“Табір”: у пошуку “харошіх русскіх”

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Деякі твори справляють враження, наче були написані з однією метою — зафіксувати для нащадків розв’язання певних проблем великої тривалості. До таких належить оповідання Юрія Липи “Табір”, де автор умістив у двадцяти сторінках стільки дилем, що вистачило б на роман середнього обсягу. Ці дилеми стосуються теми, яку гальванізують у середньому раз у місяць — “харошіх русскіх”. І яка все ще актуальна, у якій все ще шукають притомного консенсусу.

Автор “Табору” Юрій Липа не надто відомий основній масі публіки. А тим, кому відомий, — то переважно як лікар УПА, закатований чекістами у ніч з 19 на 20 серпня 1944 року у с. Шутова на Яворівщині. Народжений 1900 року в сім’ї лікаря і письменника Івана Липи в Одесі, ще замолоду став свідком і учасником Перших визвольних змагань. Через півтора десятка років свої враження і спогади він виклав у літературній формі в трьох томах “Нотатника”. “Нотатник”, попри назву, — аж ніяк не записник. Це збірник оповідань про реальність Перших визвольних змагань на півдні України, яка в описах Липи заскакує двома прикметами. Насамперед, вона дуже хаотична. Там є всі — від “правильних” бійців та офіцерів армії УНР через махновців і місцевих отаманів до одеських вуркаганів. Друга ознака — дія оповідок Липи розгортається на українському Півдні, який (принаймні перед теперішньою війною) прийнято було сприймати як більшою чи меншою мірою, але русифікований регіон. Так-от, цей самий Південь у Липи постає дуже українським. Зрештою, не оминає письменник і трагічного кінця боротьби за незалежність, який викинув тисячі українських вояків у табори інтернованих.

Саме про таких і оповідання “Табір”. Твір цей прикметний тим, що описує вже повоєнні часи, перші роки після визвольних змагань, коли українські війська спочатку очікують у таборах інтернованих у Польщі чергової спроби відвоювати незалежність України. Потім стає ясно, що спроба відкладається на якийсь час, а поки що треба налагоджувати “звичайне” життя і за щось, зрештою, жити. І тут виринає тема ворога, з яким буквально вчора рубалися на шаблях, а сьогодні може статися, що з ним треба кооперувати. Принаймні якось співжити.

Власне оцій темі вибудовування наново співжиття з ворожою спільнотою і присвячено весь “Табір”. Першою іпостассю ворога, з якою читач зустрічається в оповіданні, є “совєти” — представники їхньої дипломатичної місії у Варшаві, які прибувають у табір інтернованих агітувати за повернення в Україну, тільки що вже совєтську.

Симптоматична вже перша зустріч українців зі “совєтами”:

Година восьма — приходять з піснями, кожна частина окремо, шикуються. Гульк — їдуть авта з начальником табору і гостями.

— Струнко!

І по сотнях пішло: — Струнко!

Все закаменіло. Настарший, пан генерал Н., виходить зручно, легко — рапортує начальникові табору.

Вилізли з авт, дивляться. Комуністи кривляться, поляки підсміхаються, а начальник табору ні так, ані сяк — ждя, як з каміння витесаний.

— Ах, — каже студент-комуніст — недобре щось воно так! Але спробую!

Закашлявся і почав. Що Україні тепер краще, як за самостійних часів, що федерація — найфасонніше діло, що всі — брати, а особливо, як хто з півночі, і теє, і тоє, і онеє.

Мовчать усі, не кашляне ніхто, бо то — “струнко”. Холодом тільки віє, — не знати, чи з рядів, чи так, з повітря.

Спіткнувся студент, дихає нерівно...

Надалі керівництво табору на прохання агітатора дозволило йому вести агітацію безпосередньо у бараках. Це закінчилося тим, що агітатора ледь не вбили.

Фактично Липа змалював не що інше, як принципову несумісність України і більшовицької утопії. Крім того, дуже чітко позначено принциповий момент — ворожа пропаганда має силу там, де українці допускають представників ворога у власний емоційний простір. Якщо українці не залишають лазівок, пропаганда не має за що зачепитися емоційно і просто ламається, не маючи найменшого шансу: як ламається більшовицький агітатор перед мовчазним строєм інтернованих українців, які “тільки дивляться так — без пощади”.

Втім, із часом стає ясно, що якщо не “під комуну”, то треба влаштовуватися у новому світі. І тут з’являється Киріяк Масленицький, який отримав вістку від свого “знайомого ще з Петербургу” про план заснувати кабаре “Фіолетний какаду”. Характерно, що тут на старті не зчитується апріорної ворожості, як у випадку з “совєтами”. Рекомендації Масленицького ніхто “з ходу” не ставить під сумнів, знаходяться охочі поїхати. Фактично вважається, що з “білими” росіянами можна мати справу вже тому, що вони не “червоні” і більш “цивілізовані”.

Дорогою до пункту зустрічі, щоправда, з’являються перші хмари — один з охочих спробувати щастя, полковник Могальський, згадує про стару рану, отриману навіть не в бою, а власне під час сутички з “білими” в одному з таборів інтернованих. Частину дороги доведеться іти пішки. Зрештою вони добираються до місця призначення — і їх відразу вражає показна розхристаність і нечупарність росіян. Рашков, капітан, починає розмову з компліментів українській мові, називаючи її “малоросійською” і щиро дивуючись заувазі того ж таки Масленицького, мовляв, мова — українська. На своє виправдання він заявляє, що “не зі зла”. У відповідь отримує пораду “не зачіпати” мову. Одночасно Масленицький заспокоює “своїх”, особливо наймолодшого віком хорунжого Перепілка.

Аби не допустити розгоряння сварки, він вирішує розпочати звичайну розмову “про минуле” — і питає у Рашкова, в якій частині той служив. Як виявляється, за підрозділом російського капітана числиться кілька спалених українських сіл, що Рашков називає “дали х*хлам науку” — мовляв, “мазепинське, бунтівниче село”. Це справляє вибухоподібний ефект, після якого починається взаємна суперечка. Зрештою в запалі капітан повідомляє співрозмовникам, що свого часу шпигував в українських штабах і що “радий з цього”. А завершує своє зізнання таким пасажем: “Ми, росіяни, чуєте, ми будем вас одних водити за ніс, а других вішати. Чуєте, вішати!...Усіх вішати, з жінками й дітьми!...” Українці йдуть, наостанок повідомивши, що “вас, москалів, тільки кулею навчиш розуму!”

Стає очевидним, що росіянин, незалежно від політичного напрямку, є росіянином — у тому сенсі, що українського у його координатах “не было, нет, и быть не может”. Характерно, що автор жодним чином не порівнює “червоних” з “білими” — тільки почергово демонструючи вороже ставлення одних та інших до українців, дає зрозуміти: не має значення, чим вони відрізняються, — для українців наслідок однаковісінький.

Між усім виринає й неочевидна тема вибору між становою та національною ідентичністю. Може видатися, що станом на першу чверть ХХ століття це вже давно закритий поділ. Але якщо знати історію української модернізації, то відразу згадається дилема українського аристократа (не тільки українського, також і білоруського та чеського зокрема, але не будемо ускладнювати без крайньої необхідності), суть якої — вибір між нацією сюзерена і нацією походження. Якщо від аристократа державної нації вимагалося пройти еволюцію від вірності сюзерену до вірності нації, то перед аристократом нації на момент початку ХІХ століття бездержавної вибір стояв значно складніший — або залишитися вірним сюзерену (що означало русифікацію або германізацію, позаяк епоха модерних націоналізмів тяжко вміщала варіант суто політичної служби, вимагаючи влиття у спільноту сюзерена), або залишитися вірним нації (що, між іншим, включало також виконання обов’язку оборони слабших, який входив у кодекс честі аристократа). Отож український аристократ мусив вибирати між двома національними ідентичностями і між двома вірностями, навіть у контексті традиційного домодерного кодексу честі. Цей конфлікт в українському варіанті на віки вічні зафіксував Тарас Шевченко у своєму “Посланії...” філіппіками в адресу тієї частини української аристократії, які вибрали імперську ідентичність, розв’язавши другу частину рівняння зведенням України до “малої батьківщини”, захист якої цілком пристойно виглядав і з точки зору імперськості, і з точки зору домодерного кодексу честі.

У “Таборі” ця тема виринає в той момент, коли Масленицький пропонує товаришам по боротьбі і недолі спробувати створити кабаре спільно з такими ж скитальцями по таборах, тільки з іншої армії, російських “білих”. Аргумент Масленицького — він знав автора ідеї, офіцера Рашкова, ще до війни як доброго товариша, do pitki i do bitki, на якого можна покластися і який ніколи не відмовить допомогти. Фактично, пряма апеляція до спільного станового й інституційного досвіду. Втім, Масленицький не перетинався зі своїм “старим приятелем” протягом воєнних літ — і нова зустріч показує, що їх ділить значно більше, ніж формальна приналежність до різних армій. Рашков та його друзі воєнних літ з “бєлай гвардії” продовжують називати українців “хохламі”, а за плечима мають спалені українські села.

Дуже швидко стає очевидно, що станова солідарність у рамках імперії не просто віджила своє — вона втонула у ріках крові українських селян, згоріла у полум’ї війни. І реанімації не підлягає. Також українські офіцери не можуть прийняти диктату зі сторони Москви — байдуже, якого кольору та Москва. Не після боїв.

І цей висновок зрештою фіналізується найслабшим з усієї компанії — хворим на сухоти Дубенком, який не витримує довгої дороги, і товариші змушені залишити його дожидатися їх у придорожній клуні. Ще до того, як його залишають, щоби піти на зустріч із Рашковим, Дубенко, начебто у маренні, повідомляє товаришам, що їхня боротьба не безнадійна, попри тимчасовий програш, оскільки Україна розбуджена. Коли всі завертають по Дубенка на зворотному шляху, той уже при смерті і все, що встигає, — це передати товаришам свій своєрідний заповіт-молитву з вельми характерним закінченням: Бог, за задумом автора молитви, має послати Україні волю і могутність “за сірість минулих років, за блуканину на роздоріжжях”. Простіше кажучи, суть усього, що повідомляє своїм товаришам Дубенко, — це не що інше, як повідомлення про закінчення українського небуття. І саме оцього, саме вставання з, по суті, могили, самоопритомніння (тут згадується шевченківське “І розвіє тьму неволі, світ правди засвітить...”) — оцього і не можуть простити українцям росіяни. Зрештою, заповіт Дубенка отримує на зберігання і для передачі дітям наймолодший з усіх Перепілко. Явний натяк на те, що боротьбу продовжить наступне покоління.

Фактично, перед нами не що інше, як момент усвідомлення остаточного звільнення від емоційної залежності від росіян, усвідомлення змісту своєї боротьби. Вельми прикметно, до речі, і те, що пропонує Рашков українцям не щось, а саме кабаре (тут мало не згадався Бадоєв у ролі режисера параду Незалежності 2019 року!) — тобто участь у “легкому” жанрі, за чим проглядається типова зверхність імперця, сприйняття українців як “потешных х*хлов”, не більше. І навіть у такому низькому жанрі росіянин прагне зберегти за собою зверхність. Але пізно — українці вже йдуть до волі “за сірість минулих років”.