Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
За останні тижні почастішали пости про агресивно-російськомовних біженців, а то й ще краще — про людей, які, навіть вирвавшись з окупованих територій, продовжують видавати тексти про росіян, яких спровокували ЗСУ, і про те, що вони все ще чекають Росію. Що вкрай важливо — все більше і більше таких дописів належать людям, які походять із південних і східних регіонів країни. Або й узагалі самі сюжети стосуються таких місць, де галичанин — мало що не білий ведмідь на екваторі. Отже, стереотип про галичан, які щось там собі вигадали і не розуміють складності ситуації у східніших регіонах та й узагалі твердолобі, успішно похоронений самою реальністю.
Російськомовність — це те, що вилізло наче шило з мішка, відразу. Воно і не дивно — мовне питання давно натерло всім мозолі, а в пошуках єдиного винуватця всього, що сталося, й об’єктивної неможливості для більшості шукачів потримати за горло москаля у буквальному сенсі стало джерелом однієї зі стигм за моделлю “якби ви не розмовляли російською мовою, росія не прийшла б нас «асвабаждать»”.
Звідси і купа історій про вперто демонстративне небажання розмовляти українською і навіть вимоги російськомовних шкіл, і сюжети про різке збільшення кількості російськомовних у побуті. Навіть якщо частина з них є породженням непорозумінь чи бажанням хайпу, то, виглядає, таки не всі, і мовна проблема, до того ж нашарована на воєнний стрес і міжрегіональні відмінності у щоденному побуті, таки існує і псує нерви.
А тимчасом що далі на схід, то краще стає помітно і зрозуміло, що мовна зросійщеність — не найгірше і не найскладніше. Найскладніше — це патерни поведінки, які часто-густо несуть зі собою ті біженці, яких війна вирвала з промислових районів великих міст, а то й із цілком депресивних робітничих, позбавлених чіткої ідентичності поза асоціацією з малою батьківщиною. Внаслідок сировинної орієнтованості радянської економіки основна кількість таких місць у нас розташована на сході та частково півдні країни. Як наслідок, отримуємо кореляцію: що східніший регіон, то більше ймовірність надибати щось близьке до комплексу таких проблем, як культура бідності, позиція "мнє всє далжни", низький рівень культури і освіти, недовіра до світу як принцип життя і так далі. Це, зрештою, купа відвертих соціальних проблем та інколи таки справді браку побутової культури. До війни навіть на рівні соціальних і демографічних показників окремі східні регіони виглядали як одне велике "обнять і плакать". Втім, року до 2014-го через малу мобільність населення це була внутрішньоукраїнська проблема — понад те, проблема регіональна. А зараз це перетворюється на соціальну проблему всієї країни.
Усе це на персональному рівні проривається, як мінімум, замкненістю і настороженістю. Як максимум — відвертим хамством і грубощами разом з агресуванням у бік несподівано частої в навколишньому ужитку української.
Втім, насправді дуже добре показує, чим у людському відношенні часто-густо залишався отой промисловий схід і південь, який лаяли за русифікацію, голосування “за регіони” і так далі... Осередки притомності у містах і відносно незрусифіковане не так мовно, як культурно село, погоди, видно, не робили.
Аби усвідомити цей стан, доведеться згадати кілька речей про наш “дикий Схід”. Насамперед, це територія, яку колонізували найпізніше, і колонізовувала її переважно Російська імперія — ясна річ, у своїх інтересах. Далі — саме Схід першим, просто з огляду на географію, потрапляв під удари більшовиків. Відповідно, йому найщедріше діставалося від усіляких “продразвьорсток” і просто-таки відвертого терору. Як наслідок, він найдовше перебував під контролем СРСР. І до того всього, безпосередньо межує з Росією — отже, внаслідок сусідської дифузії культур “русский мир” не міг сюди не добратися. До того ж, саме Донбас мінімум двічі за свою історію ставав місцем, куди могли податися різного роду “блудні душі” та відверті кримінальники, а це теж ніяк не сприяло формуванню адекватної, просто дійсно іншої побутової культури.
Те, що бачать волонтери, подоляки, галичани, військові, наддніпрянці та купа інших груп і категорій в образі агресивно-російськомовного суб’єкта з явними замашками “промислового району” — це і є плід як не двохсотлітніх, так столітньої давності вже точно імперських зусиль із будівництва “нової людини”. І відчутна кількість такої породи траплятиметься серед усіх регіонів, де вплив тоталітарної імперії був тривалим ще й підсичувався географічною близькістю до Росії.
І при тому всьому це дійсно знедолені люди, їм справді треба помагати. А водночас вони об’єктивно потребують терапії. Бо якщо людина говорить одне (“бандьори”, “хачу в Расєю”, “расєю справаціравалі”), а робить зовсім інше, тобто втікає на той-таки Захід до тих-таки “бандьор” (якими в уяві такого переляканого ватника десь із Донбасу чи того ж вимученого Маріуполя цілком може бути і Київ!) — то це вже явна ознака, що людина об’єктивно не дуже дружить із реальністю, має проблеми з самоідентифікацією та, відповідно, чітким визначенням власних потреб, бажань, пріоритетів і балансу між тим усім. Уже повіяло поведінкою жертви системного насилля? А оце, яке вже набило оскому, “не все так однозначно”, “наші русскіх справаціравалі” і так далі — не нагадує часом обивательську філософію над історіями про сімейне насильство? Можна подибати твердження, мовляв, якщо людина вирвалася з окупованих територій та таке каже, то це вже діагноз. Ваша правда, діагноз. І звучить він так: асоціація з насильником як частина травматичного розладу внаслідок системної тривалої дії насильства. І тривалого життя в умовах постійного стресу й боротьби за виживання — тому ж вони ніде і не їхали особливо, тому ж вони і слухали своїх локальних начальничків. Саме тому, чому жертва сімейного насилля не втікає від насильника і виправдовує його ж.
Тут насильник — та ж таки Росія у своїх попередніх ітераціях. І вимоги російськомовності та воляча впертість у намаганні хоч трохи насадити свої правила — не що інше, як або відчайдушна спроба відтворити звичне середовище (байдуже, що воно об’єктивно некомфортне, головне — звичне) і таким чином впоратися зі стресом або приховати свій власний глибоко підсвідомий переляк. Проблема в тому, що у спробах відтворити це саме звичне середовище у разі достатньої кількості “відтворювачів” виходить реплікація того самого сірого безчасся промислових околиць — яке, своєю чергою, є ефектом мімікрії під насильника й асоціації з ним.
Якщо максимально спростити, то втікачі від москалів з оцих усіх “депресивних” русифікованих промислових регіонів Сходу і Півдня — це, у ґрунті своєму, хронічно перелякані люди. І їхня реакція — не що інше, як реакція людини, яка вперше потрапила не те що у чужий світ, а вперше потрапила у світ реальний. Будьмо відвертими — ці люди досі переважно не виїжджали зі своїх околиць, бо елементарно не мали за що. І майже весь їхній хліб духовний, якщо його можна так назвати, — це було російське або проросійське телебачення, меседжі, які спускала місцева влада, і купа власних страхів та стереотипів. Плоди цього “сну розуму” вкрай мало співвідносилися з реальністю навіть того ж Сходу чи Півдня поза межами оцих соціальних гетто промислових районів та “посьолків”.
І тут вони потрапляють у світ, у якому раніше не були. Куди їх викинуло воєнними подіями — які самі собою є стресом. І вони відчайдушно намагаються собі пояснити, куди ж вони потрапили, що робити — і звідки прийде загроза. Бо в їхньому дотогочасному світі все вирішувало вміння вчасно побачити і відбити загрозу, яка йшла від усього підряд. Як і належить людині у стані виживання. Те, що ми бачимо — це стан людини не просто у стресі. Це стан людини, для якої стрес і боротьба за існування — нормальність. Яка в цьому жила.
І це також проблема безпеки. Не вірите — раджу послухати і почитати спогади біженців із Донбасу зразка 2014 року, яку роль у гібридній війні на Донбасі, розв'язаній Росією, відігравали місцеві ностальгіки за совком і мешканці тих-таки криміналізованих депресивних околиць. При тому, що ностальгуючий — не обов'язково маргінал, аж ніяк, а суспільному маргінесу в принципі будь-яка ідеологія до лампочки.
З іншого боку, галичан у цьому всьому теж непогано тригернуло спадком неволі. Ресентимент до певного золотого віку суцільно україномовної високої культури і поголовного аристократизму влупив з усього маху загалом по біженцях. Воно і не диво, якщо розуміти, що Галичина — це край, де останні півтора століття мова є маркером. Бо останні пів тисячоліття це була земля, населена купою спільнот зі своїми мовами, культурами, релігіями (хоч точніше сказати — конфесіями), які з початком “ери націоналізму” вступили у жорстку конкуренцію, котра химерно сполучалася з побутовою культурою щоденного компромісу. Як наслідок — абсолютно все перетворилося у маркер “свій-чужий”. Після приходу радянської влади російська мова стала мовою абсолютно чужого. Тотально чужого. Мовою розстрілів, нищення, вивезень, репресій...
І коли в умовах війни з Росією галичанин чує від такого ж українця, тільки зі сходу, російську, кнопка вмикається моментально. До повного щастя, галичани теж не могли особливо похвалитися мобільністю, окрім західного напрямку. В результаті купа людей у нас не знають своєї Вітчизни.
А війна не питала, просто перемішала всіх. І тут з’ясувалося, що “маленькому українцеві” ближчий власний регіон, ніж Київ, — принаймні у стресовому стані. У цьому сенсі “східняк”, який чекає удару в спину від “бандьор”, і галицька панюся, яка плачеться, що “наших хлопців відправляють на той схід” — рідні брат і сестра. Рідні у своєму страху перед іншим регіоном, бо завдяки поділеності між імперіями українці взнавали самих себе через лекала інших імперій — чи то була інерція ще австрійських уявлень про “передмур’я цивілізації” перед диким Сходом на Заході, чи то просто совєтська пропаганда про “бандьор” на Сході. Вже не кажу про синдром П’ємонту в галичан, сформований у імперії австрійській і укріплений під тиском імперії совєтської, з його переконанням у тому, що тільки Галичина є справжньою Україною, і відмовою визнавати Україну в інших формах, ніж ті, які послужливо підсуває вже згаданий ресентимент до золотого віку “перед тим, як прийшли москалі”.
Найгірше у цьому всьому — це аберація. Усі згадані категорії доволі-таки крикливі, а хоч і не крикливі на персональному рівні самі, то їхні реакції і поведінка переважно провокують настільки емоційну реакцію оточення, що в результаті починає здаватися, ніби оцей весь клубок і є єдиним виміром “зустрічі двох Україн”. За тим губляться і волонтери, які допомагають, і ті з обох боків, хто щиро прагне порозумітися, і ті, хто вже порозумівся і зацитькує немудрих земляків, і ще багато чого доброго і конструктивного, що зрештою переважить.
Така вона, спадщина імперії. Спадщина, яка може вибухнути соціальним протистоянням. Але в будь-якому разі гарантує нам соборний катарсис. Від Сяну до Дону. Оці всі пости в соцмережах, оці всі вимоги “руского языка”, оці всі страхи перед “москалізацією” з боку маси втікачів зі сходу — усе це тільки початок. Тільки початок.
І ховати голову в пісок уже не вдасться. Ніяк. Мусимо пізнавати одні одних, не відводячи лиця, мусимо помагати собі — і при цьому не допустити підсвідомої реплікації ні культури криміналізованого робітничого “посьолка” на сході, продукту імперії російської, ні культури провінційного п’ємонтизму на заході, продукту імперії австрійської. Війна додала нам усім клопоту одним від одних, але і подарувала шанс на взаємопізнання і соборність. Через соборний катарсис.
12.05.2022