Блатнякові мисливці

Ми брели в бік Плебанівки, сподіваючись, що по дорозі Ксеня вирішить, чи варто йти до віадуку в босоніжках по жахливому болоту, чи все ж ні.

Було спекотно, в повітрі відчувалось наближення дощу. Від дороги нас відділяв відбійник, тому ми голосно розмовляли, щоби могти чути одне одне попри гул машин, що проїжджали поруч. Раптово щось заглушило наші голоси і прямо перед нами виринув АН-2, в народі – кукурудзник. Він летів десь з лісу біля Підгорянського монастиря, і залітав в хащі на іншому кінці міста.

Як будь-який порядний кукурудзник, цей летів так низько над землею, що за бажанням можна було прочитати його номер на борту. Спочатку мене подивувала сама його присутність в просторі неба нашого міста, бо давненько вже не зустрічав їх у цих краях.

До того вперше та востаннє бачив такий літак літ 20 тому, коли дрібними дітлахами ще грали футбол на горбі перед нашим будинком. Тоді кукурудзник пролетів так низько над сусідською п’ятиповерхівкою, що здавалося, ніби пузом зачепить котрусь з антен, котрі кривими нерівними рядами стирчали з даху будівлі.

Ще часом у нас бували гелікоптери. Вони сідали неподалік, на стадіоні, прямо на самісіньке футбольне поле, коли треба було терміново забрати до шпиталю якогось підстреленого чи травмованого солдата з військової частини. Шум лопатей вертольота, що йшов на посадку чувся чи не по всьому містові, і його не годен було сплутати з чим-небудь іншим, тому на сей звук збігалися всі дітиська околиць, сподіваючись, що пілот покатає їх на сій химерній машинерії.

Але то вже не кукурудзники, а от цей АН-2 пролетів над нами туди-назад і ще раз туди, і ще раз – назад. Себто, як би підбив підсумки порядний генерал-майор Очевидько – цілих 4 рази, і це десь за хвилин 15-20 часу.

І поки ми міркували, до чого це все, коли літак робив свій четвертий обліт за нашими спинами, на вузькій стежці між відбійником та обривом нас швидкими кроками оминув чоловік з гітарою в руках. Такий худий, сивий, в темно-синій футболці – непоказний якийсь наче.

Ще раз ми зустріли цього дядечка через кілька годин на вокзалі в Тернополі. Він сидів навпочіпки на 3-ій платформі й співав під гітарку «задушевнійший» блатняк. Заокруглені носи його мештів вказували на Захід, хоча їхати він збирався, куди і я – на Південь.

Він сів до того ж дизеля й забив собі місце, щоб потім не стояти всю дорогу. Після чого зробив променад вагоном, наспівуючи під гітару свій тужливий псевдошансон з надривом. Щось було з ним не те. Він вкрай виділявся з натовпу потомлених людей. Його репертуар виходив далеко за межі того, чим заслуховуються, борознячи простори наших міст, маршрутчики. Се було щось таке канонічне, щось настільки близьке до тих, хто створює такі три акордні хіти, наче приїхав із самого серця таких невеселих локацій. Усім своїм єством він вкрай вирізнявся з числа професійних попрошайок, місцевих ромів та інших театралів галицьких електричок.

В сьому місці, повному поширення свіжих пліток деренівської округи, що передавалися від пасажира до пасажира наче повітряно-крапельним шляхом, в сім перемиванні кісточок усім сусідським курвам і наркоманам, в сій столиці нарікання на важке життя та срану владу, в сім пів-царстві тиц-тиц в навушниках молодняка і тих пань трохи за 40, що вкрай на них схожими хочуть бути, в сім палаці солодкого дрімання та гучних розмов по телефону, в сій локації найбільшої на планеті концентрації бабок з невідомо-чим напханими важезними контейнерами з-під бананів, в сім топосі кондукторів, що готові везти на гривню дешевше будь-кого, хто погодиться на не вибивання квитка апаратом, в сім просторі він був явно чужим, інопланетним, що спустився сюди з невідомо-якого неба.

«Ну так, з неба, усе сходиться», – міркував я, зрозумівши, що поява сього чоловіка в нашому дні вкрай пов’язана з черговим польотом кукурудзника за нашими спинами. Тоді подумав: а може й дійсно його нам закинули й випробовують блатняком, наскільки піддаємося на все це, на весь цей ментальний русскіймір і кримнаш в одному флаконі.

Десь якраз в сю мить сивий чоловік йшов по вагонові зі своєю гітарою, гучно співаючи. Він зупинився поруч зі мною, десь якраз так, як зупиняються, коли хочуть послати вам якийсь прихований меседж, але при сім не бажають привертати до себе зайвої уваги. Наче хочуть подати якийсь потаємний знак, код чи шифр, котрий мав би розуміти лише я.

Він так стояв, блатнякував своїм голосом і ніби очікував від мене підтримки. Чекав, що от я зараз підспіваю і за мною сю пісню підхопить цілий вагон. Він стояв поруч і очікував, що зараз здіймуся зі свого місця і заведу про «смерть такую тонкую». Що зараз в одну мить ми зіллємося в екстазі сієї пісні цілісіньким дизелем Тернопіль-Іване-Пусте. Будемо крізь сльози кричати ці божевільні слова про кров, про «воров» і ще щось в такому ж роді. Ось зараз, ще трохи і буде.

Він, схоже, не відав, що не мав на такий успіх навіть найменшого, найдрібнішого шансу. Коли сивий чоловік зробив крок від мене вперед, то своїм голосом й рухом непевним видав всю свою близькість до провалу. То виглядало так, наче всередині нього обірвалася якась невидима струна.

Я вийшов в Теребовлі, і коли вже мав намір завертати в провулок, помітив його знічену постать з гітарою на спині. Він йшов із ще якимсь чоловіком в бік Плебанівки, де його певне й висадив кукурудзник. Його ходу треба було бачити – так ідуть з опущеним луком та опущеними головами із невдалого полювання мисливці-невдахи. Якби те побачила одна із плебанівських бабок, то сказала б: «Йшли, як обісрані». Як сказав би на те видиво Грицько Чубай: «І на сей раз вони в нас не вполювали нічого». Й не вполюють, не мають на те шансів.