Свого часу в тексті, присвяченому “Людоловам” Зінаїди Тулуб, йшлося про те, що застосувавши прийом “різноголосся” і переплівши кілька сюжетів, письменниці вдалося розповісти чимало з того, чого совєтські цензори воліли б не бачити. Свою партію в цьому багатоголоссі мають і росіяни. І вона вельми прикметна, якщо враховувати досвід самої Зінаїди Тулуб з часів ще до 1917 року, настрої її покоління (популярно відомі як “соціалізм” у лайливому того слова значенні) та усвідомлювати справжнє становище росіян як у Російській імперії, так і в СРСР, з початку 1930-х років починаючи.
Отож, Зінаїда Тулуб хоч і внучка соратника Тараса Шевченка по Кирило-Мефодіївському братству, втім виросла у мовно і культурно русифікованій родині. Причому виросла серед покоління, яке вірило у раціональне начало та принципове “добро” людської натури, можливість побудови справедливого суспільства на раціональних засадах — і майже поголовно, більшою чи меншою мірою, було опозиційне царському урядові. Також вона належала до відносно емансипованих жінок — закінчила історико-філологічний факультет Вищих жіночих курсів.
Паралельно зі зрілішанням доньки поета і юриста Павла Тулуба в імперії розгортався український рух, діячі якого на той час дійшли висновку, що визволення українців має наступити у двох паралельних напрямах — національному та соціальному. В реаліях Російської імперії, де “інородець” мусив платити за суспільний аванс русифікацією і зведенням власної національної ідентичності до рівня сентиментів до “малої батьківщини”, такий постулат був очевидним.
І також варто пам’ятати про “класову боротьбу” як один з основних рушіїв історії на думку більшовиків. На рівні очевидно-популярному цей принцип виглядав як опис історії у вигляді суцільного протистояння “вищих” і “нижчих”, де “вищі” у соціальному і матеріальному відношенні завжди змальовувалися антагоністами і пригноблювачами “нижчих”.
Так-от, якщо пройтися по “Людоловах” з цих міркувань, то виявиться цікава річ — з-поміж героїв-росіян немає ні одного самостійного “нижчого” героя, який за канонами літератури тих років мав би бути головним “позитивним”. Це не рахуючи того, що й “російських” персонажів і сюжетів у двох томах сюжету небагато — випадкова зустріч Коржа і товаришів із боярином-послом на невільничому ринку та фінал історії кримської татарки Медже, яка гине у полоні. Водночас тотально всі представлені у романі народи зображені “зверху донизу”: у випадку поляків дія починається з магнатських палаців і закінчується селянськими хатами, у випадку кримських татар — починаючи з палаців знаті у Кафі і закінчуючи саклями кара-татар, у випадку турків “віяло” охоплює султанський палац і жебраків Стамбула. Зрештою, українці — тут і гетьман, і старшини, і міщани, і селяни, і бунтівна сірома, і... кого тільки немає. Росіяни на цьому тлі виглядають дивно — суцільно бояри та їхня прислуга. Навіть донські козаки практично не з’являються у розповіді — а вже вони служили класичним способом ввести в дію хоч одного росіянина, аби заспокоїти цензора.
І таке “дивацтво” ніби натякає на соціальну роль росіян у Центрально-Східній Європі та й у Криму, який асоціюється все ж радше з мусульманським світом. І це суто роль “верхнього” — у сенсі пригноблювача, колонізатора, визискувача та подібне. Від якого, попри “єдиновірність”, не дочекаєшся справжньої підтримки і допомоги.
Це дуже яскраво продемонстровано вже під час першої зустрічі з росіянами в сюжеті. Уперше читач зустрічається з ними на невільничому торгу в Кафі: серед торговиці, де в числі невільників перебуває і Данило Корж із товаришами, з’являється московський боярин зі свитою. От тільки на прохання Коржа (з яким боярин раніше вже зустрічався) викупити його з товаришами боярин відмагається — мовляв, “государ” на цей раз не виділив достатньо грошей. Услід боярину летить невільницьке “а очі то як ховає”. Одна така сцена — й імідж Москви як захисниці православ’я вже втрачає на барвах.
Втім, значно драматичніший і виразніший “московський” сюжет — це фінал історії татарки Медже. Вона потрапляє у неволю до козаків якраз у день свого весілля, пізніше її забирає до себе один із козацької старшини, Харлик Свиридович, робить своєю коханкою і проганяє, коли Медже вагітніє. Після поневірянь і смерті дитини Медже зрештою дарують московському бояринові. Загалом майже унікальний в українській літературі сюжет, коли кримська татарка потрапляє у козацький полон і там проходить фактично через всі етапи, які чекали в неволі жінку будь-якої національності.
Й отут відбувається кульмінація. Боярин наказує охрестити бранку “истинной верой” — і Медже насильно хрестять, попутно відбираючи в неї амулети. Одначе після церемонії вона умудряється тихенько зібрати амулети і кудись подіти хрест. Коли все виявляється, Медже хочуть охрестити повторно, от тільки цього разу татарка вже відбивається як левиця і зрештою гине, викинувшись з вікна.
Тут впадає в око кілька деталей. Насамперед, умовний “українець” опиняється в ролі контрагента умовного “росіянина” у не надто шляхетних справах. Друге — всіх інших, таке враження, взагалі не хвилює тема віросповідання: навіть пиха книжкових магнатів більше спрямована на тих, хто нижчий соціально, ніж на іновірців, та й узагалі книжкові Потоцькі списані з поміщиків першої половини ХІХ століття — ось де дешевої пихи вистачало з надлишком. Ось тільки московитів хвилює.
Цей сюжет відразу ж проявляє дві прикметні риси московитів — нетерпимість до будь-чого іншого, крім визнаного “правильним”, “благодатним”, а також фактичну безсуб’єктність усіх, крім знаті. Як і те, що коли ти вже у їхній владі, то єдиним способом вціліти, як не парадоксально, є смерть. І тут дивує “нетипова” національність конкретної жертви за сюжетом — зазвичай жертва принаймні слов’янського походження. А тут раптом — наперекір не те що народницькій візії, а й загалом традиції фронтиру — представниця умовних кочовиків стає жертвою умовних осілих. От тільки осілих непростих...
Тут зразу два сигнали. Перший — це розповідь про те, що в принципі чекає тих, хто потрапляє у повну владу Росії. Послання зрозуміле і цілком у дусі апокрифічної фрази генерала Ридз-Сміглого: “З німцями ми тратимо свободу, а з росіянами — душу”. Більше того, потрапляючи у сферу домінації росіян, тим самим жертва втрапляє у зону досяжності їхніх культурних координат. Разом із нетерпимістю, маніхейством, культурним дуалізмом у стилі “говори як я — або помри”. У випадку Медже — в буквальному сенсі. І роль у долі Медже козаків — це не так “камінь у город”, як передусім нагадування про роль, яку волею-неволею зіграли українці у загарбницьких походах Російської імперії у всіх її ітераціях — починаючи від російсько-турецьких воєн, які закінчилися підкоренням Криму і виходом на акваторію Чорного моря, а потенційно і на чорноморські протоки, та закінчуючи тим-таки Афганістаном, до якого Зінаїда Тулуб не дожила. Враховуючи ці всі історичні перипетії, спадає на думку, що раз уже існує в українській белетристиці “дозволений гнобитель”, то має бути і “дозволений пригноблений”. Зрештою, конкретні “Людолови” писалися в 1930-х, коли вже, зокрема, існувало поняття “українського буржуазного націоналізму” і починалося конструювання образу “старшого брата”, яке на повну силу розгорнеться після Другої світової війни. Тож якщо вже письменниця дозволила собі фронду змалювати росіян у позиції відверто завойовника, треба було вибрати неукраїнську жертву. І вибрали татарку.
Другий сигнал — про чужорідність московитів у різноманітті й переплетінні народів і традицій Центрально-Східної Європи. Не розкриваючи “низових” образів росіян, письменниця, по суті, залишає їх у “підвішеному” стані. Де їхнє коріння? Хто вони? З оповіді ясно одне — не тут. “Тут” є українці, поляки, кримські татари, євреї... Але не московити. Вони — чужі. Вони — прийшлі пригноблювачі. І їхня влада смертельно небезпечна, бо не залишає шансів зостатися собою. І це розуміють усі — бо і спілкування з московитами іде тільки через послів у обох сюжетах. А спроба викликати у посла людську реакцію, як це намагається зробити Корж бодай через аргументацію про “одновірність”, закінчується оглушливою поразкою. Роль цієї поразки у сюжеті — сигналізувати, що ні, одновірність у православ’ї не робить їх менш чужими. У цьому сенсі дуже промовисті сцени у повісті, коли чи то українські й польські еліти розмовляють між собою напряму, чи то кримські татари (один із них аристократ, інший рибалка), купивши у власність українських невільниць, не ґвалтують їх. Романтичність? Ідеалізм? Особливо на тлі трагічної долі кримської татарки, яка випиває гірку чашу саме жіночої неволі до дна. Ні — демонстрація того, що українці, поляки, кримські татари навіть після взаємно складної історії можуть знайти спільну мову і порозумітися. А ось росіяни з цього ланцюга потенційного порозуміння виключені. Мало того — де з’являються росіяни, там розриваються ланцюги взаємодопомоги: козак Максим так і не спроможеться допомогти Медже після того, як вона потрапить у боярський двір.
Письменники, звісно ж, не пророки. Але реалії Криму й українського Півдня просто зараз є вражаючою демонстрацією влучності образів Зінаїди Тулуб. Те ж саме — тотальне нищення, вимога відмовитися від себе, знущання, переслідування, обман... Все те саме. І та ж “чорно-біла” перспектива, де росіяни займають принципово чорну нішу.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
08.07.2022