Чим є наші міста? Чим, окрім суми комунальних та побутових проблем, дивних людей, здебільшого непривітних, та різних дрібниць? А є вони тим, що все ж вносить певну константу в наші топоси, попри усю їх нестабільність. Вони є місцями пам’яті. Містами пам’яті.
Пам’ять – це те, що наповнює наші міста. Надає їм різного змісту, забарвлення, навіть звуку. Пограничні топоси приречені на те, щоби бути такими місцями. Зберігати в своїх нетрях символіку різних країн та епох, апелювати до історії, найгучніше відзначати навіть сумні події. І, що прикметно, забувати про найважливіше. Про все живе і про сьогодення.
Чому живе має так мало значення в наших краях? Все дуже просто. Міста пограниччя – це радше міста пам’яті, замість місць пам’яті, як у Нора. Себто не зовсім так – вони є глобальнішим виміром місць пам’яті, означені кордонами, на які простягається юрисдикція бурмістрів-війтів.
Все наше минуле, вся наша історія виткані із мертвості чи згадок про загиблих. Наші міста – величезні цвинтарі. Земля ховає в собі не лише людські тіла, а й речі, атрибути побуту, військову амуніцію чи старі фундаменти. Все, що рано чи пізно археологи чи учні із старших класів найближчих шкіл, пригнані вчителями історії чи власною цікавістю і бажанням збагатитися кількома монетками, озброєні кісточкою чи лопатою розшукають у пласті того, що минуло, якісь артефакти. Яке чудове політкоректне слово для позначення останків та залишок якоїсь цивілізації.
Наші міста – це по суті некрополі будинків. Нашарування останків із дощок, каменю, цегли, вапна, глини, подекуди арматури й бетону. Нові будинки стоять на останках своїх попередників-покійників. І так в кілька поверхів в глибину. Особливо добре це помітно на територіях замків та палаців, коли один змінював інший. Коли на місці давнього городища зводять першу дерев’яну фортецю, після її руйнації мурують першу кам’яну, котра теж буде руйнуватися. Спочатку од нападів ворогів, а згодом – розкрадання своїми.
По різних негараздах в містах завше залишалися порожні будинки, що зіяли вибитими вікнами та прочиненими або відсутніми дверима. І тим своїм видом хати нагадували покинуті гробівці на старому цвинтарі, коли родичів, що доглядали могилу уже немає в живих чи вони не мають фізичної змоги або бажання стежити за похованням. Тоді гробівці залишалися напризволяще – вони заростали травою та польовими квітами, а барвінки, плющі та все, що в’ється, окутували своїми зеленими руками й ніби бажали ті могили заховати од світу у своїх обіймах, щоби ніхто не міг зовидіти того, що за нею не доглядають. Того, як од вітру й дощів відпадають крила у кам’яного ангела, як в Богородиці зникає обличчя чи як невідомий святий випускає із рук хреста.
Наші простори – великі братські могили. Хто лиш не лежить у цій землі: турки, татари, поляки, німці, австрійці, молдавани, шведи, французи, угорці, чехи, росіяни, совєти, євреї, роми, врешті-решт українці. Цей плодючий чорнозем замішаний на кістках. Місць, де колись були могили куди більше, ніж існуючих зараз надгробків. Галичина – то великий цвинтар. Цвинтар ілюзій, надій, сподівань. Цвинтар фортець та палаців, маєтків-фільварків та церков, дрібних фабрик і недобудованих будинків культури. Їх залишки нагадують великі надмогильні плити чи розграбовані гробівці.
Польський письменник Анджей Стасюк у своїй «Моїй Європі» писав, що не слід було відбудовувати Варшаву, знищену до тла у війні:
«…Варшава також нереальна і заледве чи існує. Це була жахлива ідея – відбудовувати місто, зруйноване до підмурівків. Романтичний жест на зразок тих, які через грандіозність намірів обов’язково перетворюються на власну пародію. Адже наслідування Творця чи якихось менших сил, що діють незалежно від людської волі, завжди кінчається гротесковою поразкою. Ми повинні були дати спокій тому місцеві після міста. Хіба лише трохи поприбирати і вибудувати що-небудь пристойніше десь поруч. На рівнинах завжди достатньо місця. «Місто-герой» Варшава це зомбі, оскільки справжні герої – загиблі – повинні бути навіки мертвими й тривати лише в пам’яті. Там їхнє місце. Коли їх воскрешають, вони нагадують Франкенштейнове творіння. Що то була за ідея – підняти столицю на трупах і звозити з усієї країни вагони цегли, випорпаної з інших міст, аби урешті звабити на це макабричне свято воскресіння юрми селян, котрі, взявши у власність ці звалища, унаочнили історичну відплату».
За цією логікою в Центрально-Східній Європі чи, як сам Стасюк пише: «в нашій частині світу», нічого не слід було відновлювати. Скільки міст, котрі пан Анджей вважає майже рідними, поставали із попелу. Чи хотів би він, щоби одного дня люди вирішили не відбудовувати їх заново?
Наші міста з’являлись на мапах в своїй більшості як міста-фортеці, котрі мали укріпити кордон, щоби спокій міг хоч на деякий час запанувати на землях центральних, ближче до столиць. На таких ж пограничних теренах спокою не було ніколи. Життя тривало в постійному страху, в постійній готовності до нападів, в постійному укріпленні редутів, відгодовуванні армій, часто й чужих, при постійній зміні влади й у вічній готовності відбудовувати знищене. Наново створювати спалені міста, наново заселяти топоси, де всіх винищили чи забрали в полон, закладати фортеці на старих місцях, закладати фундаменти церков там, де вже були церкви, обживати чужі обійстя, наново творити простір й бути готовим до того, що всього цього одного дня не стане. Так, це не найкращий стан життя, далеко не найкращий. Це біль. Це постійна готовність до втрат. До нових покійників, до переповнення цвинтарів, котрі раніш були біля сакральних споруд в центрі міст, а вже пізнішими розпорядженнями влади виносилися за межі міста.
Якби не всі ці готовності, то Варшава не була відбудована і не лише вона. Перебудування нового міста, закладання його неподалік зруйнованого знищило би традицію. Перервало би зв’язок із минулим. Може, тоді й було би інше сприйняття поляками історії, не таке болюче, адже теми минулого їх бентежать мабуть таки сильніше, ніж нас. Але чи варто обривати це зв’язок? Зв’язок пам’яті, котрий страшенно важливий у цих краях. Звісно, звезення по камінчику, зведення точно таких ж будівель має в собі якісь риси язичницьких ритуалів, спроби розбудити мерця, бажання вдихнути життя в покійника. Хоча насправді це потреба, притаманна людям наших теренів. У старих містах – це потреба живих пам’ятати про мерців.
В Теребовлі цей дух завше відчувався по-особливому. Через камінь - Теребовлянський пісковик, котрий добувають в Застіноцькому та Буданівському кар’єрах. Нижні пласти його міцні, близькі до граніту, верхні ж м’якіші, більш піддатливі, тому добре даються для обробки місцевими майстрами. Тому в Теребовлі один із найгарніших цвинтарів Галичини із старими величними скульптурами. Невеликий музей під відкритим небом, якраз для поціновувачів спокою та пам’яті. Старі гробівці із слідами злому мародерами, прекрасні святі: тендітні Богородиці, худі розіп’яті Сини Божі, скорботні матері, іноді невеликі сцени з Біблії, що застигли тут в камені. Цвинтар постійно росте. Він захоплює все нові простори, накидаючись на людські поля, все ближче підсуваючись до колись дуже далеких будинків. Проте рух є і в інший бік, в глибину, де розчищають старі каплички, де розчищаються закинуті могили, де поновлюють написи, котрих майже не видно.
І ось цей рух, ці нові надмогильні плити є вкрай потрібними. Вони є символом перемоги життя над смертю. Адже Ісус так само «смертю смерть подолав». Те, що хтось щось відновлює завше дає надію на нове життя, бо, поки хтось ставить ці пам’ятники, значить, що досі є хтось живий. Хтось, хто пам’ятає. Хто продовжує лінію міст пам’яті навіть тоді, коли вони географічно уже не знаходяться на пограничних просторах.
09.10.2013