Вже у грудні, але десь ближче до Миколая, українські книгарні очікують надходження дитячого видання історії України. Книга, що її написала Інна Ковалишена, а проілюструвала Галина Чепурна, називається “Крута історія України від динозаврів до сьогодні” – це півтори сотні сторінок, покликаних створити у дітей та підлітків перше структуроване уявлення про предмет. Очевидно, що жанр затребуваний – у ньому досі “вистрелило” небагато книг і то, можливо, саме внаслідок порожнечі на ринку. Нинішня авторка була відома дотепер лиш кількома романами фентезі, але має фахову історичну освіту і досвід роботи з дітьми, яким «не заходить» або й мало шкільної програми з історії.
Втім, створити книгу цікаву, але не профанську – амбітне завдання.
Олеся Ісаюк
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Почнемо з проблеми. Програму вивчення історії в школі – як, зрештою, й решти гуманітарних наук – заведено лаяти. За перевантаженість, за брак внутрішньої логіки, за незрозумілість, інколи просто недоречність термінів. Враховуючи, що деякі підручники писали заслужено шановані та знані фахівці, складається враження, що історична освіта – це якийсь анти-Мідас, який навіть добре написані тексти перетворює у щось цілком протилежне за принципом “ні собі, ні людям”.
Наслідків – і явних, і ймовірних – чимало. Втім, є два, які, будучи прямим наслідком катастрофи зі шкільною історією, вже цілком зримо загрожують нам усім. Перший – це те, що чимало українських військовиків не знає, кажучи прямо, “за що вони воюють”. Тому що знання про те, що таке Україна, у чому суть “великої незакінченої війни” з Росією (яка у 2014 році, по суті, відновилася) і чому, зрештою, ця війна неуникненна, вони не мають. Середня школа, яка мала їм це дати, успішно втопила потрібні знання у навантаженні дат та формальному процесі “націонал-патріотичного виховання”. У результаті середньостатистичний офіцер, який завідує, кажучи прямо, патріотичною пропагандою, просто не має від чого відштовхуватися. Вже не кажучи, що “патріотичне виховання” у школі в багатьох випадках надійно відбиває охоту від будь-якого офіційного “виховання”.
Другий наслідок, який добре видний тим, хто має звичку встрягати у фейсбучні суперечки, – очевидна історична неосвіченість великої частини молодшої генерації освіченого класу, яка взагалі не вміє мислити категоріями конкретної, реальної, намацальної України. Особливо яскраво це проявилося в історії з епітетом “гетьман” щодо колишнього президента. Я не прихильник називати будь-кого з політиків символьними епітетами, бо як історик знаю, що реально оцінити діяча можна зазвичай глибоко потім після того, як він зробив те, що зробив (і то не факт: французи досі дискутують про Наполеона, а поляки – про Пілсудського). Але з точки зору того, як мислить маса, то сама практика, що українських політиків почали іменувати епітетами з українським символьним навантаженням – це дуже позитивно. І от тут приходить український освічений клас і починає в ім'я всього підряд (починаючи з критичності мислення і закінчуючи персональними амбіцями та фантазіями) хейтити саму практику, коли українського політика називають українським символьним епітетом.
Одне юне дарування тішилося свого часу, що гряде "знищення гетьманського устрою". Мене особисто аж тригернуло – бо саме цей зворот стало асоціюється зі знищенням української ранньомодерної державності Російською імперією. Інше молоде дарування (що більш цінно – з тих, хто зросли у зрусифікованому регіоні, а свідомо вибрали Україну) на моє зауваження, що свій – то бравий розвідник, а чужий – підлий шпигун, і що це нормально, падає в подобу істерики на тему "та як, то яка тоді різниця, не хочу бачити цієї кримінальної такої і сякої країни". Пояснити, що називати Путіна "сцарь" – це ок, бо це руйнація чужого сакрум, але кривлятися з поняття "гетьман" – не ок, яким би неприємним тобі не був політик, до якого цей епітет приміряють, бо це руйнація свого сакрум, самостріл і, якщо аж так тобі неприємно чи маєш аргументи контра – аргументуй, чому даний персонаж недостойний такого епітету (це якраз робити дуже треба, якраз щоб не допустити інфляції символу!), але не руйнуй символ псевдодотепністю – здається, без шансів узагалі.
У такій ситуації українці вдаються до давно відомої технології “допоможи собі сам”. Тобто до справи підключається приватна ініціатива. Оскільки створити аналогічну державній освітню систему українська приватна ініціатива поки що не дає ради (хоча не факт, що не дасть у майбутньому – прецеденти в українській історії паралельної офіційній освітній системі вже бували), то обходимося виданням історичної літератури. Де до останнього часу були свої “білі плями” – наприклад, бракувало такої собі “базової схеми” української історії для дітей, написаної зрозумілою мовою, на яку можна було б “навісити” дані з різноманітних енциклопедій та, зрештою, інтернету. Таку “загальну схему”, користуючись історичним жаргоном, дає можливість “Крута історія України від динозаврів до сьогодення”, яку взялося публікувати видавництво “Моя книжкова полиця”.
Така назва ніяк не означає, що на перших сторінках вас зустрінуть справдешні динозаври з синьо-жовтими стрічками на рогах і червоно-чорними – на хвостах, а далі будуть і трипільські міста, і Велесова книга, і решта списку, від якого тут же вхопить усе, що можна, у будь-якого мінімально фахового історика. Ні, динозаври будуть спочатку там, де їм і слід бути, – у доісторичній епосі, а потім буде загальна схема української історії – починаючи від появи людини на території України, через кіммерійців, скіфів та сарматів до слов’янських держав, а потім Русь, Галицько-Волинська держава, Литовська доба, Річ Посполита, Хмельниччина – і так аж до сьогодення.
Сама по собі ця схема знайома всім, хто бодай не прогулював уроки історії в школі – попри всі вади програми і часто-густо викладання, краще з ними, ніж без них. Втім, часто ця схема сидить у головах у вигляді розрізнених фрагментів без чітко усвідомленого внутрішнього взаємозв’язку. Причина дуже проста – не пояснена зрозумілою мовою специфіка як самих цих періодів, так і перехід між ними. А ця обставина, своєю чергою, має іншу причину – численні внутрішні протиріччя у “загальній схемі” саме на рівні “шкільної історії”. Для фахівців усі ці нюанси не є, річ ясна, секретом.
Зрештою, фахівці, без сумніву, знайдуть тут чимало недомовок та упущень. Чимало довелося спрощувати, на дещо, здається, просто не вистачило місця. Бракувало детальності в описі шляху, який привів до Люблінської унії, майже мимо пробігла Руїна, та й перипетіям Української революції 1917–1923 років не завадило б приділити більше місця.
Але дитяча книга – не монографія, а саме ця книжка має чимало переваг, які успішно затінюють недоліки. Насамперед, у книзі присутня добре пророблена внутрішня логіка, що є величезним плюсом, – до того ж тим, який суттєво спростив не тільки сприйняття майбутнім читачам, а й, як не парадоксально, роботу самій авторці.
Не було б цієї внутрішньої логіки, вкрай складно було б пояснити дітям, наприклад, таку сторінку історії, як походження козаків і їхні зв’язки з Річчю Посполитою, не впадаючи в численні гріхи, які більше кажуть про погляди того, хто висловлюється, ніж про саму проблему.
...кримські татари і справді почали проходити крізь те Дике поле військовими походами, захоплювати полонених (їх називали ясиром) і продавати на рабських ринках Османської імперії. Бо чомусь саме на захист цього кордону в державній казні вічно не вистачало грошей. А работоргівля тоді ще вважалася пристойною справою, головне, щоб не власними земляками торгувати. А ще в Дике поле їздило багато уходників — там були вільні землі, а не чиясь приватна власність, можна було полювати і рибалити, а потім продавати все це вдома. Туди микалися ті, хто хотів якось поліпшити свої справи: залежні від панів селяни, яких в Дикому полі було не дістати, шляхтичі, що втратили свої землі, міщани, просто всілякі авантюристи. Потихеньку вони стали збиратися в загони самооборони, захищати себе та прикордонні міста й села від татарських походів. Оці загони і стали називати козаками. Частину з них Річ Посполита найняла на службу — їх називали реєстровими.
з книжки "Крута історія України. Від динозаврів до сьогодні"
Авторці це вдалося – повірте, маю з чим порівняти, бо хоч у ранніх 1990-х не було і мови про подібні видання, але мені пощастило на родичів, які мали “час і натхнення”. Це не врятувало – на місці многостраждальної Речі Посполитої і Козацької держави в мене був туман, з якого часом вискакували якісь шаровари з булавами, і так аж до перших курсів університету, де ті шаровари з булавами врешті дістали обличчя і чітку логічну послідовність. Маю підстави надіятися, що така доля омине маленьких і не дуже читачів “Крутої історії”, бо є тут і монгольська навала та ті “темні віки”, які тривали мало не сто років після неї на Наддніпрянщині, і така складна та заміфологізована Річ Посполита – яка тимчасом критично важлива для розуміння нашої подальшої історії і, більше того, нашого по сей час виживання, попри всі Голодомори та репресії.
... у будь-якому разі після поразки на Калці руські князівства ще деякий час прожили в мирі — монголи не пішли далі, їм довелось повернутися додому. Данило Галицький якраз встиг повернути собі Галицьке князівство, котре збунтувалося ще після смерті його батька, Романа Мстиславича, потім розширити межі Галицько-Волинського князівства аж до Києва — і отримав звістку про те, що на Русь знову суне монгольське військо. Це було наприкінці 1237 року. А на початку 1241-го монголи вже зайшли на польські землі. Монголів було надто мало, щоб контролювати таку величезну імперію, хоч вона й розпалася на той час на кілька держав... Адже Данило зі своїм братом, Васильком, добре правили своєю країною, будували міста (наприклад, Львів), воювали з чехами за право керувати Австрією, успішно захищали кордони Руського королівства від інших загарбників і передали спадкоємцям сильну країну, якій треба було тільки дочекатися нагоди, щоб скинути владу Золотої орди. Адже імперії не вічні.
з книжки "Крута історія України. Від динозаврів до сьогодні"
Ще один заміфологізований не період, а цього разу народ, якого чимало на сторінках книжки, – кримські татари. Комусь може бути навіть забагато. Але річ у тім, що кримські татари якщо і фігурують у історичній свідомості українців на популярному рівні, то переважно у ролі людоловів-ясирників, і то цей образ не вирізняється чіткістю завдяки давності віків. А тимчасом ми на найближчі кількадесят років пов’язані спільною боротьбою проти спільного ворога – і це теж не впало на нас з неба, і це теж краще пояснювати дітям змалку.
Внутрішня логічність дає тяглість, у тому числі персональну. І оці “персони” дуже цікаві. Це не нещасний стражденний народ, не “прості люди”, не селяни з козаками. Це українці – причому такі, які вміють тримати в руках зброю і не соромляться цього. Авторка старанно – місцями навіть надто старанно, як на історика – уникає дилем на кшталт “великий князь чи бояри” або “шляхта чи козаки”. Усі – українці. І, що важливо, ці українці україноцентричні. Тобто їхні дії і мотивація цих дій пояснюються логікою подій на території України або ж інтересами того політичного утворення, яке на той час представляло Україну: чи то Київське князівство, чи то Козацька держава, чи то Українська Народна Республіка. Загалом, тут і пояснення, чому книжку назвали “Крута історія України”. Тому що висновок з книги, який можуть зробити її майбутні маленькі і не дуже читачі, однозначний: українці круті. В усякому разі, дуже не гірші за інших.
І в цьому ще один плюс книги – історія України і сама Україна постають “самі з себе”. Їхня поява і активність на історичній сцені не потребують доказів у вигляді довгих логічних аргументів про достатню “впорядкованість”, “цивілізованість”, “належність” до того чи іншого цивілізаційного кола, достатню окремішність чи оригінальність. Українці та їхні попередники тут просто діють – і їхні дії не лишаються без наслідків. Ця послідовна суб’єктність дуже важлива з огляду на наш дотеперішній страх бути суб’єктами і не оглядатися ні на кого. Звісно, цей страх має свої корені – але оці корені ось так і обтинаються. Ось такими книжками.
25.11.2021