Донський козак і воєвода Шереметьєв: московська тема у “Таємному послі”

Олеся Ісаюк

Попри всі викрутаси цензури і самоцензури на тему росіян чи то як представників “православного самодержця”, чи то як “старшого брата”, цензорів підстерігала одна велика пастка. По-перше, із пісні часто було слів не викинути навіть у найбільш безпечних сюжетах. По-друге, цензори зазвичай були не те щоби надто обізнаними з нюансами місцевих культур – або з тим, як, здавалося б, нормальна поведінка росіян насправді виглядає в очах тих же українців.

У результаті навіть у підрадянській белетристиці залишилося море образів цілком собі нехороших “русских” – особливо, коли йшлося про сюжети з часів більш віддалених і про жанри, які суспільна свідомість вважала радше легковажними. Наприклад, про пригодницький роман на кшталт “Таємного посла” Володимира Малика.

Російських сюжетів тут вистачає. Насамперед, один із товаришів головного героя Арсена Звенигори — Роман Воїнов, донський козак. Крім того, ціла друга частина тетралогії присвячена облозі Чигирина турками у 1677 році, по суті, останнього акту Руїни. І серед героїв фігурують російські воєначальники – зрештою, сам головнокомандувач воєвода Ромодановський. Чимало росіян трапляється й у дрібних епізодах.

І от саме в них, у дрібницях, і ховається диявол. Почнемо з Романа Воїнова. Крім того факту, що самого по собі Романа зображено доволі невиразно, і по-справжньому суттєва його роль хіба у другій і частково третій частині, постійно цей образ супроводять малопомітні деталі, які зрештою роблять його не те щоб токсичним, але “з душком”.

Насамперед цікаве місце зустрічі Арсена й Романа – а саме у трюмі галери як куплених на базарі невільників. Ніби натяк, що хіба тяжка недоля може мотивувати українця на те, аби зв’язатися з росіянином. І зразу ж натяк на очевидні побутові різниці у вигляді: Арсен тільки з вусами, а Роман носить бороду. Запорожець зауважує – мовляв, “у нас на Січі навіть діди голять бороди”. Оці дрібні побутові різниці будуть спливати постійно.

І насамперед у манері спілкування Романа. Наприклад, Малик не забуває час від часу “рекламувати” російську “безпосередність” на прикладі дончака. У третьому розділі він пропонує свого коня Семенові Палієві, звертаючись до нього на “ти”: “Е-е, чоловіче, ти невисоко ціниш нас, якщо вважаєш, що ми дозволимо тобі йти піхтурою!...” Автор тут же робить ремарку: мовляв, дончак чинить “за російським звичаєм”. І це при тому, що за сюжетом він уже років зо два серед українців – можна було б і вивчити базові правила ввічливості, наприклад те, що в українців заведено звертатися до старших віком і рангом на “ви”. Що повсякчас, зокрема і в сцені з Палієм, демонструють запорожці.

Інша такого ж роду “реклама” – фраза Романа, кинута в запалі перипетій навколо покарання Семена Палія за начебто підпал куреня у другому розділі третьої частини одному з січової старшини: “От тебе не запитав, що мені робити!”. Такого роду “безпосередність” – це вже фактично хамство. Правда, для того, щоб таке пройшло, треба було насамперед самому добре знати українські звичаї й розуміти, що цензори не конче обізнані з нюансами.

Вельми іронічно, якщо вдуматися, виглядає історія з арештом Романа після прибуття всієї групи – Арсен, пан Мартин, Роман та Степан Грива – до Чигирина з листом від воєводи Ромодановського. Під час церемонії вручення листа командир Чигиринської фортеці Трауерніхт упізнає в Романові свого колишнього кріпака-утікача та віддає наказ його заарештувати. Арешт замалим не призводить до сутички просто у кімнаті, де все відбувається. Пізніше за порадою присутнього при цій сцені полковника Гордона Арсен вирушає у ставку гетьмана Самойловича та боярина Григорія Ромодановського. Втім, почувши від козака прохання вплинути на Трауерніхта, боярин реагує вельми характеристично: “Генерал просто повернув собі те, що йому належало!”

Нескладно помітити, що “простий росіянин”, по суті, опиняється залежним від примхи “своїх” старших – та удачі українських і польських друзів. З одного боку, все логічно – “дружба народів” проти “феодального гніту”. З іншого – насмішка над “солдатами імперії”, які для власної ж держави є ніким. Абсолютно ніким. Тоді як у тій же Речі Посполитій якщо колишній кріпак “покозачився” і або потрапляв у реєстр, або ж перебував на Січі тривалий час – повернення його у підданський стан було або законодавчо неможливе, або ж пов’язане з такою кількістю можливих пертурбацій (що яскраво засвідчили хоча б словесні і збройні баталії навколо теми реєстру та можливого повернення покозачених у підданський стан за часів Хмельниччини), що краще було не починати. І що цікаво — Воїнов достатньо добре на підсвідомому рівні розуміє свою фактичну безпорадність перед “царськими людьми”, про що свідчить його крик у момент арешту: “Прощай, брате Арсене! Прощайте, друзі! Передай на Дон... товаришам, бо сім’ї не маю!...”

У всіх “чигиринських” сюжетах привертає увагу також цікава “культурно-мовна” розстановка. А саме – Трауерніхту (та й Ромодановському, за великим рахунком) протиставляється генерал Гордон, за походженням шотландець. Причому протиставлення видно зразу: підкреслено калічена мова Трауерніхта – і майже правильна мова Гордона, яку видає тільки іноземний акцент. До того ж, Гордон послідовно коректний відносно всіх без винятку сторін. Надалі позиція Трауерніхта послідовно протиставляється позиції Гордона – вельми ліберальній, як на ті часи, але... доволі логічній, якщо порівняти з соціальними реаліями Британських островів, звідки Гордон був родом. Здавалося б, підлещування до російської традиції? Воно наче і так, от тільки у внутрішніх роздумах книжковий Гордон апелює до своїх європейських коренів, які сягають, за текстом, не мало не багато – до королівського дому Стюартів. І ось тут стає ясно: ідеться про протиставлення окупантів і вільної Європи. Звісно ж, факт, що сам Володимир Малик брав участь у баталіях Другої світової війни, де Британія була союзником СРСР, тільки додає пікантності. До цього ж – вислів “тен шваб”, яким величає пан Спихальський, ще один із четвірки, Трауерніхта. Хто не знає – саме “швабами” іменували поляки нацистські війська й окупаційну адміністрацію.

Та зовсім уже “незручною” ситуація стає у момент, коли позиція князя Ромодановського повністю схожа з позицією Трауерніхта у той час, коли Гордон щонайменше закриває очі на самовільне зухвале викрадення запорожцями з тюрми приятеля-москаля. Тут і стає зрозуміло, яким чином, нібито прославляючи “дружбу народів”, Володимир Малик кидає розкішний “пас” до розуміння істинної розстановки сил відносно України і справжніх намірів сторін.

Здавалося б, не мали викликати різночитань епізоди іншої групи – пов’язані з воєводою Шереметьєвим і гетьманом Самойловичем. Ось же вона, “дружба народів” у найкращому, так би мовити, виданні. Так то воно так, та тільки трішечки не так. Воєвода Шереметьєв половину всіх сюжетів не може собі дати ради з обороною Чигирина, ще й постійно хвилюється, “а що скаже государ”, і його постійно виручає ініціатива гетьмана Самойловича. Ніби натяк навіть не на справжню суть отої “дружби”, а й на реальну роль українців, зокрема в імперській армії.

Тут треба сказати, що в українській традиції гетьман Іван Самойлович не належить до яскравих чи найулюбленіших постатей. Попри тривалість правління – п’ятнадцять років, у чому його перевершив хіба Іван Мазепа (1689–1709), – воно припало на останні роки Руїни та відновлення після неї, де роль гетьмана була радше роллю адміністратора. До того ж, з часом Самойлович умудрився зіпсувати стосунки зі старшиною, яка й забезпечила йому реноме відносного невдахи і презирливе прізвисько “поповича”.

Фактично, з суто українського погляду виходить, що не найблискучіший український гетьман набагато зарадніший і притомніший, ніж російський воєвода – до слова сказати, не найгірший.

Втім, апофеозом є сюжет з полоном сина князя Шереметьєва, Андрія. Княжич на той час перебуває у кримському полоні. Звідтіля його забирає у своє відання командир турецької облоги Чигирина великий візир Кара-Мустафа, і той-таки Кара-Мустафа присилає до князя Ромодановського послів з вимогою здати фортецю, інакше погрожує вбивством князя Андрія. А далі відбувається прецікава дискусія між гетьманом і воєводою, де, якщо добре придивитися, гарно видно всю різницю між Росією й Україною власне у сенсі пріоритетів та ставлення до людей і речей. Гетьман пропонує таки здати Чигирин й аргументує це вже практично повною зруйнованістю фортеці. Та й те сказати, центр влади на той час уже був не в Чигирині, сам Самойлович резидував у Батурині, там же резидуватиме його наступник Мазепа. На це воєвода заперечує – мовляв, не можна здавати фортеці, поки немає прямого наказу царя. Так і триває суперечка: гетьман наполягає на здачі фортеці, щоби врятувати життя сина воєводи, а воєвода уперто тримається за “царську ласку”.

Тут чітко видно суть Московського царства, пізніше Російської імперії: людина – ніщо, наказ правителя – все. Навіть якщо виконувати наказ немає сенсу, а людина – твій власний рідний син.

І все це вдалося видати і “протягнути” у час, коли вже починалася нова хвиля репресій проти української інтелігенції, причому людині, яка “мала на сумлінні” такий тяжкий “гріх” перед совєтською системою, як перебування у нацистському полоні. І це щонайменше – адже не виключена повністю й опосередкована причетність Володимира Малика до націоналістичного підпілля у роки Другої світової війни. Воістину елегантна зухвалість!...