Перечитуючи чимало спогадів про перебування у концтаборах, в описі портрету жертви легко впізнаєш портрет середньостатистичного "маленького українця". Там і "вивчена безпорадність", і втрата сенсу, і постійний страх дій, і повсякчасне очікування загрози, і пасивність, і ще багато чого.
Олеся Ісаюк
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Центр досліджень визвольного руху
Чи не першим зауважив, що життя в умовах постійного насильства суттєво змінює картину світу і спосіб поведінки людини, Бруно Беттельгайм. Клінічний психолог, який спеціалізувався на психології дитинства і пізніше став відомим завдяки ряду праць із психології й антропології дитинства, наприкінці 1930-х років втрапив спочатку до концтабору Дахау, а потім у Маутгаузен. З простої причини — він був євреєм у Третьому Рейху. Через два роки, вже під час Другої світової війни, йому пощастило врятуватися з концтабору і переїхати у США. Свої спостереження з концтабору як психолога він об’єднав у книзі “Просвітлене серце”.
У центр своїх міркувань Беттельгайм ставить ідею про сенс життя як невід’ємну складову дійсно зрілої особистості — й автономію на власні рішення, які витікають з власного сенсу, як основну підставу психологічного здоров’я. Суть тоталітарної травми, за Беттельгаймом, — у позбавленні людини її автономії на рішення, до того ж у найдрібніших деталях, і вживлення їй сенсу системи. Ще у концтаборі він запримітив, що в’язні поступово набувають дитячих рис у поведінці: залежність від думки дорослого, потребу в зовнішньому виставленні правил, втрату автономії у мисленні, рішеннях та навіть у побуті, асоціацію себе з “дорослим”, не усвідомлення себе як індивідуальності й інше. От тільки роль дорослого грав наглядач у концтаборі, а здитиніння було наслідком системного насильства і дріб’язкового контролю впереміш з позірно безглуздими розпорядженнями.
Як наслідок, те, що відбувається з дорослою людиною в умовах концтабору, Беттельгайм розглядав як поступове зведення дорослого в’язня до характеристик дитини відносно “батька” у вигляді представника концтабірної адміністрації.
Дріб’язкова регламентація будь-яких повсякденних дій надійно обмежувала можливості просто облаштувати власне ж повсякдення з урахуванням власних потреб, комфорту, планів, поглядів. Жорстокі покарання за найменший не те що проступок, а просто за те, що щось у поведінці чи вигляді не підходило конвоїрові, а також примус до виконання наказів, хоч би і найбільш безглуздих, — усе це працювало на переконання в’язня у тому, що його воля, бажання, потреби не мають жодного значення і що він у принципі не може нічого контролювати. Як зауважив колишній в’язень і дослідник теми Кшиштоф Дунін-Вонсович, “фактично у концтаборі було заборонено все, отже будь-яка дія була потенційним спротивом”. Водночас за допомогою примусу до виконання безглуздої роботи вбивали будь-яке почуття сенсу. Зокрема, популярним було змушування в’язнів возити тачки з землею туди-сюди або носити каміння з кутка в куток без видимої цілі.
Результатом було позбавлення індивідуальності та знищення можливості планування майбутнього відповідно до власних потреб та поглядів. Саме цьому служив увесь концтабірний розпорядок — однакові роби, однакова їжа, однакові бараки. Це досі несвідомо відтворюється у нашому “благоустрої” з його побіленими деревами, постриженою під нуль травою, рівнесенькими доріжками і тому подібним — при повному ігноруванні, наприклад, життєвого циклу дерев чи факту наявності на них пташиних гнізд. Ця реплікація є як демонстрацією принципу “чим глечик накипів”, так і проявом такого симптому травми, як повсякчасне підсвідоме пам’ятання моменту травматизації, який змушує знову і знову виконувати вимоги насильника, аби врятуватися від його гніву. Тоталітаризм не терпить конкуренції за своєю природою — отож вимагає дотримуватися приписаних згори правил навіть у деталях, загрожуючи карами за найменший проступок і нехтуючи навіть здоровим глуздом, стежачи за неухильним дотриманням виданих ним правил. Враховуючи глибоку мілітаризацію радянського повсякдення, йшлося також про зведення суспільства до стану армії під командуванням “вождів”.
Паралельно слід було досягти ідентифікації з тоталітарною ідеєю — як масованою пропагандою, так і створенням умов, за яких лише представник тоталітарного режиму (чи, у випадку концтабору, конвоїр) був єдиним джерелом ласки чи неласки. Внутрішні моральні компаси ламали дуже просто — введенням колективної відповідальності. Загроза, що через твої цілком нормальні дії постраждають або й загинуть товариші по недолі, надійно відбивала бажання орієнтуватися на альтернативні режиму моральні ідеали.
У результаті локус контролю повністю переносився назовні — що скаже конвоїр? Чи не постраждають через мене мої товариші? Чи не проклянуть мене? Чи не підставлю я їх своєю втечею? Чи не нагадує така логіка поширене серед українців “а що люди скажуть” або “як скажуть, так і буде”?
Окремо Беттельгайм зупиняється на понятті героїзму — згідно з його визначенням, “найвищому прояві особистості”. Якщо виходити з його постулату, що головною цінністю, за яку власне йде боротьба в умовах концтабору, є внутрішня автономія як мислення, так і дій людини, то концтабірна реальність постійно пропонує вибір між бодай спробою збереження свого “я” і відмовою від нього. Вибір незмінно пов’язаний з високим ризиком, ставка якого поступово підвищується до питання життя чи смерті. У такому трактуванні в Беттельгайма смерть є наслідком остаточного вибору на користь себе — якщо, звісно, конкретна ситуація дійде до такого вибору. І саме колективна відповідальність працює не тільки на обезличування та відчуття втрати контролю, а й на запобігання героїзму у розумінні слідування власним переконанням.
Аналіз Беттельгайма є особливо цінним у світлі того, що тоталітарна система, якою був СРСР, претендувала на зміну людської природи, а сам СРСР дотепники називали “великою зоною” — “малою” був ГУЛАГ. Перелік психологічних характеристик "старих в'язнів" нацистських концтаборів за Беттельгаймом до болю нагадує портрет "маленького українця". Ремарка самого Беттельгайма: нормально цей комплекс характеризує людину у дитинстві, максимум у ранній юності. А тим часом окреслення соціальної та політичної поведінки українців як сплаву патерналізму й інфантильності вже стало загальним серед соціологів та політологів. От тільки інфантилізм цей не простий, а посттоталітарний. І, наприклад, святе переконання у тому, що “держава повинна” — це не що інше, як отой самий посттоталітарний інфантилізм. Звідси ж сприйняття політиків як надії, чиє завдання, дослівно, “накормить, напоить и спать уложить”. У крайніх випадках на персональному рівні жертва такого роду інфантилізму взагалі не розуміє, навіщо оплачувати комунальні послуги, доглядати за дітьми, вчитися, працювати і сприймає доросле життя як невідомо ким накинутий примус, від якого треба чимшвидше звільнитися і втекти у любий світ безтурботності. Не минуло це й наших олігархів — ще 2009 року в колонці для “Українського тижня” Юрій Макаров зауважив, що стиль олігархів, відомий як “бікокко” і “па-багатому”, — це стиль недолюблених дітей, які, по суті, не мали дитинства і тепер це надолужують.
Беттельгайм також помітив, що попри всю потугу репресивного апарату, людську натуру неможливо придушити. Вона проривається фрустрацією у формі емоційної та словесної агресії — оскільки інших форм, по-перше, просто не залишено, по-друге, у процесі довгого перебуванні у насильстві нормальні механізми з часом відмирають. Результатом є, зокрема, поширеність домашнього насилля, “винос мозку” і тому подібне. Людська натура у зрілому вигляді насправді потребує самостійності — а коли її позбавити цієї самостійності, починає скочуватися у фрустрацію, яка, своєю чергою, проявляється в агресії. Крім того, внутрішня травма болить не менше фізичного перелому кісток, отож схильність до істеричності, емоційних крайнощів та подібного є попросту ”викрикуваням” задавненого внутрішнього болю. А оскільки нормальні канали і методи проговорювання частково завмерли під загрозою нелогічного і грізного покарання, то крик, по суті, залишається єдиним шляхом прояву емоцій — немовлята кричать не тільки тому, що не вміють висловити свої потреби словами, а й тому, що їхня нервова система не розвинута ще як слід. У випадку жертви насильства нервова система зазнає лоботомії.
Те, що у випадку Бруно Беттельгайма було конструкцією на межі філософії, фахових знань і вимушених спостережень у, так би мовити, польових умовах, у Джудіт Герман набрало форми строгого аналізу, базованого на десятиліттях клінічної практики.
Найперше, що треба розуміти про травму у контексті поглядів Дж. Герман: травма — це не коли ти спостерігаєш страхіття. Це коли ти безсилий запобігти страхіттю. У момент, коли людина усвідомлює своє безсилля, неможливість допомогти та втрачає сенс усього, що відбувається, — саме тоді її наздоганяє травма і запускає весь той різноплановий комплекс симптомів, який впливає на абсолютно всі аспекти життя людини, а в критичному випадку стає безпосередньою причиною самогубства. Переважно такого роду ситуації безпосередньо загрожують життю або ж включають спостереження страждань і смерті. Враження від них настільки сильні, що закарбовуються на підсвідомому рівні, витісняючи за значимістю все інше. По суті, травмована людина продовжує жити, частково залишаючись у травмуючому моменті, проживаючи його знову і знову.
Травма як клінічний стан має три кардинальні ознаки, присутність яких дає змогу говорити про факт травмованої психіки. Найпомітнішим для сторонніх є те, що називають гіперзбудженням. Саме ця властивість має своїм наслідком уникання травмованих — і то саме тоді, коли вони, можливо, найбільше потребують допомоги. Гіперзбудження є не чим іншим, як загостреною реакцією на будь-який збудник, коріння якого — у підсвідомій постійній тривозі, страху, що насильник повернеться. У принципі, будь-що, що нагадує стресову ситуацію, може моментально запустити стрімку емоційну реакцію, спрямовану на захист. І саме гіперзбудженість переважно асоціюється з травмою та фактично позначає її у масовій культурі.
Наступним кардинальним симптомом є фактична незмога відновити нормальний хід життя, оскільки його постійно перебивають травматичні спогади. Найпопулярнішим у масовій культурі виявом повернення травми є флешбеки уві сні, які відтворюють момент травми; але насправді інтрузія, як називається цей симптом, передбачає підсвідому фіксацію на травматичному моменті, яка спонукає повсякчас вживати заходів, що мали б упередити наступний травматичний момент. Наприклад, запаси їстівного у старшого покоління чи примус дітей їсти, навіть якщо вже не лізе, — це не що інше, як прояв інтрузії у випадку травми Голодомором. З тієї ж опери — заборона дітям дружити з ровесниками певної національності, якщо представники цієї національності раніше чинили екстремальне насилля над тим, хто зараз накладає таку заборону. Бійці можуть шукати ризиковану роботу в мирному житті — їм здається, що вони, займаючи активну позицію, зможуть запобігти непоправному і на цей раз уже точно захистити всіх потребуючих.
Остання з кардинальних ознак травми відома як “вивчена безпорадність” — тим часом у номенклатурі Дж. Герман вона має назву констрикції. Основна її ознака — емоційна відстороненість, по суті, заціпеніння, збайдужіння. Цей стан виконує роль наркотика, позаяк через нестерпний моральний біль, який завдає травма, альтернативою є хіба що божевілля. Інша альтернатива не менш похмура — зловживання алкоголем та наркотиками, девіантна поведінка, у якій жертва шукає полегшення і забуття пережитого страхіття. Порівняння рівня поширення алкоголізму та асоціальної поведінки не гірше політологічних студій показує межі поширення “найсправедливішого у світі” радянського режиму. У межах України добре видно, що кількість схильних до алкоголю, побутових злочинів та подібного найбільша на Донбасі, який був фактично чистим радянським експериментом — та чи не найменша на Західній Україні, куди радянська влада добралася пізніше на покоління і де опір тривав півтора десятиліття. У великих містах недобру славу мають промислові дільниці, які свого часу будувалися як зразкові радянські міста і куди стікалися, зокрема, селяни, яким вдавалося вирватися з колгоспної безперспективності.
До симптомів констрикції належить і небажання пам’ятати чи згадувати травму, оскільки така пам’ять неминуче закінчиться повторним проживанням всієї гами болю, страху і ненависті, яка супроводжує травматичний момент. Саме у цьому секрет, чому багато хто з тих, хто пережив Голодомор чи Другу світову війну, не бажають говорити про свій досвід.
І, зрештою, вивчена безпорадність проривається назовні житейською і громадською пасивністю — коли люди делегують власне життя кому-небудь іншому, уникають будь-якого ризику і відповідальності. По суті, травма знижує до повного нуля здатність витримувати такі, у принципі, природні речі, як тягар відповідальності, побутові невдачі, розчарування у людях та інше. Такий стан кожен із нас спостерігав серед старшого покоління десятки разів — коли все віддають на відкуп “начальству”, “людям”, “якось воно буде”, коли у будь-чому бачать передусім перешкоди, а можливості інколи просто-таки відмовляються розгледіти...
Констрикція та інтрузія, як два нещастя, ходять парою, періодично змінюючи одна одну. Найкраще це видно на методах виховання, які виглядають як хронічна невротизація і подвійний сигнал. На практиці від людини одночасно вимагають протилежних речей: наприклад, не висовуватися і не втручатися “у політику” — і робити свідомий обґрунтований вибір. Не ходити на вечірки і не носити коротких спідниць — але активно знайомитися з протилежною статтю, “бо так і лишишся сама”. Крізь одночасні вимоги народжувати побільше, але одночасно “йой, як ви їх прогодуєте”, проглядає зразу два страхи з часів Голодомору і війни — страх зникнути як явище і страх не вберегти дітей. Правда, єдиний результат — фіксована психологами повінь неврозів у підлітків і у дорослих.
Втім, найгірше, що робить травма, — це вбивство довіри. Травма сама по собі вселяє розуміння, що віра у будь-що, включаючи Бога, не виправдовує себе. Невипадково одне з поетичних означень Голокосту звучить як “Коли Господь відвернув зір...”. Людина перестає вірити собі — адже її зусилля виявилися недостатні; оточенню — адже її не врятували; зрештою, навіть Богові, який явно “покинув” своє творіння. У випадку українців довіра була додатково вбита широко застосовними і поширюваними практиками донощицтва, у результаті чого склалася ситуація, коли люди, аби щиро поговорити, у буквальному сенсі йшли до парку чи в ліс. Мало того, радянська влада заохочувала дітей доносити на своїх батьків, чим послідовно руйнувала процес формування базової довіри у самих же дітей. Така дитина, навіть якщо не зазнала травматичного досвіду, уже виростала з проблемним емоційним та емпатичним механізмом. З тієї ж опери — змушувати подружжя шпигувати одне за одним — при тому, що вірність у парі чи групі є одним із визначальних запобіжників травмі. Взаємна недовіра, прямими наслідками якої є фрустрація і взаємна агресія — класичний наслідок перебування у тоталітарній системі.
Але це не скасовує того об’єктивного факту, що довіра є базовою потребою людини й обов’язковою умовою зрілості. Тож потреба довіри проривається на кожному кроці — і в обожнюванні політиків та поп-зірок, і у вимогах від подружжя “забезпечувати” (у разі чоловіка — матеріальне благополуччя, у разі дружини — психологічний комфорт при повній відсутності вимог до себе); і у фанатичному чіплянні за вже дорослих дітей (зворотний бік — ненависть до зятів чи невісток: аякже, забирають єдину людину, якій можна вірити безумовно!).
До того всього, у момент травми часто відбувається втручання у фізичну цілісність людини (наприклад, у разі тортур), а вже у будь-якому разі людина позбавлена можливості поводитися так, як вважає за потрібне, і змушена підпорядковуватися як насильнику, так і інстинктам, які працюють лише на фізичне вціління будь-яким коштом. Такі речі породжують пекучий сором, відрефлексувати який не дає перспектива повернення у момент травми.
У підсумку, коли з одного боку відчувається сором, з іншого — непевність, зароджується провина за те, що вижив. Звучить логічно: чому я, такий поганий, який не справився з усім цим, живу, а вони, щонайменше нічим не гірші за мене, — мертві?
Зрештою, найлогічнішим у цьому колі страху і сорому виявляється “забути” про себе. Таке забуття називається дисоціацією. Це включає і зневагу до себе (“що ж ми за народ такий?” — це якраз звідси), і неґацію власних бажань (“мені багато не треба”, “як скажуть, так і буде”), і небажання ділитися власними враженнями, і замкнутість та емоційну холодність... Тотальна неґація почуттів, витіснення їх, таврування як “забаганок” — це саме дисоціація. Звідси ж і негативні автостереотипи про українців як надміру егоцентричних, скупих, зрадників, “де два українці — там три гетьмани”, безконечні нарікання — список можна продовжити.
Людям, які живуть у стані травматичної дисоціації, у цьому коктейлі самозневаги, сорому, приниження, болю, який постійно активується підсвідомістю, застряглою “у травмі”, — їм справді “гірше не буде”. Бо гірше від такого життя нема нічого. Якщо ж таких людей ще занурити у негатив, як це зроблено за допомогою медій, — все, травма може бути безповоротною, в окремих випадках треба говорити про психіатричну допомогу, а не просто терапію. Така людина сприймає найвищим благом комфорт у редакції “аби мене не рухали” і “пазітів”, за яким та ж бездумність у насолодах і відмова заглиблюватися у будь-що — що ми і спостерігаємо у тисяч наших співвітчизників, які з охотою вдаряться у розваги найнижчого рівня, аби лише забутись. Це не повінь емоційної тупості — це пошук хоч якоїсь віддушини серед внутрішньої чорноти.
Окремим типом травми є травма повторювана, яка виникає, коли жертва тривалий час перебуває під загрозою терору. Концентраційний табір, в’язниця та життя в умовах хронічного контролю під загрозою репресій, що справедливо в умовах СРСР, цілком підходять під таке визначення. Тут травму провокують постійною загрозою насильства, масою дріб’язкових правил без видимої логіки, зате з гарантованим покаранням за порушення — що призводить до встановлення контролю над усіма аспектами життя жертви та відокремленням жертви, включно з ізоляцією, від світу.
У випадку повторюваної травми, на додачу до описаних вище симптомів, додається ще кілька. Насамперед, формується дводумство — стан, коли жертва насилля одночасно перебуває у двох контекстах: один — пропонований насильником, інший — “свій”, нелегальний. Це саме те, що Владімір Буковскій у передмові до книги Віктора Суворова назвав “страшною хворобою ока, рота і тіла, коли бачили одне, говорили інше, робили третє — і нітрохи цьому не дивувалися”. Досі тривка модель поведінки, коли офіційно “про людське око” українець робить одне, а поза державою (і не тільки державою — після падіння СРСР ця логіка була з успіхом поширена, наприклад, на працедавців) — зовсім інше, спрямоване передусім на власне виживання. "Ідеологічне виховання" всерйоз не сприймалося ніким, крім хіба охочих вибитися "наверх" — і то тільки як інструмент до кар'єри, результатом чого є “казенний стиль” у “національно-патріотичному вихованні”, внаслідок чого у нас купа молоді не в курсі, що, взагалі-то, йде війна.
Ось ця постійна підсвідома боротьба за виживання — по суті, хронічна інтрузія, яка безмежно дивує (особливо, коли її демонструє людина, яка об’єктивно не має потреби у виживанні) — вона продиктована не раціональною логікою, а повністю підсвідомим “зависанням” у травмуючому моменті. До того ж, “момент” гострого браку засобів до життя і потреби принижуватися перед представником держави у житті радянської людини повторювався неодноразово, що тільки сприяло закріпленню такої картини світу. У результаті інших людей, членів громади і всіх решта починали сприймати або як джерело ресурсу для виживання, або як конкурентів за цей ресурс. Постійна ситуація виживання не залишала місця ані для моралі, ані для нормальних емоційних реакцій — зате постійно працювала, наприклад, на руйнування довіри, посилюючи наслідки ще сталінських репресій.
На низовому рівні українська корупція повністю “росте корінням” з парадигми виживання. Це не що інше, як реплікація методу виживання, до якого вдавалися в’язні всіх можливих концтаборів, не лише ГУЛАГу: присмоктатися до когось ресурсного і тягнути з нього ресурс для виживання, який дорогою ще й приховувати, щоби не відібрали. У такій парадигмі інший може бути тільки джерелом ресурсу або конкурентом за цей ресурс. У цьому контексті олігархи й умовні "регіони" — такі ж жертви, з тих, що в концтаборі вибирали варіант "притертися до сильнішого й отримувати більшу пайку". Те ж можна сказати і про топ-корупцію, уособлену в олігархах — “сидіння на потоках” є нічим іншим, як тактикою виживання.
Сам по собі досвід воєн, голодоморів, переселень і всяких "піднять цілини" диктував одне — запасайся, тягни, бо невідомо, що буде завтра, і тішся, що воно є. І без усього переліченого у совку гроші і приватна власність була абсолютним злом за визначенням. Організація під вивіскою ОБХСС пильно стежила, щоб у когось не було більше, ніж "положено". І фактично всю історію СРСР велася партизанська війна: громадяни намагалися хоч щось накопичити, держава намагалася таки перетворити їх у птиць небесних, які — за Євангелієм — "ні косять, ні жнуть". Результат — практично кожен постсовковий громадянин має "в крові" пристрасне бажання тягти і тягти. І складати. У цьому сенсі бабуся, яка без кінця консервує компоти і соління, навіть якщо перші були закручені 10 років тому і вже нікому давно не потрібні, та "бюджетний олігарх" з мільйонами кешем — однакові. Питання лише в можливостях.
Треба також зауважити, що формування комплексної травми є успішним тільки за умови повного відрізання жертви від альтернативних центрів, які можуть бодай підтримати. У всіх випадках більшовицька окупація починалася зі знищення та вигнання еліт і загалом усіх, хто мав авторитет серед суспільства. Обов’язковим елементом була закритість кордону і “благонадійність” як обов’язкова умова виїзду бодай до Польщі. Міхаіл Восленський у своїй класичній праці “Номенклатура” підмітив цікаву річ: у 1960–1970-х роках якщо арештовували організаторів підпільних підприємств, єдиним вироком була "вища міра". А все тому, що ці люди формували недержавні економічні структури — отже підвалини потенційної майнової незалежності від влади, та робили це часто з урахуванням інтересів своїх робітників — отже давали можливість людській природі проявити себе конструктивно.
Таким чином жертва опинялася віч-на-віч з насильником. Відносини з насильником були єдиною дозволеною формою, а їхній характер ставав питанням життя і смерті у прямому сенсі. Крім того, базова потреба довіри і спілкування нікуди не зникає — і вона виливалася у своєрідну “любов” до насильника за те, що хоча б не вбив, а дає роботу і стабільну зарплату. Оці всі плачі за совковою стабільністю — це також і сліди асоціації з насильником, яка продовжує працювати, оскільки вихолощений і завислий у травмі емоційний апарат часто просто не в стані проробити всю складну роботу й очиститися від цієї асоціації.
У моменті асоціації з насильником у випадку українців в’язень концтабору зустрічається з креолом, за визначенням Миколи Рябчука. Тому що наш конкретний насильник — це тоталітарний режим з Москви, побудований не тільки на марксизмі, а й на специфіці російської ментальності, про що писали зразу ж після більшовицького перевороту. Тому то асоціація з насильником та мімікрія під нього на конкретному рівні передбачають відмову від української мови, прихильність до “радянського міфу”, зневагу до українського як “другосортного” (а насправді — небезпечного) та всю решту набору, відомого під “какаяразница”. У контексті такого прояву травми, як ототожнення себе з насильником і перейняття його манер, один із характерних випадків — це наші рідні олігархи. Їхня “проросійськість” є проросійськістю тільки тому, що травмувала нас Російська імперія. І їхня “любов до Росії” — це “любов” жертви, вдячної за те, що не дав умерти й кинув шмат їжі з “барского плеча”.
Та ж корупція — це не тільки виживання саме по собі. Досить задатися питаннями: скільки молоді уникло вивозу як "ости" завдяки купленим довідкам? Скільки уникло смерті завдяки "невидющості" сторожа? Завдяки свідомо виписаній фальшивій довідці про "робітниче" походження? Скільки тих, хто зараз змінює країну, не пробився б, якби не батьківські долари у чиюсь кишеню чи не доброзичливий земляк? Мабуть, десятки, якщо не сотні підпільників легалізувалися і влаштувалися завдяки неофіційній допомозі земляків, які посідали невеликі, але "позиції" в окупаційній владі. У сучасності ці запитання переформулюються таким чином: яка частина грошей, яка оминула податкову, потрапила на рахунки волонтерів, пожертвувана самими ж отакими "низовими корупціонерами"?
У цьому плані дуже цікаво виглядають переслідування найменших проявів національної свідомості. Адже церемоніальна вишиванка регламентується, але на повсякдень — це вже монополія на власний простір. Та ж історія з українською мовою. Не проблема залишити їй офіційний, отже регламентований, простір — але зась до простору побутового. Звідси і маркування українського як “сільського” та безнадійно несучасного і провінційного. Заборона на будь-які символи національної свідомості, ідентичності і т. д. — чим не обрив символічних зв'язків з рештою світу, який Дж. Герман подає як важливий елемент у доведенні жертви до повної капітуляції?
В умовах постійної травми колективна констрикція (вона ж — реакція хронічного заціпеніння) стає способом адаптації. У нашому варіанті вона виглядає як абсолютна нечулість як до людей, так і до середовища проживання. Від чоловіків вимагається повсякчас бути стриманим і беземоційним, від жінок — постійної жертовності до самозабуття. В обох моделях добре видно: від людини вимагається просто викреслити з життя особисті емоційні потреби, бажання, смаки і так далі.
Дітей виховують, по суті, у парадигмі комфортності. Натомість у суспільствах, які не знали системного терору, виховання та етикет — це оформлені у суспільно прийнятну форму взаємовигідні форми спілкування, свого роду консенсус. А у пострадянському суспільстві вихованість — це комфортність, до непомітності включно, для всіх, крім себе.
Наступний образ нашої непроминаючої констрикції — це невідчуття інфраструктури і середовища. Кожен легко пригадає історії з забудовою без інфраструктури, труєнням бездомних тварин, ідіотськими інфраструктурними рішеннями місцевої влади. Що в них вражає — тотальна глухота до реальності, неспроможність поєднати естетику і функціональність. Майже за Мандельштамом — “Мы жывем, под собою не чуя страны”.
Хто думав про цю інфраструктуру у недалекому минулому? Держава. Вона ж визначала, де жити, які товари купувати, де лікуватися і все інше. І її розпорядження могли бути змінені у будь-який момент, а можливість протесту надійно блокувалася перспективою репресій. Дріб'язкова регламентація усього життя людини і загроза репресій у відповідь на власну активність надійно відучили середньостатистичного громадянина від уміння передбачати, вловлювати причинно-наслідкові зв'язки і нести відповідальність. У фіналі це вбивало суто емоційну чутливість до навколишнього світу.
Абсолютна неможливість контролювати державу і вкрай низький рівень життя призвів до постійного існування у ритмі виживання. А виживання не знає довгих горизонтів планування, його девіз — "аби день до вечора". Якісь там рекреаційні зони, якісь там бездомні тварини і потенційна загроза інфекцій, які вони переносять, освітня інфраструктура, зручне планування просто випадають поза цей горизонт. Тому отак часто і живемо — дивлячись і не бачачи загиджених під'їздів, бездомних тварин, забруднених парків, серед цементних монстрів.
Травма може передаватися через покоління, стаючи трансгенераційною. Травма посилюється, якщо про неї заборонено говорити — як у нашому випадку, коли просто за родинну розповідь про досвід Голодомору чи війни можна було заробити 10 років за “антирадянську агітацію”, а вже неприємності з “компетентними органами” були гарантовані. Травма тим сильніша, чим довше травмована людина перебувала у ситуації терору, не маючи можливості протистояти насильникові — а ми жили у “великій зоні” СРСР 70 років. Це пів десятка поколінь. Якщо всі ці чинники сходяться воєдино — отримуємо не просто травму, а те, що Джудіт Герман називає “комплексний травматичний розлад”.
Усе написане не означає, що вся темна сторона людської натури у випадку українців — це лише травма. Травма жодним чином не скасовує наявності насильників, садистів, патологічних жаднюг і просто недалеких людей. Зрештою, коли чуєш тупіт копит, доречніше подумати спершу про коней, а потім про зебр; і якщо щось виглядає як качка і поводиться як качка — то, найімовірніше, качкою і є.
Травма — це не абсолют, яким можна пояснити і на який можна списати все, а дуже суттєва “поправка на вітер”, яку слід враховувати. Травма, найімовірніше, проявляється там, де щось аж надто надмірне й аж надто невідповідне об’єктивному стану справ, а якщо ще й зі звуженою перспективою, а в реалістичній перспективі шкодить своєму носію — там, найімовірніше, таки травма. Крім того, слід розуміти, що в умовах радянських реалій принципових, відповідальних особистостей, по-перше, значно частіше знищували, включно з фізичним вбивством; а по-друге, риси, які асоціюються з “советским человеком”, та звичайна побутова корупція в усіх її виявах допомагали вижити. Як наслідок — включалася негативна селекція, коли перевагу і кращі шанси відтворити себе фізично, а також власну картину світу і життєві імперативи отримували люди з, так би мовити, обмеженою соціальною відповідальністю, недалекоглядні, дріб’язкові та подібне. Словом, обивателі у гіршій редакції.
Зрозуміло, що не всі однаковою мірою піддавалися травмі. Ще Беттельгайм зауважив, що концтабірну реальність набагато легше переносили невеликі і високо мотивовані групи людей — наприклад, свідки Єгови або ж групи ув’язнених за опозиційну діяльність. Дж. Герман зауважила, що політв’язні значно краще трималися морально у полоні — не в останню чергу завдяки принциповому сприйняттю насильника і ворога як насильника і ворога та послідовному униканню побутових контактів із його представниками. В’язні сталінського ГУЛАГу неодноразово відмічають у спогадах особливу впертість, побутову охайність, міцні міжособистісні зв’язки українських політв’язнів — а вже наше покоління могло спостерігати виняткову витривалість і лідерські якості багатьох з тих, хто пережив. Усе це, з точки зору вчення про травму, працювало на підтримання трьох вагомих чинників послаблення травми: чітку усвідомлену картину світу, яка пояснює факт перебування у концтаборі; наявність моральної підтримки від невеликої групи, що пов’язана міцними емоційними зв’язками (сім’я, побратими); автономію в діях, бодай побутову. Відповідно, можна ствердити, що зцілитися від травми допомагають — довіра до невеликої групи людей, глибоке розуміння суті (чому сприяє, зокрема, добра освіта) та свобода у прийняттях рішень, навіть помилкових. Проблема не в правильності рішень — проблема у свободі їх прийняти.
27.10.2021