Новина про присудження українським журналістам спеціальної Пулітцерівської премії стала не тільки приємністю, а й тригером — позаяк свого часу ця ж премія була присвоєна Волтерові Дюранті. Цей кореспондент “Нью-Йорк таймс” отримав її за репортажі “з Росії”, у яких він описував процвітаючу і заможну Україну… у якій саме бушував Голодомор. Усе відбулося 1932 року. Не дивно, що українські журналісти у відповідь зажадали бодай тепер відібрати премію у Дюранті.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Історія має дивовижне почуття гумору, яке інколи нагадує витончений садизм. Зараз усі ці події відбуваються на тлі блокади Росією українських портів, що має прямим наслідком майже повний колапс українського зернового експорту, який годує десятки мільйонів людей у всьому світі. 25 травня 2022 року ООН заявила, що у світі — крім України — залишилося зерна на десять тижнів. Потім картини, подібні до тих, що були в Україні 90 років тому (Боже, Твоя свята воля, — ще й кругла дата), ширитимуться Північною Африкою, Близьким Сходом, Південно-Східною Азією. Далі — цунамі голодних біженців цілком може затопити Європу. Як колись посуха у Великому степу спровокувала Велике переселення народів, яке вбило Римську імперію. А тим часом Росія, спадкоємиця СРСР по духу, уже й не приховує, що прагне добитися зняття санкцій ціною розблокування українських портів.
Ситуація виглядає як одна велика оказія українцям промовити щось на кшталт “а ми ж казали!”. А ми ж казали свого часу, що від Росії не відгородишся, що по наших тілах вона прийде по вас...
Насправді ця історія не так про відкладені наслідки необачності чи про Україну (antemurale christianitis у модерному опакуванні), як про вміння Росії користати зі західних стереотипів й ілюзій. Ба більше — Росія умудряється використовувати європейські ж таки цінності як зброю проти самої Європи.
Вісімдесят років тому з Дюранті, “Нью-Йорк таймс” та іншими — хоча б тими ж Сіднеєм та Беатрисою Веббами та Бернардом Шоу — вони використали віру у науку та прогрес, які, правильно задіяні, мали б привести до раю на Землі.
Історія цієї ілюзії розпочалася у XVIII столітті. Просвітництво сформувало ідеал раціональної людини, яка керується лише міркуваннями розуму і доцільності та прагне передусім пізнання світу задля його якнайкращого переоблаштування згідно з розумними законами. Причому “розумність” означала передусім раціональність. Той факт, що ера розуму принесла з собою якобінський терор, на тлі якого дещо зблідли діяння інквізиції, мало хто завважив.
Велика французька революція минула, але мрія про раціональну, добре упорядковану ідеальність нікуди не поділася. Навпаки, ХІХ століття стало періодом побудови великих концепцій, які мали пояснити механізми і мету історії. Більше того — передбачити її подальший біг. Усі ці спроби Карл Поппер свого часу у праці “Відкрите суспільство та його вороги” охарактеризував надзвичайно ґрунтовно і коротко — “Злиденність історицизму”. У цьому відношенні марксизм з його пророцтвом про майбутню пролетарську революцію був черговою спробою опрацювати єдине пояснення історії, відкрити і пояснити всі її закони та на основі цього видати точне передвістя майбутнього.
ХІХ століття було і століттям природничої науки. Тоді остаточно сформувалися основи багатьох наук і було закладено основи сучасного побутового комфорту та благополуччя. Саме у ХІХ столітті стали науками медицина, хімія та багато з розділів фізики. Загалом наука з роду дозвілля джентльменів перетворилася на строгу систему і суспільний інститут. Раніше чи пізніше мала прозвучати резонна думка: якщо закони природи поширюються і на людину, якщо людина є частиною природи, то працює і зворотна логіка — людську природу, наприклад, можна вдосконалювати і за допомогою наукових засобів, спираючись на дані науки. Таким чином на межі століть різного роду проєкти і начебто цілком обґрунтовані ідеї з інженерії людини як виду були цілком респектабельними — євгеніка й інші галузі соціальної інженерії сприймалися як передвісники нової людини. Тіньового боку — на кшталт практики лоботомії у США чи стерилізаційних кампаній відносно “неповноцінних” членів суспільства, до яких без усякого нацизму вдавалися, наприклад, у Скандинавії — не те, щоб не зауважували, але вважали допустимою платнею за світле майбутнє людства. Навіть коли на побутовому рівні йшлося про послідовні зусилля з виховання “справжнього джентльмена” чи “справжньої леді” — то справа хоч і не коштувала мільйонів убитих, та напевно спричинила тисячі зламаних доль і психологічних зривів во ім’я формальної репутації.
Ідеї більшовиків про насильницьку соціальну селекцію, яка мала знищити “неправильну” частину суспільства і створити земний рай, виглядали як чергова версія цілком респектабельного заняття — пошуку найефективнішого методу створення цілковито нової, повністю розумної, раціональної людини, яку ніщо не стримує у прояві свого доброго начала. По суті, у такому контексті СРСР у міжвоєнний період “продавав” західним інтелектуалам картинку реалізованої мрії. І, як і мільйонів “вірних дітей партії”, спокушав можливістю стати частиною великого досягнення, втілення мрії поколінь — і все це за позірно малу ціну.
Дюранті був одним із цих зачарованих ідеєю покращення людської природи — зачарованих настільки, що вважали допустимим пожертвувати цілим народом. З цих чарів людство частково відчаклують тільки гори мертвих тіл-скелетів у визволених концтаборах нацистів.
Власне, з урахуванням актуального досвіду можна було б сказати, що якоюсь мірою саме тоді людство чи не передчувало оті гори трупів — бо саме страх перед Гітлером був однією з цілком раціональних причин, яка змушувала західноєвропейських інтелектуалів і просто освічених людей з надією поглядати на Радянський Союз.
Але задовго до цих страхіть, ще у ХІХ столітті, ідея “розумної і раціональної” людини та ідеально раціонального світу стала й одним зі стовпів імперського мислення, коли “розумний і раціональний” європеєць протиставлявся “туземцеві”, якого охоплювали згубні пристрасті й нестримність — і якого слід було цивілізувати.
Тут виходимо на ще один аспект тієї давньої історії з Дюранті та Пулітцерівською премією. Це тема “іншої Європи”. Парадоксально, ця “інша”, “Східна”, бідна і груба Європа теж була винайдена у XVIII столітті — рушійні сили і перебіг цього процесу детально дослідив Ларрі Вульф у студії “Винайдення Східної Європи”. У ХІХ столітті усталилася дещо зверхня парадигма трактування Східної Європи, яку, на думку “прогресивнішої” Західної, слід було належним чином цивілізувати. Адже цілком у контексті такого внутрішньоєвропейського орієнталізму Східна Європа виглядала “російською” частиною земної тверді, яку слід було колонізувати і цивілізувати. Саме цей прихований, мало ким усвідомлюваний донині своєрідний орієнталізм активно використовував СРСР протягом усього свого існування — і як виправдання свого панування над “відсталою” Східною Європою, і як виправдання власних дикунств: “ну що ж ви хочете, це ж росіяни”.
Є така популярна фраза — історія завжди повторюється як фарс. У даному разі історія нагадує щось на кшталт послідовності експериментів — спочатку на обмеженій групі, потім на більшій, потім на ще більшій. Вісімдесят років тому Радянський Союз застосував голод як зброю відносно одного окремого народу — українців. Європа змовчала, Америка присудила престижну премію фактичному посібникові злочину. Посібникові, адже, як сказав Руссо, “бачити несправедливість і мовчати — значить самому брати участь у ній”.
Через вісімдесят років після тих подій Російська Федерація погрожує голодом усьому світові. Здається, ця історія мала б поставити крапку у дискусіях, чи СРСР і Росія — одне і те ж, а також навіки похоронити дискурс про якісь особливі російські інтереси будь-де і будь-коли. Адже сам Союз нітрішки не змінився. Він поміняв вивіску на “Російську Федерацію”. Точніше, не змінилася суть російської імперії. Зараз вона фактично хоче зробити зі світом те, що вісімдесят років тому зробила з Україною. І все з тією ж метою — залякати, упокорити, підкорити своїй волі, звести до рівня виживання.
Аби змусити вчергове розплатитися саме Східною Європою, вони спробують використати — та вже використовують — постколоніальні комплекси і травми країн, які безпосередньо загрожені голодом. Судячи з деяких заяв на Давосі, це вже відбувається. З одного боку, перед обличчям голодної смерті мільйонів власних співвітчизників, здається, не порозкошуєш. А з іншого, відстоювання ними ідеї “замирення України взамін на хліб” — це втілення якраз того, що хотів зробити Союз з Україною, а зараз хотіла б зробити Росія з усім світом. Змусити зламати підставові принципи моралі і честі заради фізичного виживання. Як варіант — спровокувати всіх зчепитися у мертвій хватці спору на тему “за чий рахунок умиротворимо терориста”. Варіація гулагівського “помри ти сьогодні, а я — завтра” у світовому масштабі.
Втім, люди загалом не люблять помилятися і не люблять визнавати своїх помилок. Парадоксально, але це трапляється тим частіше, чим з розумнішими людьми ми маємо справу. Тому ще якийсь час Пулітцер буде при Дюранті.
Найдивніше те, що у самій західній літературі є попередження про таку тактику Росії. Замалим не буквальне — у романі “Диявольська альтернатива” Фредеріка Форсайта описано, яким чином Москва ставить вільний світ перед вибором: екологічна катастрофа чи ядерна війна, причому ядерна війна як спосіб урятувати режим, що гине під тягарем власної незарадності. І виграє — завдяки ставці на страх Заходу перед масовим убивством і нищенням. Страх, який змушує керуватися тільки нормами business as usual — а це передбачає, зокрема, розплату Східною Європою.
І от саме тому позбавлення премії Дюранті — бодай посмертне — є не просто символічним кроком, щоби задовольнити українців. Ні. Це мало б стати ознакою того, що світ зрозумів, чим насправді є Росія.
16.06.2022