Є у Ліни Костенко не надто відомий твір “Стара церковця в Лемешах”. Сюжет цієї, якщо брати за глибиною смислів, мініпоеми позірно зовсім простий: козацька вдова і мати неофіційного чоловіка імператриці Єлізавєти Петровни молиться у церкві, зведеній на її кошти у рідному селі козаків Розумів, тепер уже графів Розумовських, Лемеші. Але він неймовірно виповнений значущими дрібницями.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Насамперед, це зовсім не про молитву. Це про діалог з тими, хто відійшов. Наталка не молиться — вона розповідає покійному чоловікові про, так би мовити, життєвий успіх їхніх дітей, де центральне місце, на її думку, займає факт одруження сина з царицею. І тут, власне, цікаве позиціонування себе відносно цієї цариці. Добре видно, що оповідачка називає Єлізавєту “царицею”, а саму Наталку — “царською статс-дамою”, як і мало б бути відповідно до імперського “табеля про ранги”. Натомість сама Наталка називає Єлізавєту “невісткою” і, судячи з усього, не залишає суб’єктності ані за своєю сановною невісткою (“для чистоти експерименту” полишимо на боці дискусії щодо того, був чи ні в реальності бодай морганатичний шлюб старшого Розумовського з Єлізавєтою), ані навіть за її батьком — промовистий спосіб формулювання: “...що я вже стала свахою Петра”. Очевидно, “Петро”, він же Пьотр І, не потребує окремого представлення.
Інша річ із логікою Розумихи з “Церковці...” Найпростішим — і, боюся, засадничо неправильним — було б тлумачити її логіку лише провінційним відчуттям життєвого авансу представниці підкореної нації у координатах, виставлених колонізатором. Хоча елемент чогось подібного, безперечно, є. Але щоб оцінити, наскільки йдеться саме про самовдоволеність синовим та власним успіхом, який сягнув аж царського трону, вартує уважніше придивитися до двох речей.
Перша з них — це власне сприйняття “Петра”, родичанням з яким хвалиться Наталка покійному чоловікові. “Петро” у сприйнятті що загалу козацтва XVIII століття, що національно свідомої інтелігенції мав один образ — жорстокого гнобителя, який зламав спротив козацтва, що прагнуло волі. І підстави були — Батуринська різня, Лебединська комісія, програш під Полтавою... Дісталося всім — “козацька нація” в цілому запам’ятала Батурин і криваві страти, старшині та еліті загалом довелося відчути на собі конфіскації майна, заслання, смертельний ризик через “не тих” невісток, зятів, сватів — збірна відповідальність усієї сім’ї у московському судочинстві налічувала вже років із двісті. Фіналом стала “Малоросійська колегія” і поступове позбавлення України прав та вольностей. Цей образ, мабуть, навіки резюмував Тарас Шевченко своїм: “Це той Первий, що розпинав нашу Україну...” Інший видатний українець — хоч етнічно і росіянин — Юрій Шевельов зауважував, що саме у “петровські” часи розпочалася “велика незакінчена війна” України і Росії, хоча він мав на увазі передусім культурну сферу, а вже у другу чергу — політичну.
Не диво, що в результаті Україна опинилася практично повністю “вписаною” в імперію і досягти суспільного авансу можна було лише за умови “вбудованості” в імперські структури. Інших не було. Й останній гетьман України був заодно царським придворним — тоді як за попереднього покоління гетьмани зі старшиною були тільки візитерами при дворі, хоч і невільними.
Інший бік — це власне тема одруження. Її тут багато, причому саме з жіночої позиції — “невістка”, “сваха” та подібне. Коли йдеться про чоловічі ролі, то їх завжди згадують у вторинному порядку: “сваха Петра” — який, звісно, представлень не потребує, й “Олекса граф” — якого згадують у другу чергу, хоча саме завдяки синові Наталка і стала графинею. До того ж, один із важливих чоловіків тут узагалі не згаданий — а саме молодший син Наталки й останній гетьман України Кирило Розумовський. А саме завдяки йому Наталка та старший “Олекса граф” і стали повною мірою частиною української історії й українського наративу.
Отож, виникає питання — що криється за цією логікою? А щось таки криється, адже чомусь повторено одну і ту ж, здавалося б, логічну помилку відносно центрів тяжіння у конкретній історії.
І тут, уже “тримаючи в розумі” історію взаємовідносин України і дому Романових станом на кінець XVIII століття, вартує придивитися уважніше до того, з ким саме одружилися обоє братів Розумовських. Факт імовірного морганатичного одруження Олексія Розумовського з Єлізавєтою Пєтровною радше загальновідомий. Значно менш відомим є те, що Кирила Розумовського, молодшого брата Олексія і гетьмана України, одружили з Єкатєріною Наришкіною. Наришкіни ж були не просто російською знаттю, а родом, з якого походила мати Пьотра І, Наталья Кірілловна. Чи не забагато шлюбів, де умовна “московська” сторона опиняється в ролі жінки? А нагадаю — “жіноча” роль у шлюбі зазвичай мислиться як підлегла, “молодша”. І тут впадає в око дисонанс між реальним становищем України відносно Росії на момент, зображений у вірші, та позиціонуванням Наталкою Розумихою себе і своїх синів відносно цієї самої Росії. Тут уже замість підозр у провінційності починаєш думати, чи не зависоко себе цінить Розумиха — треба ж, мовляв, відчувати реальність.
Але перш ніж дозволити собі емоції, вартує придивитися до жіночих “ролей” як у поезії, так і в реальності. Власне кажучи, навіть не до самих ролей, а до їхнього співвідношення у контексті певних символів та архетипів, втілених саме в жінках.
Першим із них є, звісно, звичай зображати Україну в жіночій іпостасі. Але не просто жіночій — це іпостась молодої дівчини, яка потребує захисту, тобто якраз найменш захищеної у традиційному суспільстві соціальної ролі. У цій схемі всі колонізатори логічно виступають аб’юзерами. У першу чергу, звісно ж, Росія. Тимчасом порівняльна паралель схеми і психологічних механізмів сімейного насилля з насиллям імперії над підкореними народами давно не є секретом. Тут доречно пригадати вельми вимовну фразу з “Мотрі” Богдана Лепкого — “Наступив Петро Україну, топче її чоботищем”, а також “не жити тому подружжю в мирі, розійтися треба...” А також аналогію до “Катерини” Шевченка, проведену Оксаною Забужко, яка демонструє, що Катерина — це не про долю покритки, а про долю України у російській владі.
І що в нас зрештою виходить? А виходить така картина, від якої зведе зуби навіть у циніка: незнатні вихідці з поневоленого народу пошлюблюють жінок не тільки з царюючого роду поневолювача, а й прямих кровних родичок саме того правителя, який особисто, по суті, втоптав у болото свободу народу, від якого походять чоловіки його доньки та племінниці. І проста козачка зможе сказати, що вона — сваха Петра. А сваха — це вже позиція щонайменше рівноправна, це вже передбачає певні права.
Який же сенс ховається за цією карколомною схемою? Та ще й, нагадаю, з “великим неприсутнім” в особі Кирила Розумовського, останнього гетьмана України.
Звісно, після упритомнення собі всіх паралелей і алюзій з історії стає зрозумілим, що Наталка таки має моральне право вивищитися бодай в уявній розмові з покійним чоловіком — ідеться ж про бодай маленьку, а все ж демонстрацію справжньої першості. Це сигнал — Росія може претендувати на “старшого брата”, але справжнє старшинство не за нею. Перемога імперії — Піррова, це перемога тимчасова, раніше чи пізніше вийде на яв, “хто кому тут рабінович”. Якоюсь мірою це історія про викрадене первородство.
Але тут виникає проблема — чому ж Наталка не заявить про таку визначну річ на повен голос, чому шепоче покійному чоловікові, відіславши слуг? Причина проста — все ж таки “невістка царського ребра” — не просто таки невістка, а дочка того ж таки Петра, Україна вже упокорена. Не диво, що й Кирила, гетьмана, не згадують, а тільки Олексу-графа. Бо в імперській ієрархії справжнє значення має тільки граф чи нащадок Петра. Не дивно, що покійний Грицько — козак, яких усіляко переслідував Петро, не розділяє радості дружини:
З колін звелась графиня Розумовська,
зашарудів широкий кринолін.
Чи то спіткнулась, чи на плитах ковзько,
чи на дзвіниці хилитнувся дзвін, —
і задвигтіла церква-кам'яниця,
і хрест на церкві також хилитавсь,
і хилиталась паперть і дзвіниця...
Мабуть, Грицько в землі перевертавсь...
Це не тільки свідчення Піррової перемоги для імперії на майбутнє, це також свідчення Піррового реваншу поневолених — мала втіха з авансів, коли платилося за них відмовою від власної “системи координат”, хотілося чи ні.
Але є й інша можливість: питання прі між Україною та Росією не просто політичне — це питання світоглядне, моральне, переповнене символами. Це з тих питань, які належать частково до компетенції суду Божого. Й отут уже Наталка зі своєю молитвою чи то сповіддю як перед Богом, так і перед полеглими, уже десь по сусідству з Полуботковим: “Настане день — і Бог розсудить Петра з Павлом”. За це, мабуть, насправді і молилося устами Наталки Розумихи покоління Ліни Костенко, сиріч шістдесятники та дисиденти...
04.09.2022