Історія цієї книги розпочалася у 1919 році не те щоб банально. Київське видавництво “Вернигора” замовило Ігорю Федіву — уродженцеві Коломиї, січовому стрільцеві, якого доля занесла до Києва, переклад на українську мову твору Й. Кампе “Новий Робінзон”. Книжка належала до менш відомих представників так званих “робінзонад” — так називали сюжети-наслідування славнозвісного роману Даніеля Дефо. Свого часу на хвилі успіху оригінального “Робінзона” Європу захлиснули оповідки про пригоди бідолах, яких викинуло на безлюдний острів. Окремі рецидиви цього явища траплялися до кінця ХХ століття, взяти хоча б окремі епізоди епопеї Альфреда Шклярського чи твір Аркадія Фідлера “Білий Ягуар — вождь араваків”. Книга Й. Кампе, одного з німецьких наслідувачів оригінального “робінзонівського” сюжету (яких було понад сорок), з’явилася, звісно ж, суттєво раніше — 1779 року у звичній тоді літературній формі розмови вчителя з учнем.
На тлі того, що відбувалося тоді в Україні, твір Кампе зовсім не вражав. Поступово у Федіва виникла ідея переробити “Нового Робінзона” під українську тему. У цьому йому допоміг співавтор Валентин Злотополець, один із засновників видавництва “Вернигора”. У 1918 році Злотополець записався до Студентського куреня — і хоча серед учасників бою під Крутами він не значиться, втім там загинув його близький приятель Микола Лизогуб, на честь якого головного героя книжки звати Миколою.
У результаті спільних зусиль у Кам’янці та Відні 1919 року з’явилася історія козака Миколи Наливайка, який потрапляє у турецький полон, втікає з нього на європейський корабель, який терпить кораблетрощу десь в Атлантиці, й опиняється на безлюдному острові. Там рятує від людожерів спочатку одного з місцевих аборигенів, потім європейського матроса. Зрештою на них натрапляє іспанський корабель, який забирає Миколу додому. Остання чверть книги — це пригоди Миколи у Європі. Тут “робінзонада” перетворюється на роман-подорож, позаяк Микола фактично проходить усю Європу.
І отут в міру наближення головного героя до батьківщини поволі проступає тема росіян. Автори повертають свого персонажа до Європи у 1656 році — тобто саме у той момент, коли починають наростати непорозуміння між Військом Запорозьким, як офіційно іменувалася козацька держава, та Москвою, офіційним союзником з 1654 року. Росіяни з’являються спочатку у розповідях випадкових попутників Миколи — і відразу в образі цілковито не те що некультурного, а, сказати б, антикультурного народу. Насамперед Микола дізнається про союз із Московією з англійських газет: за сюжетом, якимось чином йому вдається роздобути мініархів видань за кілька попередніх років, звідки і взнає, крім усього іншого, про Переяславську угоду.
Сама угода описана як “одне з двох найбільших нещасть” (другим зазначено програш битви під Берестечком), ще й як крок, який, за текстом, засуджувала вся Європа з причини повного браку в “московців” культури у європейському розумінні.
Далі за сюжетом, пливучи з Лондона до Гамбурга, Микола знайомиться на кораблі з англійським купцем, який бував у Московському царстві в торгових справах, і той оповідає йому про характерні риси росіян: “...про нечувану московську неохайність, нечемність, брудну лайку та повнісінькі хати тарганів. Сумлінного європейця вразила також і вдача московського народу: москвин, не вагаючись, дає безліч обіцянок, але, як справжній дикун, ніколи не додержує слова”. До цього додавалася тема повального хабарництва у Московії та поголовної неграмотності навіть серед знаті, а також “нелюдських, суто московських кар. Наприклад, тих, хто нюхав тютюн, били спочатку батогами, потім їм обрізали носи”. Окремою темою у розповідях супутника подорожі нашого героя виринає поширеність серед москвинів різного роду квазіправославних сект і тема старовірства, які в описі Федіва нагадують щось страхітливо-хтонічне.
У результаті складається враження страхітливого, замалим не потойбічного чудовиська, яке нищить довкола все живе. Причому авторська мова не подає навіть натяку на те, що з чудовиськом можна якось боротися. І тут важливо розуміти, що у цих епізодах Федів зі співавтором, Валентином Злотопольцем, фактично описує навіть не Московію сімнадцятого століття, а досвід власного покоління, а також тієї частини покоління їхніх батьків, яке стикнулося з “русским народом”, так би мовити, наживо ще в межах Російської імперії. І тут якщо відділити ті подробиці, які очевидно мають утримувати читача у просторі XVII століття (на кшталт повальної неграмотності знаті), то постане з певними поправками те, що являла собою Росія у момент, можливо, найбільшого розмаху культурної вестернізації у своїй історії. У той самий період, який асоціюється з “хрустом французской булки”, “срібним століттям”, Ахматовою, Гіппіусом — або, як любили писати “білі” емігранти, “Россия, которую мы потеряли”. Це дещо умоглядне твердження легко перевірити — достатньо підняти спогади галичан, які пережили російську окупацію краю у 1914–1915 роках, і відкриється чимало схожого з епізодом у “Сині України”.
Апофеоз усієї книги очікує читача наприкінці твору. І цим апофеозом є не що інше, як опис битви під Конотопом — чи не єдиний в українській художній літературі. З точки зору літературної форми фінал, підв’язаний під визначну битву вітчизняної історії (очевидно, переможну), сильно нав’язує до аналогічного прийому у Генрика Сенкевича. Хто уважно читав, той зауважив, що практично кожен великий історичний твір польського письменника закінчується свого роду апофеозом польської зброї — як не Грюнвальд, то Берестечко (ну що ж — що писав, те писав).
Тема Конотопу як протистояння з Московією починається з тієї ж таки Переяславської ради, центральною темою якої у викладі Федіва і Злотопольця стає легенда про Богунову шаблю. Зміст самого переказу простий — начебто під час Переяславської ради полковник Богун на знак протесту демонстративно зламав шаблю і кинув уламки Хмельницькому під ноги. Власне кажучи, цей епізод потрібен тут для одного — остаточно перевести протистояння з Москвою на рівень есхатологічної битви “на смерть, не на життя”. А те, що ламання шаблі відбувається у церкві — це не що інше, як кликання у свідки Бога. У свідки того, що угода була під тиском і що Московія є причиною всіх бід України. Першим із них оголошується Віленське перемир’я. Смерть Богдана Хмельницького виглядає замалим не як передвістя катастрофи: “Народ холодів від жалю та жаху. Щось страшне піднімалося з півночі. Біда іде з Московської землі, кривавою марою насуваючись на безборонну Україну”.
Опис війни 1658–1659 років тільки розвиває уже підхоплений есхатологічний виток: “Це була страшна боротьба двох націй, двох світів, двох культур та протилежних ідей. Тут зійшлися на бій: слов’яни з фіно-татарською покруччю (прошу вибачення у союзників! — О. І.), Європа з Азією, культурна республіка — з диким царатом... закривавлена Вкраїна не на життя, а на смерть боролася за свою самостійність”. Наступні дві сторінки — це опис навіть не самої Конотопської битви (якраз вона вкладена у схему “зійшлися — перемогли”), це радше опис мотивації до боротьби з Москвою. Там і тема справедливої відплати, і “не брати у полон”, і “зрадливого москвина”, і “напоїмо конотопські лани московською кров’ю”. Щонайменше половина з того всього не мала жодного сенсу станом на момент реальної битви під Конотопом — понад те, не могла б бути сформульованою в межах понять і уявлень ранньомодерного XVII століття. Але воно цілком вписується у реалії війни за незалежність 1917–1921 років проти “червоної” та “білої” Росії. І слід зауважити ще одну річ — воно, попри очевидну невідповідність справжній лексиці XVII століття, чомусь виглядає доволі природно на півдорозі між гетьманською добою з одного боку та лексикою міжвоєнної та пізнішої ОУН щодо знов-таки Росії та СРСР. Це легко побачити, простудіювавши після прочитання останніх сторінок “Сина України” поезію “Празької школи” та установчі документи ОУН.
По суті, маємо не що інше, як виклад національної есхатології. Тобто розуміння боротьби проти Москви як боротьби проти абсолютного зла. На цьому тлі гасне навіть досить очевидне з тексту протиставлення України як частини Європи Москві як простору “поза Європою”.
У цю логіку вкладається, як не дивно, і загибель головного героя на полі слави під Конотопом. Цей прийом демонструє сприйняття в умах того покоління перемоги над Москвою як такого абсолюту прагнень і бажань, після якого вже й померти не шкода. І заради якого — теж. По суті, один цей епізод дає до зрозуміння, що нитка, яка привела до тесту на “паляницю” і забивання кацапських диверсантів лопатами, почала сукатися ще у 1919 році. Якоюсь мірою Голодомор тільки остаточно затягнув вузол, зробивши помсту неминучою.
Про це ж сигналять і рядки двох дуже різних сучасників Ігоря Федіва та Валентина Злотопольця. З одного боку мрійливий Олександр Олесь із його “О Боже! В нас була держава! Невже ми втратили її?” А з іншого Юрій Липа: “Державо, ти була, як огненна злива! Державо, прощай!...” По суті, загибель — тут не так смерть у фізичному розумінні, як позначення того, що тримало це покоління при життю. Оте й тримало — місія відплати. Хоча, з іншого боку, це, знову ж таки, своєрідний конспект досвіду власного покоління — чимало перемог над червоними і білими забирало багато життів молодих патріотів.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
22.07.2022