Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Хоч “Нотатник” Юрія Липи справляє враження хаотичності сюжетів, якщо придивитися, певний розподіл там усе ж є. У першому томі домінують сюжети, пов’язані з отаманією. Другий том об’єднує теми, пов’язані з переміщеннями, — втечі, рейди, походи. А ось третій — всуціль “російська” тема. Не в сенсі, що Липа раптом кидається описувати будні росіян, а в сенсі, що майже всі ці оповідання — про українсько-російську війну.
Зі самого початку кидається в очі кілька характерних моментів. Насамперед, дія всіх сюжетів розгортається на Південній Україні, яку принаймні на Західній Україні прийнято вважати поголовно зрусифікованою — зрештою, треба було аж партизанської боротьби проти російської окупації, щоби Правобережжя повірило в українськість Півдня. Мало того, що на Південній Україні, то ще й переважно в міському просторі: там і рідна самому Липі Одеса, і залізничні станції, названі “через раз”, і багато чого.
Друге — дуже часто у тій частині сюжетів, які стосуються протистояння українців і Добрармії, з’являються фігури героїв-галичан, від епізодичних і до центральних, що загалом нетипово для авторів із Центральної України (причина проста — власний досвід давав їм стільки “палива” для сюжетів, що втиснути туди що-небудь ще було непосильною справою). І третє — “бєлая гвардія” там настільки несимпатична, що Липа мав би повне право називатися антагоністом Булгакова з його “Бєлой гвардієй”. Це стосується всіх оповідок “російської” теми — особливо ж “Гриніва” і “Малого”.
Загалом майже весь третій зшиток “Нотаток” Юрія Липи — про війну українців і “білих” та “червоних” росіян. Причому, що характерно, у всіх випадках сюжети стосуються саме “таємної” війни — протистояння розвідки, диверсантів, прикордонників і нелегалів. Навіть там, де сюжет починається серед явної і відкритої війни, все одно кульмінація розгортається навколо “таємного” елемента — як у “Малому”, де головний герой вирушає у розвідку. А там, де все починається, здавалося б, примирливо (як у проаналізованому минулого разу “Таборі”), обов’язково дасть про себе знати принциповий конфлікт. Якщо подивитися на все це “з висоти пташиного польоту”, неодмінно виникне враження принципової запеклої боротьби як modus vivendi українців та росіян, якого переважно не зчитують і не помічають усі інші чи то випадкові свідки, чи то учасники подій.
Здавалося б, навіщо цей прийом, адже автор і без того описує період війни, у якій українській армії протистоять зразу дві російські — червона та біла, і в історії цієї війни та в особистому досвіді її ветеранів вистачало прикладів запеклості й принциповості протистоянь “на смерть, не на життя”. А тим часом у новелах та оповіданнях Липи неначе з-під дна вилазять то реалії протиборства українських патріотів проти “білої” контррозвідки, то химерний поєдинок волі й інтелекту українця, командира розвідувального поста на українсько-румунському прикордонні, з висланим ГПУ шпигуном, то принциповий спір, який виростає з різниці досвіду в “Таборі”. У першому випадку вони появляються з-під військового протистояння, у всіх інших — посеред або цілком мирного життя у повоєнній Чехословаччині, або бодай “нормального” (у сенсі відносної передбачуваності і регламентованості всього, що відбувається) життя на прикордонні у часи тільки що встановленого миру.
Зрозуміло, що частково це не що інше, як конспект особистого та групового досвіду. Але водночас це алегорія до нього — своєрідний показник того, наскільки цей досвід глибокий і невитравний. Настільки, що вириватиметься навіть там, де не очікується. І другий посил — ворожнеча між Україною та Росією глибша, ніж черговий воєнний конфлікт. Більше того, явна й активна війна — це тільки чергова ітерація конфлікту. А конфлікт принциповий — настільки принциповий, що вже переріс у очевидну частину реальності. Прикметно, що Юрій Липа ні разу не вдається до бодай поверхового аналізу причин війни українсько-російської війни — вона для нього самозрозуміле середовище, цілком логічна річ.
Утім, ще важливіший факт: герої Липи насправді не розрізняють Росії білої та червоної — у тому сенсі, що і перша, і друга є ворогом. І тут виняткове значення має географія творів — а це у більшості випадків Одеса, північна Одещина, румунське прикордоння. Уже згадувалося, що ці території сприймаються як цілковито зрусифіковані — і не без підстав. Але значно більше значення має те, що Одещині та й українському Півдню загалом відводилася суттєва роль у російській і совєтській міфології. Перша сформувала свої основні месиджі ще до Першої світової війни — тут і “город русской слави”, і міфологія Кримської війни, і “сєвєрная Пальмира”. Тобто Одеса та й загалом історія краю подавалася як наочне свідчення тріумфу імперії як захисниці і господині. Пізніше у білогвардійській емігрантській парадигмі український Південь став частиною ресентименту — зрештою, одна з базових тем цього середовища, “вигнання”, часто-густо починалося з Кубані, Криму та Одещини. Совєтський міф Півдня почався з текстів Бабеля, а після Другої світової війни вона почала перетворюватися у химерний мікс з іще царських меморіальних конструктів та “морської” частини міфології про “вєлікую атєчествєнную”. У найкращому разі українському Півдню відводилася роль арени для махновської вольниці — як синоніму чогось яскравого, колоритного і малозрозумілого.
Уже в наші часи можемо спостерігати апофеоз поєднання обох цих потоків в одне, персоніфікований в ідею “Новоросії” і порятунку “русскоговорящіх” від “нацистського режиму в Києві”. От тільки відповідь на це все підозріло нагадує образи, які малює Липа, — і вже тому варто приглянутися до них.
А Липа, по суті, деконструює всю цю міфологію кількома не надто об’ємними, але винятково багатими на деталі оповіданнями. Найбільшим із цих текстів є, по суті, повість (попри об’єм радше великого оповідання) “Гринів”. Дія “Гринева” розгортається в Одесі, зав’язуючись навколо боїв із більшовиками взимку 1917–1918 року.
Тут і починається деконструкція. Насамперед, більшовики в Одесі послідовно прив’язуються Липою до “бандитських” районів міста. Виразний епізод — українські розвідники приносять своєму командирові захоплений більшовицький чи то стяг, чи транспарант із написом “Тільки грабіжники в Росії — справжні революціонери”. Усе це відбувається на тлі обстрілу міста артилерією й оповідей про спалених заживо українських офіцерів.
Поступово картинка зимових боїв 1917–1918 року змінюється гетьманськими часами, а восени 1918-го стає зрозуміло, що червоні — це тільки одне з облич ворога: “...недобитки Росії підводили голову. Гетьман не перешкоджав нікому: емігранти з півночі відверто формували в місті військо до підбиття України. Від їхніх дружин приходили до сотні велеречеві помпатичні листи-погрози з пазурами, хрестами й орлами на печатках....” Після ефективної відсічі спробі вибити український гарнізон з Одеси тональність різко змінюється: “Того ж дня по полудні прийшла делегація від союзу російських офіцерів — прийшли в уніформах, осовілі й байдужі, щоб ствердити, що ліквідувати сотню Гринева мала тільки невеличка група фантазерів, зрештою, вже слушно укарана, — вони ж, російські офіцери, хочуть тільки спокою для себе й порядку в місті...”
Зрештою після перипетій, пов’язаних із черговою зміною влади і переходом Одеси під контроль військ Антанти, головний герой залишається в місті в якості резидента української розвідки. У результаті його заарештовують ті ж таки “білі”. І власне тут починається апогей деконструкції — повз ув’язненого проходять історії закатованих українських активістів і активісток Одеси. Часто — просто за те, що українці. Зараз, після цілого ХХ століття і досвіду більшовизму, важко не зауважити, що чи не половина “прийомів” денікінської контррозвідки добре відомі зі спогадів про ув’язнення в більшовицьких тюрмах: тут і катування холодом, і “дієта” зі солоних оселедців без води... Фінальна сцена трибуналу, правду кажучи, дещо нагадує трибунал у Хвильового “Я (Романтика)” — у всякому разі, відчуття чогось не від світу цього у негативному сенсі майже ідентичне.
Подібне повторюється в оповіданні “Малий”, де головний герой добровільно вирушає у розвідку перед наступом українців на позиції денікінських бронепотягів. Тут алюзія йде до Миколаєва — протягом усього тексту проскакують натяки на те, що цей розвідник саме звідти. Він удає з себе місцевого хлопчиська, який вирушив вкрасти кілька шматків вугілля на розпал. Загальне враження від ворога: “Одні — п’ють, других — нема!” Причому з попередньої розповіді відомо, що йдеться про не простих собі вояків, а офіцерів генштабу та бойових командирів із досвідом.
Попри розхлябаність ворога, розвідникові все ж не щастить — він потрапляє до рук ворогів. “Знайомство” починається з побоїв, які знущально коментують: “Я його русскому язику вчу”. З розповіді поступово з’ясовується, що п’яний навіть командир бронепоїзда. Після того, як упійманий у відповідь на зауваження командира бронепотягу повідомляє, що він не більшовик, а українець, його кидаються бити всі відразу.
Поки всі зайняті несподіваною здобиччю, українці рушають у наступ, який застає денікінців переважно п’яними і, відповідно, нездатними підготувати відсіч. Справа закінчується блискучою перемогою українських сил і визволенням бранця.
В усіх випадках добре помітно, що начебто не більшовицьких і висококультурних “білих” доводить до сказу сам факт існування українців. Також видно, що технічна і кількісна перевага часто повністю нівелюється мотивацією українців. Обидва ці моменти доходять свого апогею у випадку “червоних”: “Вони кажуть — зробимо всіх сексотами. А ми кажемо — ні одному з них, коли він нашої крові, не будете вірити”. Тут і стає зрозумілим сенс отієї безконечної боротьби, яка постійно виринає з-під бурхливих подій війни за незалежність. Це не що інше, як про самість. Власне у цьому і полягає демаскування росіян від Юрія Липи — демонстрація, що росіяни, незалежно від їхнього “кольору”, полюють на українську окремішню ідентичність.
12.08.2022