лиха, а в теперішній час – нищення олігархами та рейдерами, котрі покладають око на якусь ділянку.

Проте не тільки негативні події доклалися до того, як виглядають наші міста. З кращих подій варто згадати наступні: саме зачинання міста та часи його стрімкого розвитку, демографічний бум та якісь наукові здобутки, хоча все це певною мірою між собою пов’язане.

Правда, зачинання міст, особливо Галичини, Волині, Поділля, Буковини й Закарпаття, себто наших західних теренів, по суті зумовлене питанням війни чи то пак, захисту від неї. Ціла купа наших градів та бургів створювалися як обороні пункти, величаві міста-фортеці, що пов’язано з прикордонним характером розташування наших земель. А де ж, як не на пограниччі, війнам втручатися в міський простір та життя людей, приносячи заодно із собою разом із різними заразами та недугами, відчуттям страху та непевности. Військові дії вносили свої корективи в традиційний устрій бургу, змітаючи зі свого шляху усе, що видавалося дядькові Марсові/Ареєві вкрай підозріливим та надмірно мирним.

Мешканці наших міст по суті жили в перманентному стані війни чи, можливо навіть, радше її очікуванні. І тривало це до хто-зна-котрого року й з певністю більше уже не можна сказати, чи бува не триває досі. Не дарма ж у нас навіть церкви та божниці будувалися з бійницями й здоровенними мурами, за якими при нападі ховалася людність.

Мабуть, лиш останні два чи три покоління українців не знали війни до цього часу. Перша і Друга Світові втрутилися в творення архітектурного ландшафту наших міст чи не найбільше. Деякі, будучи майже цілковито знищеними, відбудовувалися совітами, що призвело до далеко не найкращого їх теперішнього виду.

Повоєнна забудова та розбудова має погані риси. В ній відчувається післяслово війни, риси страху, втрати природности ландшафту. Здається, що це місто має вписуватися в ландшафт повоєнних будинків, а не вони мають ставати частиною його простору. Спричинене те зміною самого простору граду од все тих ж пожеж, бомбардувань, зникання цілих кварталів та зачинання інших на нових місцях чи поверх уламків.

Але не лише міста наші набували рис своїх через різні військові дії, а й політична мапа світу отримувала свій сучасний вигляд. Усі країни виникали й згасали під звуки мечів, постріли й вибухи, артилерійські залпи та канонади, іржання коней та свист шабель, глухі постріли та тихий смертельний отруйний газ. Зачиналися й зникали з цих мап через війни, катаклізми, економічні кризи, розпади імперій чи їх утворення, що знову приводило до війн, катаклізмів, і так далі по колу.

Кожен новий наступ, знищення чогось і виживання людей при цьому, означало якусь надію, а часто ще й спричиняло до появи нових держав, котрі виплекали своє право на незалежність кровною жертвою своїх воїнів.

Кожна відбудова по моторошнім й безнадійнім часі війни завше означала можливість нового старту. Початку всього з нуля. Так, з жахливим досвідом за плечима, з майже нульовим стартовим капіталом, але з великими надіями та сподіваннями.

Після виснажливих війн, нападів, пожеж, різних епідемій і негараздів королі та інші зверхники давали містам привілеї та звільнення від податків, доки воно не зможе хоч так-сяк стати на ноги. Це ставало поштовхом для розвитку та відбудови міста, зачинання його вкотре по-новому, себто пере-зачинанням й відродженням. Шансом на переосмислення минулого, зробити із нього вірні висновки, щоби не повторювати більше старих помилок. Щоби знову не повернутися в ту саму точку війни, з котрої тільки вдалося вибратися.

Щось подібне може відбутися і тепер, коли маємо на Сході україно-російську війну. По її закінченні є можливість почати усе спочатку в стосунках України й цього шахтарського краю. Коли можна буде закласти фундамент українських міст Донбасу на місці руйнувань, витворених терористами й найманцями Росії та місцевим марґінесом. Правда, події на Донбасі сприяють й витворенню нового в іншому сенсі – виплеканні нового монстра Донбасу, закладання його фундаменту. Донбасу, котрий нас ненавидить усім своїм суворим кам’яно-вугільним єством. Створенням не локальної копії Росії, Новоросії чи навіть Малоросії, а саме АнтиУкраїни.

Як вийде, себто який Донбас, в розумінні ментального простору, буде побудовано на руїнах старого, котрого точно більше не буде і до котрого ми вже встигнули звикнути за ці 20 роки (трагічно, що руїни маються на увазі й в прямому сенсі, хоча цей край і так добряче замішаний з них)? Шанси на обидва варіанти приблизно рівні. Вкрай залежатиме не лише від того, кого на Донбасі після військових дій залишиться більше, чи хто керуватиме Києвом, чи навіть як задалеко готовий піти Путін, а чиї чуття до України будуть сильнішими – любов проєвропейських західників-соборників чи ненависть руско-мірскіх. Хто буде більше готовим захищати свої погляди й стояти за них до кінця.

Результат може бути різним. Приблизно 50/50. Здається, в цьому є щось від «російської рулетки».