“Переписування історії”: чому корисно “дивитися через плече”

"З часів Помаранчевої революції моє життя летіло в якомусь шаленому темпі. Постійно доводилося реагувати на те, що вже робиться. Є дуже гарне діаспорне слово – застановитися, тобто зупинитися, озирнутися назад і якось оцінити пройдене. На карантині я це і зробив. Часто деякі речі, які нам вдаються важкими зусиллями, уже через кілька років виглядають буденно, наче вони існували завжди", – сказав Володимир В'ятрович, презентуючи свою нову книгу «Нотатки з кухні «переписування історії», що відбулася на львівському BookForum. Ця презентація стала там однією з найяскравіших подій – актова зала Палацу мистецтв була вщерть заповненою, Володимир говорив емоційно й натхненно, книга ж явно має широку і щиро зацікавлену аудиторію.

Для тих, натомість, що ще вирішують, коли і чи взагалі читати «нового В'ятровича", Z підготував коротку, але ґрунтовну рецензію. Її авторка – історикиня, докторка гуманітарних наук, дослідниця періоду нацистської окупації в Україні, зокрема питання репресій нацизму проти учасників визвольного руху, Олеся ІСАЮК.

Олеся ІСАЮК,

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Майже напевно той, хто візьметься студіювати останню книгу Володимира В’ятровича, пройде три стадії її сприйняття. Першим враженням напевно буде — ооооо, зараз я нарешті взнаю всі таємниці тої “страшної” (чи — прекрасної, то вже, як кажуть, справа смаків і поглядів) декомунізації. А ще, може, щось там і відкопаю таке-розтаке.

Друга стадія підступно чигає на того, хто бодай останні років сім-вісім слідкував за публікаціями автора, а ще, може, був підписаний на його ФБ-сторінку. Вона накриє, коли стане зрозуміло, що суттєва частина обсягу книги — це передруки статей, інтерв’ю та навіть ФБ-заміток автора.

Третя, і фінальна, стадія настане, як тільки з’ясується, що публікації розташовані не у хронологічному порядку, а начеб врозсип — стаття 2004 року може йти слідом за інтерв’ю 2012-го, а між ними розташуватися ФБ-запис з 2018 року.

Тоді і стане зрозуміло, що це не мемуари і не спроба обійтися “малою кров’ю”, “просто” поскладавши у новому порядку вже відомі читачам тексти. Хоча, з точки зору історика, який не раз лаяв недавніх сучасників за те, що їм, бачте, ліньки було поскладати свої писання в одному місці, а ти, досліднику, бігай по архівах та шукай — так-от, з цієї практичної, щоб не сказати — “шкурної” точки зору, книжка для майбутніх дослідників декомунізації майже неоціненна.

Втім, перш ніж пояснювати, що це таке, є сенс для початку розібратися з матеріальним втіленням. Отож, матеріальне “еґо” книжки — це гросбух доволі великого формату, понад п’ятсот сторінок, який включає публікації різних років, різних форматів і на різні теми. Невипадково назва книги — “Нотатки з кухні “переписування історії”. “Нотаткова” форма, на відміну від більш структурованих жанрів, вмістить дуже багато чого.

Усе всередині — про декомунізацію. Але не як комплекс адміністративних заходів, підпертих пакетом “декомунізаційних” законів. Вона про декомунізацію як регенерацію після тоталітаризму, на рівні і окремих людей, і особистісних зв’язків, і інституцій, і, зрештою, президентів і держав. А також — про смислові пласти цього процесу на рівні особистому і рівні спільнот.

У цьому легко переконатися, проаналізувавши спосіб взаємного розташування і послідовності текстів. Перші два десятки текстів, незалежно від того, коли вони були написані, — це передусім про людей. Як людей з тамтої епохи, як Василя Кука чи Марію Савчин, так і на півпокоління молодших, яким більшу частину життя випало лавірувати у радянській системі і які, на наше загальне щастя, встигли дожити до Незалежності і ще зробити щось, що тримає нас на плаву. Це також про старі міфи, на кшталт “Нахтігалю”, які ще двадцять років тому були предметом серйозних суспільних дискусій, а зараз перетворилися на маргінальну ділянку. Це і про зарубіжний досвід інституційного пам’ятання ХХ століття — литовський та польський, який для України тоді виглядав чимось зі сфери фантастики.

Напрочуд захопливе чтиво — біжуча історія in fluenti, її неостигла, розжарена магма, ретельно зафіксована «зсередини» дослідником і учасником, якому Україна завдячує кількома найуспішнішими реформами минулого десятиліття. Той випадок, коли автор має повне право сказати про себе Шевченковими словами: «Історія мого життя є частина історії моєї батьківщини».

— Оксана Забужко про книжку «Нотатки з кухні «переписування історії»

Наступний умовний блок — умовний, бо ніхто їх на чітко визначені підрозділи не сепарував — це про період Віктора Януковича. Який тепер не виглядає “ямою” у плані відтворення історичної пам’яті. Навпаки — періодом, коли під, здавалося б, щільно загвинченою кришкою казана булькало і осмислення двозначностей української історії ХХ століття, які неминуче мали піднятися нагору, і існуючих та майбутніх “конфліктів пам’яті”, і процесом “включення” тих подій, яких ми були свідками у загальну канву історії. Словом, осмислення.

Третій блок, порівняно невеликий, — це блок про пам’ять про Голодомор у тому вигляді, в якому вона була до 2014 року. Про свічки на вікнах, про Голодомор як геноцид, про розуміння його природи і, зрештою, про те, як “життя проростає на мертвім”, тобто про парадоксальну роль Голодомору, який також доклався до формування українців як нації.

І, нарешті, четвертий блок, який займає чи не пів книжки, — це саме декомунізація. Починається з теми декомунізації як такої, закінчується “розтіканням” на десятки потоків. Ну як десятки — зримими для читача стають теми, окрім УПА і Голодомору, — Крути, Бабин Яр, українсько-польська війна, отаман Тютюнник, Холодний Яр, День Соборності, операція “Вісла”. Воістину — “Воскресають там, де є могили”.

Заодно стає зрозуміло, для чого нам була потрібна декомунізація. Щезли комуністичні машкари — і вийшло наяв своє. Просто тому, що не могло не вийти. Святе місце пустим не буває.

І — ритм. Книга починається з розповіді спроквола: “було те, було оте, а, може, було інакше...”, ніби перекочуються камінчики між пальцями. Поступово темп наростає — теми все ближчі і ближчі хронологічно, миготять частіше і частіше, самі вони все “гарячіші” і “гарячіші”. Міняється і спосіб мовлення про ці теми — якщо спочатку темп несміливо-академічний, то ближче посередині він остаточно змінюється, ідеться про українських героїв, українську пам’ять, ідеться не про “репресії”, а про “злочини”. Уже не виконавці репресій — вбивці. І так далі. З’являються і українці з громадянства — українські євреї, українські кримські татари... Україна починає звучати повноголосо, крещендо наростає. Але не зривається в істерику.

І, головне, — йдеться про спротив. Про спротив стратегічний, з прицілом на майбутнє. Практично всі теми, які проговорюються, отримують нове звучання і свою “прописку” у загальному смисловому полі історії. Відновлюється тяглість, усвідомлення суб’єктності. Усе те, що на початку цієї книги і на початку шляху, який вона описує, тобто десь у 2002-2004 роках, видавалося фантастикою і що усвідомлювали навіть не всі фахівці.

Власне, у цьому і є цінність збірників текстів одного автора — аби оцінити пройдений шлях. І в фіналі цього шляху, а заодно і в фіналі книжки — підсумок пройденого і заодно анонс наступного етапу — який передбачає вже цілеспрямовану свідому гру на історичному полі вже не проти СРСР, а проти Російської імперії, як такої і заодно лікування українських голів від постколоніальних деформацій і постоталітарних травм.

І цьому допомагають не тільки самі по собі тексти, а й ремарки автора до майже кожного з них. Ці ремарки служать насамперед для нагадування контексту, у якому писався той чи інший текст. А також — для позначення того місця, яке той чи інший текст або ж факт, який обговорюється в тексті, наразі зайняв — і, з великою вірогідністю, остаточно — у загальній канві і логіці подій.

Книжка прекрасно відображає напругу, з якою Україна переживає трансформацію історичної пам’яті. З одного боку, настав час незалежному народові подивитися на свою історію своїми очима, а не очима поневолювачів. Лише так він утвердить суб’єктність. З іншого — демократична Україна не має вдаватися до силових прийомів, якими комуністичний режим витравлював прояви української самосвідомості. Володимир В’ятрович обрав важливу місію сприяти першому, не вдаючись до другого.

— Мирослав Маринович про книжку «Нотатки з кухні «переписування історії»

Так що, якоюсь мірою, це книга-осмислення і книга-розстановка акцентів. Зрештою, не вимагаймо від людини чуда: щось заміряючи і плануючи, складно передбачити в деталях, чим усе закінчиться. Як колись зауважив Майкл Фарадей, коли у нього поцікавилися, чому він зацікавився електрикою, — “чи ви можете передбачити, що вийде з новонародженої дитини?”. А варто нагадати, що ще десять років тому декомунізація виглядала фантазією, marzeniem ściętej głowy і загалом, ті, хто намагався просто продовжити розпочате за каденції президента Ющенка, нагадували щось середнє між клубом інтелектуалів і бійцями останньої барикади. Очевидно, що написане тоді звучало відповідно, а зараз уже потребує певних нагадувань і — часом — тлумачень.

Події ж мають властивість поступово “проявлятися” і такого роду студії — теж спосіб їх “проявити”. Деякі починають звучати замалим не символічно — наприклад, текст про боротьбу КГБ проти поширення інформації про Голодомор супроводжує нотатка, з якої читач довідується, що сам текст постав як виступ на конференції, який був виголошений якраз буквально напередодні масових протестів, які пізніше перетворилися у Революцію Гідності. І невелике нагадування — тоді, з самого початку, протестні акції включали також вшанування загиблих внаслідок Голодомору-геноциду. Наступна стаття — “Як Голодомор зробив нас нацією” узагалі є фактично “паровозом” для цілої серії — тепер уже спогадів про початок і перебіг Революції Гідності. Усе це разом справляє враження неймовірного символізму — ніби покійні прийшли “за своїм”. Якраз на свою круглу дату — вісімдесят років масового вбивства.

...Для тих, хто був більшою чи меншою мірою причетний до відновлення пам’яті, чи до історичних досліджень визвольного руху ХХ століття, ця книжка може стати ще й джерелом ностальгії. Навіть я, читаючи чи переглядаючи тексти, ловила себе на думці — Мати Божа, подумати тільки, це ж якісь п’ятнадцять років тому УПА — це було щось майже екзотичне на більшій частині території України, а те, що зараз називають “легендою про “Нахтігаль” і легендарність чого визнали і ті історики, яких важко запідозрити у симпатіях до визвольного руху, — дискутувалося цілком серйозно. Це ж іще й мені в останньому класі школи довелося бігати по району, розклеюючи оголошення про акцію “Засвіти свічку!” і пояснювати, що це і для чого це, — і це на Західній Україні, цілком собі українській, патріотичній і соборницькій — а тепер уже жодні відвідини закордонних дипломатій не обходяться без візиту до “дівчинки з яблуком”. І такого ще можна набрати і набрати...

Отож, підсумовуючи, можна сказати, що тут кожен текст має вагу не тільки змістом, а й місцем розташування у книзі, датою написання, зрештою, має значення навіть те, по сусідству з якими текстами він розміщений. Навіть якщо ви читаєте тексти від автора “Нотаток...” щотижня і маєте всі його книги на домашній поличці — “Нотатки...” варті прочитання і уважного вглядання в суть.